Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Традиционные и синкретические религии Африки. — М.,

1986.

Энциклопедический справочник: В 2 т. — М., 1986.

Эфиопские исследования: история, культура. — М., 1981.

Antologie de la poésie d’Afrique Noire d’expression française. — Paris, 1987.

4.6. CЛОВ’ЯНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР

4.6.1. Історія формування праслов’янського та слов’янського світу.

4.6.2. Міфологічні уявлення давніх слов’ян.

4.6.3. Культура та мистецтво: від Середньовіччя до Нового часу.

4.6.4. Ренесансна культура XV—XVI століть.

4.6.5. Реформація, Контрреформація та Бароко.

4.6.6. Епоха Бароко.

4.6.7. Річ Посполита.

4.6.8. Московська/Російська культура XVII століття.

Внутрішня логіка вивчення слов’янського культурного регіону в контексті європейської культури має спиратися на методологічний принцип — культура є «ціннісно-процесуальним феноменом» (А. Канарський), тому задача полягає в розгляданні культури слов’янського світу в її тяглому системному розвитку. Процесуальність культури полягає в тому, що вона переводить досвід минулого в цінності сучасного, реалізує нереалізоване попередніми епохами, актуалізує можливе, пише С. Кримський. Цінності минулого та майбутнього культура переводить в сенс життєдіяльності сучасної людини. Вивчення історії культури, освоєння культурних інстументів та засвоєння культурних цінностей є єдиним способом побудови життя людини за рахунок досвіду минулих поколінь.

Історія і культура слов’янського світу сьогодні викликає значний інтерес дослідників, у тому числі і в Україні, для якої ця частина континенту є простором культурної еволюції нації, транскультурної самоі-дентифікації у взаємовпливі слов’янських культур. Це територія взаємодії різних етносів і культурно-цивілі-заційних типів, які протягом останнього тисячоліття виразно артикулювали свої цінності через універсалії європейської цивілізації. Назагал кордони окреслювались ріками Лабою і Одрою на заході, Дніпром і Доном на сході, Балтійським морем на півночі та Середземним на півдні. Історики вважають, що означений геополі-тичний та історико-культурний регіон Європейського континенту сформувався в добу переселення народів у ІУ—ІХ ст.: саме Велике переселення народів, перш за все слов’ян, їх контакти з Візантійською, Католицькою і Кочовою цивілізаціями заклали основу всієї подальшої політичної й культурної історії Центрально-Східної Європи. Утворившись в період раннього середньовіччя, молоді держави регіону прийняли на рубежі тисячолітть християнство, що, з одного боку, сформувало спільний простір християнських цінностей, з іншого — розвело їх до різних сфер впливу, насамперед, Візантійської і Каролінгської (потім Германської) імперій. Перебуваючи на перехресті цивілізаційних впливів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю і, власне, ставши таким перехрестям — рефігурацією культурної географії, Центрально-Східна Європа все останнє тисячоліття зберігає унікальність етно-національних, культово-релігійних, со-ціокультурних, економічних відносин, її культура стала невід’ємною складовою європейської цивілізації. «Ми не можемо забувати, — зазначає у зв’язку з цим відомий американський історик польського походження Пьотр Вандич, — що впродовж історії цей регіон робив істотний внесок до Європи, хоча він був більше духовний, ніж матеріальний. ...дзвін свободи лунав у Центрально-Східній Європі протягом цілих поколінь... Це історія змушувала їх [народи регіону] боронити свободу й боротися за неї частіше, ніж у випадку багатьох інших країн»[116].

За різними даними в світі сьогодні проживає від 300 до 350 млн слов’ян (а це практично половина населення Європи), з них 137—145 млн слов’ян, які називають себе «русские». Слов’яни займають близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги, це велика група етнічно споріднених народів, що належать до мовної групи індоєвропейських народів, в основному, мають спільне походження, близькі за мовою та культурою. Приблизно від середини І тис. н. е. утворюють три гілки, які сьогодні представлені, як: східнослов’янська (українці, білоруси, росіяни), західнослов’янська (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янська (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Географічний топос розселення перетворився на топос культурний, відповідає такому розподілу і мовна ситуація — до західнослов’янської групи належать польська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька мови та так звані мертві мови — полабська й поморська. Східнослов’янські племена, що склали основний етнічний субстрат сучасної Білорусі, України та частково Росії, сформували білоруську, українську та російську мови. До південнослов’янських мов належать — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови. Писемність сформована на основі кирилиці та латинської графіки. Попри етнічну і мовну близькість більшості слов’ян, подібність їх політичної історії та культурну ідентифікацію, історія неодноразово демонструвала певний антагонізм слов’янських народів, зазначає країнознавець П. Масляк. Генетичною і ментальною основою деяких слов’янських народів не є слов’янство. Так, слов’яномовні болгари мають тюркську основу, білоруси — балтійську, росіяни поєднують слов’янську з угро-фінською. І хоча болгари, білоруси та росіяни, як ніхто інший, близьки за мовою, мусимо визначити відмінності цивілізаційної ментальності цих народів — власне, такі відмінності стають предметом осмислення в межах слов’янознавства.

Слов’янознавство сьогодні визначають як комплекс наук про слов’янські народи, що включає історію, археологію, вивчення культурологічного комплексу — історії культури, етнографії, фольклору, а також вивчення мов та літератур (часто цей останній напрямок виділяють у славістику). Саме ідея слов’янської спільноти як вияв самосвідомості слов’ян, котра генетично бере початок від традиції, закладеної Кирилом і Мефодієм, що віддзеркалилася в «Повісті минулих літ» Нестора, «Літописі» попа Дуклянина, хроніках Галла Аноніма й Козьми Празького, яка згодом розвивалася З. Копистенським, П. Бериндою, Ю. Крижаничем, Мавро Орбіні, М. Стрийковським та багатьма іншими й привела зрештою до утворення славістики як відносно самостійної галузі наукового знання, вважає Д. Кучерюк. Слов’янознавство як наукова система зародилося наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття, цьому передував значний процес збирання та аналізу давніх текстів, пошук археологічних артефактів, етнографічні та фольклорні розвідки, що було викликано пожвавленням національно-визвольного руху у бездержавних народів Європи, романтичними ідеями інтелігенції, об’єднаної в культурницькі товариства.

Сьогодні слов’янознавство, славістика зокрема, складають невід’ємний струмінь загальної гуманітаристики. При ЮНЕСКО працює Міжнародна асоціація з вивчення слов’янських культур, структурною одиницею якої є й Український комітет славістів. Під егідою Асоціації проходять міжнародні з’їзди славістів. В Україні виходить часопис «Проблеми слов’янознавства», з 1992 року у ЛНУ ім. Франка відбуваються щорічні славістичні колегіуми напередодні Дня пам’яті Св. Кирила та Мефодія. Активну роботу проводить Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН України, під редакцією акад. Г. Скрипника виходить щорічник «Слов’янський світ» тощо.

Слов’янський світ широко представлений в міжнародному інтелектуальному просторі, наприклад, в світі виходить біля 44 електроних часописів різними мовами, присвячених різним аспектам слов’янської проблематики, 25 з них безкоштовні. Наукова бібліотека Берліна надала через спеціальний сайт slavistic-portal. de доступ до 170 000 найменувань манускриптів, документів, статей з слов’янської історії, культури, релігії, права. Створено спеціальний портал EuroDocs, який надає он-лайн доступ до джерел з європейської історії зі спеціальним підрозділом щодо слов’янства. The European Library зберігає скарби національних бібліотек Європи, розділ «cultural heritage» дає змогу приєднатися до культурної спадщини європейських народів. Такі неймовірні інтелектуальні можливості відкривають широке поле діяльності для дослідників слов’янської субцивілізації в глобальному соціокультурному просторі.