Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Висока література глибше, ніж белетристика, занурена у стару традицію. Найяскравішими творами, що відображають кризу часу, вважається «Сказання» Авраама Палі-цина та «Літописна книга» князя І. Катирева-Ростовського (1626 р.), де розумний, спостережливий автор описує події 1607—1611 рр. («Смутні часи»), виявляючи себе істориком, але не моралізатором.

Зовсім незвичним виглядає «Житіє протопопа Аввакума», що є автобіографією найвпливовішого ідеолога старообрядницької опозиції, яка віддзеркалює гіркоту фатального конфлікту з владою, убозтво та заслання. Аввакум писав його, знаходячись у страшній в’язниці, писав жваво, пристрасно, з надзвичайним відчуттям гідності та моральної переваги над колишнім другом, а потім затятим ворогом — патріархом Никоном, якого він називає «пекельним псом» та «шахраєм». Аввакум перейшов зі старослов’янської книжної мови на російську народну, що, серед інших зрушень, підготувало ґрунт для народження російської літературної мови.

Нова, світська течія посилилася в другій половині

XVII ст. внаслідок впливу київських учених та київської літератури, що познайомили московитів з польською та західноєвропейською культурою. Активний розвиток схоластичної філософії (Й. Кононович-Горбацький), красномовства, літературних перекладів, що продовжуються в Києво-Могилянській академії, впливають і на російський світ. Українське православ’я зміцніло, могилянці ведуть полеміку з католиками та протестантами. Формуються основи історіографії (Інокентій Гізель, «Синопсис» — перша історія України), розвивається філологія та література (Л. Зизаній, Л. Баранович К. Сакович). Ме-летій Смотрицький видав у 1619 р. першу слов’янську граматику («Синтаґму»), яка через 30 років, у 1648 р. у переробленому вигляді з’явиться в Московії та буде основним підручником протягом XVIII ст. в українських і російських школах. На формування російської літератури та політичної думки вплинули не тільки українці, але і хорват Ю. Крижанич, магістр філософії прибуде до Москви у 1659 році. В трактаті «Бесіди про правління» закликає володаря бути мудрим та оточувати себе розумними освіченими радниками.

Серед нових віянь, що потрапили до Московії, — хвалебні пісні та панегірики. Поширені в Україні, вони стають одним з улюблених літературних жанрів руської культури (самовладдя потребує од на свою честь!). Майстром цього нового поетичного мистецтва був київський чернець, поет і просвітник Симеон Полоцький (1629—1680), який закінчив Києво-Могилянську та Віденську єзуїтську академії. У 1663 р. перебирається до Москви і вже наступного року за наказом царя засновує школу латини (мови науки, філософії, дипломатії) для молодих чиновників. З 1667 р. Симеон — придворний поет та вихователь царських дітей, для яких і пише збірку «Вертоград многоцвітний» — уже в Москві. Симеон почав писати великоруською в тому вигляді, як тоді розмовляли в Московії. Він запровадив при московському дворі жанр хвалебної та панегіричної поезії (збірки «Рифмологіон» та «Вертоград многоцвітний»), повернув до церкви живу проповідь (до цього з кафедри лише читали святоотецькі тексти).

Московський учень Симеона Сильвестр (Медведев) (1641—1691) продовжував писати вірші, здебільшого панегіричного стилю. На початку XVIII ст. продовжують таку традицію Петро Буслаєв, Феофан Прокопович та найта-лановитіший із них — Антіох Кантемир. Нова російська поезія почнеться із Тредіаковського та Ломоносова.

З Полоцьким приходить до Москви і драматичне мистецтво. Консервативний церковний клір ставиться вороже до розваг та нововведень, тому Полоцький почав з переробки давньої візантійської літургійної вистави на власну драму «Про Навуходоносора царя» та продовжив творчість за подібними сюжетами. Палким послідовником Полоцького став випускник Могилянської академії Дмитро Ростовський (пізніше прилучений до лику святих руської церкви), який писав житія святих, збагачуючи традиційну агіографію новими матеріалами з західних джерел. Найвідомішою тогочасною шкільною драмою був «Святий Володимир», написаний Феофаном Прокоповичем, професором риторики Київської академії, на початку ХУШ ст.

Одним з перших західноєвропейських нововведень стане, як не дивно, театр — цар Олексій виявив жвавий інтерес до театральних вистав і заснував у 1673 р. першу московську трупу, якою керував німецький пастор Й. Г. Грегорі. Відомим став театр, заснований на початку ХУШ ст. великою княжною Наталією, сестрою Петра І, яка не тільки збудувала театр у власному маєтку, але й сама написала чотири п’єси, натхнені «Житіями Святих» Дм. Ростовського. Вперше там ставляться п’єси світського характеру. За правління Петра І розвивається російський театр, поширюються переклади з польської та латини («Велике Зерцало», «Римські діяння»), з’являється переробка популярного на Заході східного роману «Історія сімох мудреців», чеські, сербські, італійські романи світського характеру знаходять читачів.

Архітектура початку ХУІІ століття перш за все наслідує попереднє століття, але з часом набирає силу підкреслена декоративність, багатокольоровість опорядження. Найхарактернішою церквою, побудованою за Івана ХУ, був знаменитий собор Василія Блаженного з барвистими шатровими формами, що нагадували дерев’яні церкви-вежі, та з рядами арок-«кокошників». Успенська церква в Угличі (1628) — шатровий храм, архітектурні прийоми побудови якого нагадують особливості суздальсько-володимирсько-го стилю ХШ ст. Майстри вінчають декоративними стрункими шатрами не церкви, а дзвіниці (церква в Путінках, Москва, 1652).

Кінець ХУІІ ст. позначений появою нового стилю, який мистецтвознавці називають «наришкінським», адже основними замовниками споруд стають родичі Наталії

Наришкіної, матері Петра І. Використання барокових елементів декору — ознака нових віянь (Рубцовський храм, 1626; церква Богородиці Грузинської; Микільські церкви в Стовпах; Троїцька церква в Останкіно; Григоріївська церква у Москві, 1679). В «наришкінському бароко» переплітаються традиції руської дерев’яної архітектури з бароковими традиціями, що блискуче демонструє церква Покрова у Філях (1693), де типово руський ярусний шатровий храм поєднується з західноєвропейським декором. Храми у російській традиції збереглися в Ростові, Угличі, Ярославлі (найкрасивіший — храм Св. Іоанна Хрестителя в Ярославлі, 1687 р., велика споруда з п’ятнадцятьма золоченими банями та дзвіницею, що височить окремо від храму). Не зникає дерев’яна церковна архітектура, що наслідувала стародавні місцеві традиції. Найкращий приклад такої архітектури — Преображенська церква в Кижах (поч. XVIII ст.).

Розвивається палацова архітектура, яка певним чином наслідувала принципи й форми дерев’яного зодчества. У 1635 р. на замовлення Михайла Романова у Кремлі російськими будівничими споруджений Теремний палац; в декоруванні скульптурою дверей і вікон палацу дивовижно перемішані італійські та східні мотиви. На верхівці терема — теремок для царевих дітей. Інший палац, Потішний (1652), має барокові оздоблення, цар Олексій запросив для декорування палаців Кремля ремісників і митців з-за кордону, переважно українсько-польського походження.

Живопис XVII ст. демонструє принаймні два яскраво виражені напрями. Це іконописна традиція, що тягнеться з часів Андрія Рубльова та Діонісія, орієнтована на іконографічні взірці, як правило, це царські замовлення офіційного характеру. Ця традиція отримала назву «годуновська» школа (за замовленням Бориса Годунова Грановиту палату Кремля прикрасили фресками у старому стилі, звідси назва). Новий мистецький напрямок — «строгановська» школа, названа так через відомих меценатів, купців Стро-ганових. Унікальність ікон строгановської школи — непе-ревершена витонченість малюнка, проробка деталей, вишукана краса. Невеликі ікони для справжніх поціновувачів писали Прокопій Чирин, Никифор Савін. Дослідники відзначають більший реалізм живопису як певне гуманістичне відлуння, використання нових складних композицій та технік, появу деяких східних деталей в декорі.

Справжнє новаторство в образотворчості ХУШ століття пов’язують із діяльністю талановитого царського маляра Симона Ушакова (1626—1686). Він починає кар’єру як ізограф — робив ескізи вишивок, кормов, монет, золотих виробів, де показав свою обізнаність із західним мистецтвом гравюри. Водночас починає писати ікони, відмовляючись від візантійської безтілесності, площинних схем, намагається надати образам реального живого наповнення. Ікона «Благовіщення», облямована дванадцятьма сценами з акафіста, викликала в Москві сенсацію, адже виходила за межі традиційного стилю багатством архітектурних мотивів, побутовими та історичними замальовками, виписаними костюмами, меблями. Написані обличчя зберігали портретну схожість і були сповнені руху, цар із царицею були зображені як св. Олексій та Марія Єгипетська, а незвичні сцени змальовували, наприклад, облогу Константинополя, — зазначають дослідники. Очевидно, що ікони Ушакова програють творам великих майстрів, у його «Трійці» немає одухотвореності янголів Рубльова, його «Спас» програє за виразністю «Пантократору» Феофана Грека, — зазначає російський мистецтвознавець В. Долгов. Але в новаторстві Ушакова цінне, передусім, саме новаторство — від подолав кількасотлітню традицію та став предтечею мистецтва Нового часу. Його учні продовжували малювати в цьому стилі, який далеко відійшов від традиційної московської суворості.

У 1650 р. видається Біблія Піскатора, яка містила близько трьохсот гравюр західноєвропейської школи і користувалася в Московії великою популярністю. Фрески кінця століття, а особливо портретний живопис, що тільки народжується у ХУП ст., виявляють помітний вплив гравюр Біблії Піскатора. Портрет — парсуна — ще досить умовний, подібний до ікони, але крізь площинну схему проглядають лики справжніх людей. Так крізь мистецтво ХУП ст. проглядають риси майбутніх епох.

Висновки. У зв’язку з цим виникають закономірні питання щодо майбутнього слов’янського світу в умовах розгортання процесів європейської інтеграції та глобалізації, поглиблення тенденцій до уніфікації людської цивілізації на початку ХХІ ст. Яке місце у цьому складному процесі займуть слов’янські культури? Що із своєї інтелектуальної спадщини вони внесуть до нього?

Яким чином вони захистять свою присутність як один із ферментів якісно нового етапу духовного розвитку людства? Яким, нарешті, буде специфічний внесок слов’янських народів у єднання демократичної Європи і в забезпечення більшої безпеки й справедливості в пос-тмодерному світі?

Творчий характер багатовікової історії і високодухов-ної культури слов’янських народів — одного із основних потоків сучасної цивілізації — дає вагомі підстави припустити, що й сьогодні вони висунуть і відстоять в духовному та міжнародному плані найперспективніші для їх власної долі відповіді, зазначає С. Віднянський. Однак це буде для них новим складним випробуванням. Ось чому слов’янські народи знову мають потребу в духовному єднанні, в концептуальному усвідомленні й творчому використанні нових ідей та історичного досвіду для з’ясування единоправильних відповідей. При цьому їх культурна взаємність вимагає сьогодні, з одного боку, нової відкритості до інших етнокультурних спільнот Європи, а з іншого — рішучої протидії процесам дезінтеграції слов’янського світу, усьому, що відтворює національний егоїзм та імперські амбіції і звужує відкритість світогляду сучасного взаємозалежного, але різноманітного світу. Політична свобода слов’янських та інших народів Центрально-Східної Європи має перейти поріг національного егоїзму і, як було не раз у минулому, стати фундаментом регіональної співпраці. Важливо, зокрема, перетворити історичну й культурну ідентичність народів Центрально-Східної Європи в політичну й економічну дійсність, реальний чинник загальноєвропейського інтеграційного процесу.

1. Сформулюйте поняття слов’янського культурного регіону, його особливостей, основних періодів розвитку.

2. Охарактеризуйте давні вірування та форми культури індоєвропейців.