Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Художнім жанром, який безсумнівно входить до світової художньої скарбниці, є іконопис. За часів першохрис-тиянства центрами іконописання були Київ та Новгород, фреска та мозаїка стали улюбленими художніми техніками києворуського періоду, проте були фактично втрачені після навали. Іконопис зберігається «на окраїнах», він квітне та прогресує, розвиваючи іконографію, мистецькі прийоми та символічну образність.

Великими митцями XV ст. є Феофан Грек з його неймовірними фресками у церквах Москви та Новгорода та Андрій Рубльов (1360?—1430), чию художню манеру Собор 1551 р. проголосив зразком для іконопису. Рубльов був, очевидно, учнем Грека, разом вони розписували Благовіщенський собор Кремля та писали ікони для його іконостаса (збереглося 7 ікон). Традицію Рубльова наслідував Даниїл Чорний, з яким Рубльов розписує у 1408 році Успенський собор у Володимирі, а в 20-х рр. — Троїцький собор Троїцько-Сергієвої лаври. Найвідомі-ша, магічно ваблива робота іконописця — «Трійця Ста-розаповітна» 1411 року, яка визнана щедевром світового мистецтва. Композиція, кольори, віртуозність малюнка залишилися неперевершеними. Неперевершеними творами є фрески Діонісія у Ферапонтовому монастирі (1500— 1501 рр.), які порівнювали з витворами Джотто. Діонісій розвиває сюжетність та відходить певним чином від іконографічного канону, чим започатковує нову добу іконопису.

Отже, виростаючи з києворуського субстрату та живлячись візантійським палеологівським Ренесансом, схід-норуська/московська культура XIV—XVГ ст. зазнала ренесансних впливів не в ідеології чи філософії, а, радше, в мистецькій традиції. Продовжуючи плекати самодержавство, ізольована від європейських впливів, руська культура створила унікальний образ власного середньовіччя.

Особливе місце в історії розвитку Ренесансу у слов’ян належить сербо-хорватському регіону, який був найбільш відкритим для впливів італійського гуманізму й Ренесансу. Особлива доля спіткала в таких трагічних для інших умовах Дубровник (Рагузу) на Адріатиці, який став незалежним містом-республікою. Жваві торгівля та посередництво створили умови для економічного процвітання у XVI ст., місто було справжнім суперником Венеції та Генуї у пануванні на морі та відвертим прихильником італійського Ренесансу.

Дубровницька Республіка розкрилася до нових віянь, як квітка до сонця, молодь навчалася в Італії та переймалася там гуманізмом, італійським смаком та традиціями. Боснієць Георгій Драгішич став професором у Пізі та вважався одним з кращих теологів та філологів свого часу. Найвідомішим з далматинських гуманістів був І. Цриєвич, член римського латиномовного гуртка гуманістів. Розвивається хорватська лірика: любовна поезія Ш. Менчетича, духовна лірика М. Држича, епічні поеми М. Ветранича насичені релігійними та національними почуттями. Драматична література представлена пасторалями та комедіями М. Држича, одного з найвідоміших поетів доби.

Кінець XVI — першу половину XVII ст. називають «золотою добою» дубровницької поезії. Найвидатніший поет в історії дубровницької літератури — Іван Гундулич (1588—1638), його поема «Блудний син» вважається найкращим релігійним ліричним твором Дубровника. В епічній поемі «Осман» Гундулич оспівує знамениту перемогу над багатотисячним турецько-татарським військом при Хотині у 1621 р., ключову роль в якій зіграло козацьке військо під орудою Конашевича-Сагайдачного. Хотинська битва зупинила плани Османа щодо завоювання Європи та вкрила невмирущою славою козаків. Поет не лише звеличує героїв боротьби проти турків, а й пророкує звільнення всіх південнослов’янських народів.

Далмація не мала таких умов для розвитку мистецтва, як Дубровник, у силу турецької небезпеки; в літературі цього регіону часто лунає заклик до єднання християнської Європи проти османської загрози. Марко Марулич (1450—1524) зі Спліта (Спалато) завдяки латиномовному трактату «De bene beateque vivendi institutione» (Про те, як обрати добре та щасливе життя) став дуже знаним у тогочасній Європі, трактат багаторазово перевидавався та перекладався. Ідея об’єднання всіх християн у боротьбі з турками представлена в «Юдіфі», в листах письменника до папи римського. Зворушливий опис страждань хрис-тиянського населення під турецьким гнітом подав Петро Зоранич з Ніна у пасторальному романі «Платна», написаному прозою й віршами.

У другій половині XVII ст. літературна творчість у Дубровнику (Рагузі) та Далмації почала занепадати. У 1667 р. Дубровник було майже повністю зруйновано землетрусом. Прекрасна готична та ренесансна архітектура не збереглася, встояли тільки палац Спонца та частково Князівський палац. Споруди ці і сьогодні вражають витонченістю пропорцій, гармонійністю абрисів, красою декору, в них поєднані пізньоготичні елементи з пошуками Ренесансу. Над входом у Князівський палац викарбувано напис: «Забудьте особисті справи, думайте про державу». Кожного місяця один з членів правління Республіки обирався князем і поселявся у палац із забороною виходити в особистих справах. Ідея суспільного блага, популярна в гуманістичному дискурсі, знаходить своє видиме втілення. Відновлення архітектурного обличчя міста після землетрусу йшло в основному відповідно до нових смаків барокової доби.

4.6.5. Реформація, Контрреформація та Бароко

Реформація не передбачала нічого віднімати у церкви, розкол був драматичною випадковістю, реформація — спрямованість до більш активної релігії, більш невтомної, більш заповзятливої, зауважить П’єр Шоню в знаменитій роботі «Цивілізація класичної епохи». Християнський рух оновлення — церковний, духовний, суспільний — охопить всю Західну та Центральну Європи у XVI ст. Пошуки чистоти через повернення до першоджерел християнства набувають форми релігійної боротьби проти католицької церкви та влади Папи. Витоками руху називають економічне та національне пригноблення, кризу папства. Католицька церква розорювала населення, а моральна розбещеність певної частини церковного кліру розчаровувала паству. Захоплення містицизмом, проповіді Гуса та гуманізм, що змінив ментальність Європи, спонукали до критики церкви. Прибивши на ворота церкви у Вю-тенберзі свої «95 тез», Мартін Лютер почав нову сторінку духовної історії Європи. Спасіння людині забезпечує одна лише тверда й непохитна віра в Бога і в Його обітниці, людині непотрібне посередництво церкви. Логічним наслідком цього Лютерові здавалося заперечення тих обрядів і таїнств, що їх церква вважала корисними на шляху до спасіння; заперечення індульгенцій. Згодом прихильники лютеранства вже становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці.

У певному сенсі слова Ренесанс та Реформація конгруентні. Якщо південніше Альп романські народи читали та переробляли античний спадок, то північніше Альп германські народи та англосакси звернулися до Біблії з надією подолати прірву між євангельським ученням, першохрис-тиянством та чинним ієрархічним католицизмом. Відбувалася трансформація християнського світу — того світу, що об’єднував всі народи Європи під духовним керівництвом папи римського, більше не існувало. Єдина церква була замінена низкою національних церков, які сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. Колишні околиці християнського світу зростають культурно та духовно, необхідність вивчення Біблії приводила до поширення початкових і вищих шкіл, росли університети, що готували національний церковний клір. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб мати можливість видавати ними Біблію; у Великому князівстві Литовському у 1547 році литовською мовою Мартінасом Мажвідасом було перекладено євангелічний катехізис, який став взагалі першою книгою, написаною литовською мовою, так що автору, крім власне перекладу, довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання.

Подібні сюжети знаходимо не тільки в Реформації, але і в Контрреформації. Першу хорватську граматику видав у Римі 1604 р. єзуїт Бартоль Кашич (1575—1650), що був також найвидатнішим письменником хорватської Контрреформації. Кашич вважав, що літературною мовою має стати говірка найчисленнішої частини південних слов’ян, тому для своїх творів та створення граматики обрав што-кавський діалект Боснії та Герцеговини як найчистішу говірку, якою говорять більшість хорватів та серби. Кашич волів поширювати католицьке вчення мовою, яку знають не лише хорвати-католики, а й боснійпі-мусульмани та православні серби. Дубровницький діалект, яким користувалися тамтешні письменники, був дуже близький до боснійської говірки. Так нарешті серби й хорвати отримали спільну літературну мову.

Словацькі протестанти мали жваві стосунки зі своїми чеськими єдиновірцями та прийняли чеський переклад Біблії (Кралицьку Біблію), який використовувався у протестантських богослужіннях у Словаччині до нових часів. Важливим внеском у словацьку літературу стала «Cithara sanctorum» («Ліра святих»), збірка із близько чотирьохсот релігійних пісень, складена пастором Георгієм Транов-ським (1636 р.). Крім перекладів та переробок гуситських і лютеранських творів, вона містила також оригінальні пісні, які і досі використовуються словацькими протестантами.

На відміну від Лютера, Кальвін не наділяв світську владу контролем над Церквою, обмеження королівської влади задовольняло польську шляхту цілком. Кальвінізм обґрунтовував скоріше республіку та демократію, які могли, безперечно, означати лише владу буржуазної та аристократичної олігархії. Саме тому кальвінізм знайшов у Польщі таке позитивне сприйняття. Звідси кальвінізм проник до Литви, де його найбільшим поширювачем був князь Миколай Рад-зивілл (Чорний) — найвпливовіший і найбагатший магнат країни. У 1563 р. у Польщі була перекладена Біблія, названа Брестською Біблією (за місцем друкування) або Рад-зивілловою Біблією (за ім’ям мецената), що стало одним із кращих літературних здобутків польської Реформації.

Хорватські контрреформатори перебрали у словенських та хорватських протестантських письменників важливу ідею: єдність усіх слов’ян в одній Церкві. Найтиповішим представником цього хорватського руху був Юрій Кри-жанич (1618—1683), якого можна вважати предтечею панславізму, що оформився в ідеологію у XIX ст. Він проголошував ідеї родової єдності слов’ян, мріяв про утворення спільної слов’янської мови. Крижанич поширював свої об’єднавчі ідеї і на православну Росію, покладаючись у справі звільнення слов’ян від чужоземного панування на російську монархію, єдиних слов’янських володарів, які, об’єднавшись із Римом, зможуть втілити у життя ідею політичної й релігійної єдності усіх слов’ян. Хоч ідеї Крижа-нича не знайшли сприятливого відгуку серед хорватських та російських сучасників, він залишається найвидатнішим політичним теоретиком тодішнього слов’янства, вважає Ф. Дворнік.

4.6.6. Епоха бароко 

Розкол протестантизму сприяє католицькій реставрації, непримиренними воїнами якої стають єзуїти. Вони починають впливати на університети, шкільництво, на політичну ситуацію, на формування архітектурного і мистецького середовища, формують певну духовну атмосферу. Перша половина XVII ст. позначена Тридцятирічною війною (1618—1648), яка починається як війна релігійна, а закінчується як європейський конфлікт перерозподілу влади. В конфлікті розряджується (та не вирішується) напруга між католицькими та протестантськими державами, земельними станами і князями, імперськими містами та імператором, Габсбургами і Францією. Вестфальський мир 1648 року засвідчує епоху секуляризації та релігійної терпимості.

Проте країни Європи, центрально-східної зокрема, потрапили в смугу політичної та економічної руїни. Постраждала і Чехія, в еміграції опинилися численні інтелектуали, протестанти-емігранти продовжували видавати чеські книжки в екзилі, насамперед у Саксонії, проте на них лежав відбиток похмурого менталітету вигнанців. Найцінніший внесок у культурний поступ людства в цей період зробив Ян Амос Коменський (Коменій, 1592—1670). Перша наукова публікація — ^апиа Ііщиаіит» («Відчинені двері мов і всіх наук») та інші твори здобули йому міжнародне визнання, його запросили до протестантських держав, де прагнули запровадити його методи в системі освіти. В Англії Коменський був прийнятий англійською науковою спільнотою, певним чином сприяв заснуванню наукової асоціації, яка згодом стала Королівським товариством (прототипом Академії наук). Отримавши пропозицію очолити Гарвардський коледж, Коменський нею не скористався та вирушив до Голландії, де спілкувався з Декартом, потім переїхав до Ельбінгу й Трансільванії, де за запрошенням Дьєрдя Рако-ці працював над шкільною реформою. Найвідоміші твори письменника — «Лабіринт світу», таке собі відлуння «Подорожі Гуллівера», «Orbis pictus» та «Pansophia». Ерудований, прекрасно освічений, талановитий письменник був дуже популярним у своїх читачів, а особливий містицизм надає його текстам інтелектуального присмаку. Сьогодні Коменський правомірно вважається батьком сучасної педагогіки, і в цій якості він посідає поважне місце в історії культури.

Крім Коменського, слід згадати видатного чеського письменника Карела з Жеротина, його головна праця «Апологія» вважається перлиною чеської прози. Чеська барокова поезія наслідує зразки як іспанського, так і італійського бароко, часто відчутні німецькі містичні впливи. З ренесансних часів зберігається любов до алегорій та метафор. Пафос барокової поезії полягає у протиставленні земного небесному, тілесного духовному, божественної вічності та земної суєти. Поезія відрізняється посиленою чуттєвістю, вираженою особистою інтонацією. А. Мінха відомий як співець щирих почуттів, Ф. Кандлінський оспівує пасторальну небесну любов. Найкращим із чеських барокових поетів вважають Фрідріха Бріделя (1619—1680), що прославився різдвяними та євхаристичними гімнами і житійними поезіями. Різдвяна пастораль Яна Роса (1620—1689) стала одним із найкращих чеських барокових творів та слугувала зразком і джерелом натхнення для чеських поетів XVIII ст. У 1670 р. за ініціативою М. Штеєра засновується видавнича організація під назвою «Спадщина св. Вацлава», що сприяла поширенню чеської літератури серед нижчих верств, вона проіснувала кілька століть. Патріотизм та бажання зберегти рідну мову відрізняє всю літературу цієї непростої доби, тією ж любов’ю до вітчизни живиться й історична література (Б. Бальбін, «Epitome rerum Bohemicarum», 1677 р.).

Загальна ситуація, в якій опинилася чеська культура, була скрутною — руйнівні наслідки війни, катастрофічне зменшення населення та понімечення тих, хто залишився, абсолютистська політика Габсбурзької імперії не сприяли розвитку національного духу та мистецтва. Натомість в Чехії в цей час плідно працюють іноземці, — італійці та німці.