У Речі Посполитій працюють архітектори-італійці (Дж. Белотті), голландці (Тільман та Феррарі), відчутні австрійські та моравські впливи. Подібного іноземного впливу зазнало і польське декоративне мистецтво та образотворчість. Крім італійців Паллоні та Дель Бене, у Польщі працювали Клод Калло, племінник відомого французького художника Жака Калло, та Франсіс Деспорте. Сама ж Річ Постолита була культурним провідником модерних впливів далі на схід. Незважаючи на певний занепад, вона все ще була приваблива для східних сусідів (Україна, Молдавія, Волощина), які продовжували відчувати її культурне посередництво. Перший відомий молдавський письменник, Мирон Костін, написав епічну історію своєї країни польською мовою і присвятив її королю Яну Собеському.
Отже, польська культура залишилася глибоко вкоріненою в культуру Заходу, а «поширення польської культури на схід показує, яку велику роль могла б відіграти Польща як форпост західної цивілізації, якби її так трагічно не виснажив егоїзм її власної знаті та згубна політична система».
4.6.8. Московська/Російська культура XVII століття
Московська/Російська культура XVI—XVII ст. і на рівні високої духовності, і на рівні профанного, побутового, предметного світу формує нову культурну парадигму. До цього часу вже складається «архетип російської духовності», що буде стрижнем культурно-цивілізаційного процесу аж до ХХ століття. Процес «розмивання» етнокультурних відмінностей між удільними князівствами, що починається ще з ХІ^ ст., посилюється та ідеологічно обґрунтовується з вивищення Москви в XVI ст., в епоху XVII—XVIIІ ст. доходить до формування загальноросійського культурного простору. Міцна і могутня, навіть попри розкол, православна церква не тільки задає моральні константи, але претендує на роль оборонця культурно-політичних традицій держави. Попри це, відчутними стають процеси секуляризації, не тільки життя, але й сакральне мистецтво стає більш світським. Московська культура плекає традицію києворуської доби, але ізоляція від західно- та центральноєвропейської культури потроху слабшає.
Реформація з її протестантською етикою праці, необхідністю роботи як чесноти породила самодіяльного та відповідального суб’єкта, західноєвропейська культура — це «культура успіху», лідерства, особистого досягнення, тоді як російська культура — це «культура гідності», зазначають дослідники. Сказане ще в ХІІІ ст. Олександром Невським «не в силе Бог, но в правде» стало карбованою формулою руської громадянської свідомості. Ключовими для російської самосвідомості стають не воєнні перемоги, але битви та війни за вітчизну, за руську землю.
Потужним струменем формування московської культури цього періоду стане «український фактор», — заснований у 1632 р. Київський колегіум сформує освітню тримовну матрицю — «слов’янська-грецька-латинська» мови, що буде повторюватися в усіх духовних учбових закладах, в класичній освіті аж до ХХ ст. З Києва будуть їхати в Московію професори, перекладачі, друкарі, вчені, ченці. С. Трубецькой напише, що київська культура стане таким же культуртрегером для російської, як у свій час грецька стала для римської. У 1649 р. біля Москви був заснований монастир Св. Андрія, куди запросили київських ченців, які фактично заснували першу богословську школу. Є. Слави-нецький (?—1675), публіцист і перекладач, засновує школу при кремлівському Чудовім монастирі. У 1687 р. за зразком і подобою Києво-Могилянського колегіуму була створена Слов’яно-греко-латинська академія, де викладалися іноземні мови та «вільні мистецтва».
Літературна традиція зберігає тяглість, давня стилістика та риторика залишаються в пошані. Змінюється корпус літературних персонажів: до шанованих києворуськими книжниками високих історичних осіб — князів, митрополитів — тепер додаються «прості» люди — купець чи дрібний дворянин, а сюжет може бути вигаданим.
«Повість про Фрола Скобєєва» — такий собі пригодницький роман, де змішалися реальність та вигадки про дворянського сина; «Повість про купця Карпа Сутулова» створена за мотивами арабських «Тисячі та однієї ночі»: дружина купця перехитрила трьох своїх залицяльників; «Повість про Саву Грудицина» за певними сюжетними колізіями нагадує історію Фауста. З’являється сатира — «Повість про Єрша Єршовича» — пародія на судові порядки з їх тяганиною та продажністю.
Висока література глибше, ніж белетристика, занурена у стару традицію. Найяскравішими творами, що відображають кризу часу, вважається «Сказання» Авраама Палі-цина та «Літописна книга» князя І. Катирева-Ростовського (1626 р.), де розумний, спостережливий автор описує події 1607—1611 рр. («Смутні часи»), виявляючи себе істориком, але не моралізатором.
Зовсім незвичним виглядає «Житіє протопопа Аввакума», що є автобіографією найвпливовішого ідеолога старообрядницької опозиції, яка віддзеркалює гіркоту фатального конфлікту з владою, убозтво та заслання. Аввакум писав його, знаходячись у страшній в’язниці, писав жваво, пристрасно, з надзвичайним відчуттям гідності та моральної переваги над колишнім другом, а потім затятим ворогом — патріархом Никоном, якого він називає «пекельним псом» та «шахраєм». Аввакум перейшов зі старослов’янської книжної мови на російську народну, що, серед інших зрушень, підготувало ґрунт для народження російської літературної мови.
Нова, світська течія посилилася в другій половині
XVII ст. внаслідок впливу київських учених та київської літератури, що познайомили московитів з польською та західноєвропейською культурою. Активний розвиток схоластичної філософії (Й. Кононович-Горбацький), красномовства, літературних перекладів, що продовжуються в Києво-Могилянській академії, впливають і на російський світ. Українське православ’я зміцніло, могилянці ведуть полеміку з католиками та протестантами. Формуються основи історіографії (Інокентій Гізель, «Синопсис» — перша історія України), розвивається філологія та література (Л. Зизаній, Л. Баранович К. Сакович). Ме-летій Смотрицький видав у 1619 р. першу слов’янську граматику («Синтаґму»), яка через 30 років, у 1648 р. у переробленому вигляді з’явиться в Московії та буде основним підручником протягом XVIII ст. в українських і російських школах. На формування російської літератури та політичної думки вплинули не тільки українці, але і хорват Ю. Крижанич, магістр філософії прибуде до Москви у 1659 році. В трактаті «Бесіди про правління» закликає володаря бути мудрим та оточувати себе розумними освіченими радниками.
Серед нових віянь, що потрапили до Московії, — хвалебні пісні та панегірики. Поширені в Україні, вони стають одним з улюблених літературних жанрів руської культури (самовладдя потребує од на свою честь!). Майстром цього нового поетичного мистецтва був київський чернець, поет і просвітник Симеон Полоцький (1629—1680), який закінчив Києво-Могилянську та Віденську єзуїтську академії. У 1663 р. перебирається до Москви і вже наступного року за наказом царя засновує школу латини (мови науки, філософії, дипломатії) для молодих чиновників. З 1667 р. Симеон — придворний поет та вихователь царських дітей, для яких і пише збірку «Вертоград многоцвітний» — уже в Москві. Симеон почав писати великоруською в тому вигляді, як тоді розмовляли в Московії. Він запровадив при московському дворі жанр хвалебної та панегіричної поезії (збірки «Рифмологіон» та «Вертоград многоцвітний»), повернув до церкви живу проповідь (до цього з кафедри лише читали святоотецькі тексти).
Московський учень Симеона Сильвестр (Медведев) (1641—1691) продовжував писати вірші, здебільшого панегіричного стилю. На початку XVIII ст. продовжують таку традицію Петро Буслаєв, Феофан Прокопович та найта-лановитіший із них — Антіох Кантемир. Нова російська поезія почнеться із Тредіаковського та Ломоносова.
З Полоцьким приходить до Москви і драматичне мистецтво. Консервативний церковний клір ставиться вороже до розваг та нововведень, тому Полоцький почав з переробки давньої візантійської літургійної вистави на власну драму «Про Навуходоносора царя» та продовжив творчість за подібними сюжетами. Палким послідовником Полоцького став випускник Могилянської академії Дмитро Ростовський (пізніше прилучений до лику святих руської церкви), який писав житія святих, збагачуючи традиційну агіографію новими матеріалами з західних джерел. Найвідомішою тогочасною шкільною драмою був «Святий Володимир», написаний Феофаном Прокоповичем, професором риторики Київської академії, на початку ХУШ ст.
Одним з перших західноєвропейських нововведень стане, як не дивно, театр — цар Олексій виявив жвавий інтерес до театральних вистав і заснував у 1673 р. першу московську трупу, якою керував німецький пастор Й. Г. Грегорі. Відомим став театр, заснований на початку ХУШ ст. великою княжною Наталією, сестрою Петра І, яка не тільки збудувала театр у власному маєтку, але й сама написала чотири п’єси, натхнені «Житіями Святих» Дм. Ростовського. Вперше там ставляться п’єси світського характеру. За правління Петра І розвивається російський театр, поширюються переклади з польської та латини («Велике Зерцало», «Римські діяння»), з’являється переробка популярного на Заході східного роману «Історія сімох мудреців», чеські, сербські, італійські романи світського характеру знаходять читачів.
Архітектура початку ХУІІ століття перш за все наслідує попереднє століття, але з часом набирає силу підкреслена декоративність, багатокольоровість опорядження. Найхарактернішою церквою, побудованою за Івана ХУ, був знаменитий собор Василія Блаженного з барвистими шатровими формами, що нагадували дерев’яні церкви-вежі, та з рядами арок-«кокошників». Успенська церква в Угличі (1628) — шатровий храм, архітектурні прийоми побудови якого нагадують особливості суздальсько-володимирсько-го стилю ХШ ст. Майстри вінчають декоративними стрункими шатрами не церкви, а дзвіниці (церква в Путінках, Москва, 1652).
Кінець ХУІІ ст. позначений появою нового стилю, який мистецтвознавці називають «наришкінським», адже основними замовниками споруд стають родичі Наталії
Наришкіної, матері Петра І. Використання барокових елементів декору — ознака нових віянь (Рубцовський храм, 1626; церква Богородиці Грузинської; Микільські церкви в Стовпах; Троїцька церква в Останкіно; Григоріївська церква у Москві, 1679). В «наришкінському бароко» переплітаються традиції руської дерев’яної архітектури з бароковими традиціями, що блискуче демонструє церква Покрова у Філях (1693), де типово руський ярусний шатровий храм поєднується з західноєвропейським декором. Храми у російській традиції збереглися в Ростові, Угличі, Ярославлі (найкрасивіший — храм Св. Іоанна Хрестителя в Ярославлі, 1687 р., велика споруда з п’ятнадцятьма золоченими банями та дзвіницею, що височить окремо від храму). Не зникає дерев’яна церковна архітектура, що наслідувала стародавні місцеві традиції. Найкращий приклад такої архітектури — Преображенська церква в Кижах (поч. XVIII ст.).
Розвивається палацова архітектура, яка певним чином наслідувала принципи й форми дерев’яного зодчества. У 1635 р. на замовлення Михайла Романова у Кремлі російськими будівничими споруджений Теремний палац; в декоруванні скульптурою дверей і вікон палацу дивовижно перемішані італійські та східні мотиви. На верхівці терема — теремок для царевих дітей. Інший палац, Потішний (1652), має барокові оздоблення, цар Олексій запросив для декорування палаців Кремля ремісників і митців з-за кордону, переважно українсько-польського походження.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 43. Приємного читання.
