Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

2.1. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

2.1.1. Природа і культура у теоретичному усвідомленні.

2.1.2. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції.

2.1.3. Культурне ставлення до природи.

2.1.1. Природа і культура у теоретичному усвідомленні

Культура в першому підході до її осмислення з очевидністю розуміється у своєму нерозривному поєднанні з людським буттям, з сутністю людини, з її самовизначенням та долею в світі. Явно чи неявно така подібна констатація присутня практично у будь-якій думці щодо культури. Проте її не можна зрозуміти, не виділивши в особливу сферу реального поряд із природою. В пізнавальних підходах до вельми складних феноменів, до яких відноситься і культура, використовується прийом визначення через усвідомлення, чим не є цей феномен. Тому проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномену культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах.

Уже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (власне природи).

Однак очевидним є і той факт, що людина — суб’єкт і носій культури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв’язку з природою. Тому абсолютизація відмінності культури від природи є, безперечно, виявом однобічності, викривленням дійсного взаємозв’язку природи та культури.

Але й протилежне бачення повного ототожнення культури та природи, перенесення на культуру природно-біологічних характеристик, розуміння її як прямого продовження органічних пристосувань людини, цього біологічного індивіда, до умов виживання на основі трансформації інстинктів у форми свідомої поведінки, не сприяє адекватному її розумінню, адже в такому баченні розмивається своєрідність культури. Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Утім, не лише пізнавальний інтерес загострює дану проблему. Особливе значення її обумовлюється насамперед проявами власне культурного буття людини в природі, соціальними, антропогенними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Сучасний стан у взаємодії культури та природи, що означується як системна екологічна криза, став настільки загрозливим, що ставиться під питання і збереження біосфери, й самозбереження людини культурної як виду. Це зобов’язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв’язки.

Як відомо, власне термін «культура» за своїм походженням з латини був пов’язаний із найменуванням аграрної діяльності й означав у цьому прямому значенні «обробка землі», тобто з самого початку вказуючи на штучний, на противагу природному, характер свого походження. Використаний у переносному значенні Цицероном «філософія — культура розуму» як «оброблення» людського розуму, душі», цей термін набув значення всього того, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало. У цьому виражається людино-мірність сутності культури як антропогенного феномену. У подальшому спеціальному теоретичному дослідженні культури як об’єкта пізнання, яке в європейській науковій традиції розпочалося за доби Просвітництва з філософського усвідомлення «ідеї культури» (Дж. Віко, Й. Гердер, С. Пуффендорф та ін.), використання такого переносного значення поняття «культура» стало домінантним. У ньому дослідниками фокусувалось означення всіх здобутків духовного розвитку людства, як способу показати, чим є людина насправді у порівнянні із природою. У цій традиції поняття «культури» доповнилося ще такими значеннями, як «освіта, розвиток, поклоніння». В такому розумінні культура бачилась саморозвитком людського духу. Увага щодо природи фіксувалася лише на ній, як переробленій культурою задля інтересів людини, навіть і в самій людині, в якій її природна даність — мозок та здатність до усвідомлення були не лише засобами змін, а, в першу чергу, продуктами обробки завдяки загальному культурному розвиткові.

Таке визначення заклало традицію розуміння культури у протиставленні природі, що впродовж тривалого часу роз’єднувало у практиці культурного світовідношення людини ці дві рівнозначні та взаємопов’язані сфери буття, що не пройшло марно для кожної з них, як засвідчує сучасний стан соціально-культурної та екологічної кризи. Тому одне з найперших визначень культури засновується на думці про те, що «природа — це все, що ще не є культурою, а культура — це все, що вже не є природою» (А. Флієр).

Однак і щодо поняття «природа» в теоретичному його розумінні є свої складнощі та суперечності. Передовсім, у широкому розумінні поняття «природа» обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Це — особливий світ по відношенню до людського існування, реальність, що самоорганізовується, самотвориться, існує у відповідності із своєю доцільністю. Як результат узагальнення, це поняття охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюд-ському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного, але ж і соціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюється вся сукупність природних, вітальних умов існування людини. І вже як така «природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об’єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — об’єктивна, незалежна від людини реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропні характеристики.

Таким чином, перше визначення понять «природа» і «культура» виявляє їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами.

Але ж в дійсному, об’єктивно-історичному існуванні природа та культура являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму «частин»), що розвивається як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності людини та суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, подумки можна протиставляти їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо прийнятною для кожного, в дійсності культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її як необхідну умову, не стільки як попередню, скільки як постійну й неусувну для свого існування та розвитку. Це, в першу чергу, об’єктивне матеріальне начало в самій людині, її біологічний субстрат — людський організм з усіма йому належними функціональними проявами, її тілесна й родова організація. По-друге, це об’єктивні природні ресурси як загальний предмет людської праці — джерело практичної діяльності, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-третє, це природні умови у різноманітті географічно-кліматичних форм як об’єктивні характеристики навколишнього середовища, в якому формується і здійснюється культурне існування.

Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже до тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різ-них культур: від домінуючих форм, виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності, особливостей побуту — до типів світорозуміння та специфіки явищ духовного життя. Отже, природа — вихідний пункт людського культурного буття та розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина — продукт органічної еволюції природи. Весь процес людського буття здавен та дедалі більше перебуває у взаємозв’язку з природою як необхідною умовою свого здійснення.

Однак змістом людського історичного буття було культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об’єктивному, від неї не залежному зв’язку з природою, людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв’язком. У цьому процесі народжується світ артефактів — «учинених речей», виникає «друга природа» — створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв’язків, тобто «олюднена», соціалізована природа.

Культура як спосіб людського буття — то вже позабіо-логічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат людської діяльності. Чимало з потреб продиктовані індивідові природною необхідністю — фізіологічними потребами, потребами в продовженні роду та виживання. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній, практичній діяльності індивіда, в художній творчості, у нормах спілкування, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.