Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

Ренесансна ідеологія та мистецтво у Польщі були, скоріше, елітарним явищем, лише аристократія та духовенство в повній мірі долучилися до нової культури, але культурний імпульс, отриманий країною, не міг не вплинути на непольське населення Речі Посполитої, зокрема, південно-східних земель — сучасної України та Литви. Українська та литовська верхівка, приваблена новою стилістикою та ідеологією, почала активно полонізуватися. Укладання Берестейської унії теж було спрямоване до релігійно-культової та політичної асиміляції.

Культурний простір Східної Русі — Московського князівства — генетично пов’язаний з візантійською традицією і продовжує перебувати в орбіті та системі цінностей візантійства навіть після падіння Константинополя в середині XV століття.

Східноруська література ХІІІ—XГV ст. продовжує традиції києворуської доби, основним сюжетом стає відображення поневолення за часів монголо-татарської навали та боротьби із зовнішнім ворогом. З ХУ ст. після піднесення Москви відчутний дух нового політичного запиту. Віддалившись від західноєвропейської культури, Москва живе за власними уподобаннями. Роль культуртрегера по відношенню до старої московської культури відіграє київська, яка з ХУІ і особливо ХУІІ ст., за часів Києво-Могилянської академії, буде провідником нових ідей та європейських смаків у Росії.

Підвищення Москви викликало неоднозначну реакцію в середині самої країни, воно підтримується московськими прихильниками укріплення єдиної влади, в той час як княжі центри не задоволені втратою самостійності. Провінційна література ХУ ст. демонструє нам певні сепаратистські тенденції. Тверський літопис відображає бажання незалежності та протиборства з Москвою; прагнення до збереження самостійності демонструють легенди та перекази Новгорода; приєднання Пскова Василієм III (1510 р.) описане й оплакане у «Повісті про здобуття Пскова» — колишнім князівським центрам важко було зректися своєї незалежності та визнати зверхність Москви.

Другою тенденцією літературного процесу стало зростання сербсько-болгарського впливу в писемності та культурі Східної Русі (так званий Другий південнослов’янський вплив), внаслідок того, що в ХУ ст. частина болгарських і сербських інтелектуалів знайшли притулок у Східній Русі після падіння Константинополя. Втікачі вітали піднесення Москви та поширення ідеї «Москва — третій Рим», адже сподівалися на визволення південнослов’янських народів могутньою Москвою.

Вагомим фактором суспільної свідомості стала поява єретичних рухів стригольників та ожидовілих у Пскові та Новгороді, що, з одного боку, демонструє початок критичного осмислення християнської доктрини та церемонії, з іншого — підштовхує до активізації християнського просвітительства (новий переклад та видання Біблії у Новгороді архієпископом Геннадієм, 1499; збірка ігумена Й. Волоць-кого «Просвітитель»). Унікальною постаттю першої половини ХУІ ст. став Максим Грек (1480—1556), високоосвічений чернець з Афона, який отримав освіту в Греції та Італії, де познайомився з Савонаролою і був запрошений на Русь у 1515 році Василієм ІІІ. Він перекладав тлумачення Псалтиря, тлумачення до діянь апостолів, виправляв літургійні книги. Мріючи підняти руське релігійне та культурне життя на вищий рівень, в численних «Словах», «Посланнях» і «Платонічних діалогах» чернець-просвітник боровся проти несправедливості та зловживань можновладців, проти невігластва, забобонів, критикував зовнішню пишність богослужіння, що затьмарює глибокий духовний зміст.

Об’єднання східноруських князівств під владою Москви відбилося в укладенні нових московських літописів, які часто-густо «редагували» текст під кутом зору певного соціального замовлення («Хронограф» Пахомія, Воскресенський літопис, перероблений у Никоновський звід, 1558, Львівський літопис, 1560). Уславлення Москви та близькість державної та церковної влади утверджується у створенні царської генеалогії, «Степенна книга», 1563 р.; «Домострой» детально описує приватне життя Москви XVI ст. — як побожний чоловік має порядкувати у своєму домі, «Стоглав» містить регуляції церковного життя, «Азбуковник» — свого роду енциклопедичний довідник для освідченої людини.

Монгольська навала мала катастрофічні наслідки, практично переривається архітектурна та образотворча традиції на територіях колишньої Київської Русі, центр культури переміщується на захід (Галицько-Волинське князівство) та на північ (Псков і Новгород). Якщо в галицьких землях києво-руські традиції будівництва переплітаються з новими готичними, а з XVI ст. і з ренесансними, то північ зберігає хрестовокупольні храми. Продовжує розвиватися дерев’яна архітектура, в якій русичі досягли надзвичайної майстерності (Кижі, Вологда), окремі прийоми дерев’яного будівництва переносять у кам’яне, що збагачує і технологію, і декоративність. З кінця XV ст. в Москві працюють італійці, які зводять Свято-Успенський собор за Івана ІІІ та починають перебудову Кремля. Переплетення суто російських рис та ренесансного смаку створює унікальне архітектурне обличчя Кремля. У 1509 р. споруджується Архангельський собор, де італієць Алевізіо поєднує давній володимирський стиль з ренесансними склепіннями та декором. Вершиною такої архітектури вважається собор Василя Блаженного (1550—1560).

Художнім жанром, який безсумнівно входить до світової художньої скарбниці, є іконопис. За часів першохрис-тиянства центрами іконописання були Київ та Новгород, фреска та мозаїка стали улюбленими художніми техніками києворуського періоду, проте були фактично втрачені після навали. Іконопис зберігається «на окраїнах», він квітне та прогресує, розвиваючи іконографію, мистецькі прийоми та символічну образність.

Великими митцями XV ст. є Феофан Грек з його неймовірними фресками у церквах Москви та Новгорода та Андрій Рубльов (1360?—1430), чию художню манеру Собор 1551 р. проголосив зразком для іконопису. Рубльов був, очевидно, учнем Грека, разом вони розписували Благовіщенський собор Кремля та писали ікони для його іконостаса (збереглося 7 ікон). Традицію Рубльова наслідував Даниїл Чорний, з яким Рубльов розписує у 1408 році Успенський собор у Володимирі, а в 20-х рр. — Троїцький собор Троїцько-Сергієвої лаври. Найвідомі-ша, магічно ваблива робота іконописця — «Трійця Ста-розаповітна» 1411 року, яка визнана щедевром світового мистецтва. Композиція, кольори, віртуозність малюнка залишилися неперевершеними. Неперевершеними творами є фрески Діонісія у Ферапонтовому монастирі (1500— 1501 рр.), які порівнювали з витворами Джотто. Діонісій розвиває сюжетність та відходить певним чином від іконографічного канону, чим започатковує нову добу іконопису.

Отже, виростаючи з києворуського субстрату та живлячись візантійським палеологівським Ренесансом, схід-норуська/московська культура XIV—XVГ ст. зазнала ренесансних впливів не в ідеології чи філософії, а, радше, в мистецькій традиції. Продовжуючи плекати самодержавство, ізольована від європейських впливів, руська культура створила унікальний образ власного середньовіччя.

Особливе місце в історії розвитку Ренесансу у слов’ян належить сербо-хорватському регіону, який був найбільш відкритим для впливів італійського гуманізму й Ренесансу. Особлива доля спіткала в таких трагічних для інших умовах Дубровник (Рагузу) на Адріатиці, який став незалежним містом-республікою. Жваві торгівля та посередництво створили умови для економічного процвітання у XVI ст., місто було справжнім суперником Венеції та Генуї у пануванні на морі та відвертим прихильником італійського Ренесансу.

Дубровницька Республіка розкрилася до нових віянь, як квітка до сонця, молодь навчалася в Італії та переймалася там гуманізмом, італійським смаком та традиціями. Боснієць Георгій Драгішич став професором у Пізі та вважався одним з кращих теологів та філологів свого часу. Найвідомішим з далматинських гуманістів був І. Цриєвич, член римського латиномовного гуртка гуманістів. Розвивається хорватська лірика: любовна поезія Ш. Менчетича, духовна лірика М. Држича, епічні поеми М. Ветранича насичені релігійними та національними почуттями. Драматична література представлена пасторалями та комедіями М. Држича, одного з найвідоміших поетів доби.

Кінець XVI — першу половину XVII ст. називають «золотою добою» дубровницької поезії. Найвидатніший поет в історії дубровницької літератури — Іван Гундулич (1588—1638), його поема «Блудний син» вважається найкращим релігійним ліричним твором Дубровника. В епічній поемі «Осман» Гундулич оспівує знамениту перемогу над багатотисячним турецько-татарським військом при Хотині у 1621 р., ключову роль в якій зіграло козацьке військо під орудою Конашевича-Сагайдачного. Хотинська битва зупинила плани Османа щодо завоювання Європи та вкрила невмирущою славою козаків. Поет не лише звеличує героїв боротьби проти турків, а й пророкує звільнення всіх південнослов’янських народів.

Далмація не мала таких умов для розвитку мистецтва, як Дубровник, у силу турецької небезпеки; в літературі цього регіону часто лунає заклик до єднання християнської Європи проти османської загрози. Марко Марулич (1450—1524) зі Спліта (Спалато) завдяки латиномовному трактату «De bene beateque vivendi institutione» (Про те, як обрати добре та щасливе життя) став дуже знаним у тогочасній Європі, трактат багаторазово перевидавався та перекладався. Ідея об’єднання всіх християн у боротьбі з турками представлена в «Юдіфі», в листах письменника до папи римського. Зворушливий опис страждань хрис-тиянського населення під турецьким гнітом подав Петро Зоранич з Ніна у пасторальному романі «Платна», написаному прозою й віршами.

У другій половині XVII ст. літературна творчість у Дубровнику (Рагузі) та Далмації почала занепадати. У 1667 р. Дубровник було майже повністю зруйновано землетрусом. Прекрасна готична та ренесансна архітектура не збереглася, встояли тільки палац Спонца та частково Князівський палац. Споруди ці і сьогодні вражають витонченістю пропорцій, гармонійністю абрисів, красою декору, в них поєднані пізньоготичні елементи з пошуками Ренесансу. Над входом у Князівський палац викарбувано напис: «Забудьте особисті справи, думайте про державу». Кожного місяця один з членів правління Республіки обирався князем і поселявся у палац із забороною виходити в особистих справах. Ідея суспільного блага, популярна в гуманістичному дискурсі, знаходить своє видиме втілення. Відновлення архітектурного обличчя міста після землетрусу йшло в основному відповідно до нових смаків барокової доби.


4.6.5. Реформація, Контрреформація та Бароко


Реформація не передбачала нічого віднімати у церкви, розкол був драматичною випадковістю, реформація — спрямованість до більш активної релігії, більш невтомної, більш заповзятливої, зауважить П’єр Шоню в знаменитій роботі «Цивілізація класичної епохи». Християнський рух оновлення — церковний, духовний, суспільний — охопить всю Західну та Центральну Європи у XVI ст. Пошуки чистоти через повернення до першоджерел християнства набувають форми релігійної боротьби проти католицької церкви та влади Папи. Витоками руху називають економічне та національне пригноблення, кризу папства. Католицька церква розорювала населення, а моральна розбещеність певної частини церковного кліру розчаровувала паству. Захоплення містицизмом, проповіді Гуса та гуманізм, що змінив ментальність Європи, спонукали до критики церкви. Прибивши на ворота церкви у Вю-тенберзі свої «95 тез», Мартін Лютер почав нову сторінку духовної історії Європи. Спасіння людині забезпечує одна лише тверда й непохитна віра в Бога і в Його обітниці, людині непотрібне посередництво церкви. Логічним наслідком цього Лютерові здавалося заперечення тих обрядів і таїнств, що їх церква вважала корисними на шляху до спасіння; заперечення індульгенцій. Згодом прихильники лютеранства вже становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці.

У певному сенсі слова Ренесанс та Реформація конгруентні. Якщо південніше Альп романські народи читали та переробляли античний спадок, то північніше Альп германські народи та англосакси звернулися до Біблії з надією подолати прірву між євангельським ученням, першохрис-тиянством та чинним ієрархічним католицизмом. Відбувалася трансформація християнського світу — того світу, що об’єднував всі народи Європи під духовним керівництвом папи римського, більше не існувало. Єдина церква була замінена низкою національних церков, які сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. Колишні околиці християнського світу зростають культурно та духовно, необхідність вивчення Біблії приводила до поширення початкових і вищих шкіл, росли університети, що готували національний церковний клір. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб мати можливість видавати ними Біблію; у Великому князівстві Литовському у 1547 році литовською мовою Мартінасом Мажвідасом було перекладено євангелічний катехізис, який став взагалі першою книгою, написаною литовською мовою, так що автору, крім власне перекладу, довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання.

Подібні сюжети знаходимо не тільки в Реформації, але і в Контрреформації. Першу хорватську граматику видав у Римі 1604 р. єзуїт Бартоль Кашич (1575—1650), що був також найвидатнішим письменником хорватської Контрреформації. Кашич вважав, що літературною мовою має стати говірка найчисленнішої частини південних слов’ян, тому для своїх творів та створення граматики обрав што-кавський діалект Боснії та Герцеговини як найчистішу говірку, якою говорять більшість хорватів та серби. Кашич волів поширювати католицьке вчення мовою, яку знають не лише хорвати-католики, а й боснійпі-мусульмани та православні серби. Дубровницький діалект, яким користувалися тамтешні письменники, був дуже близький до боснійської говірки. Так нарешті серби й хорвати отримали спільну літературну мову.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 41. Приємного читання.