Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Оперуючи терміном «культура» як абстрактним, важливо уявляти, що будь-яка культура породжена конкретним колективом, спільнотою людей, які існували й діяли в конкретному часі і просторі. Реальними, практичними творцями культури є окремі люди, живі особистості. Національна культура стає підвалинами для самоідентифіка-ції суспільства, колектив і суб’єкт не тільки усвідомлюють своє «Я», а й одночасно визначають («маркірують») себе самобутніми формами власної культури. Водночас, національна культура наділяє можливістю відчути всеохоплю-ючу єдність, спорідненість людства. Національну культуру можна визначити як особливий код світосприйняття, специфічне, властиве даному народові розуміння світу, самобутня інтерпретація всього, що оточує людину, і самої людини. Вона завжди інтерсуб’єктивна і представляється діалогічним співвідношенням, духовною соборністю нації, де явно чи неявно «кожний промовляє до кожного» і спілкується з минулим і майбутнім

Говорячи про культурологічне дослідження, варто з’ясувати теоретичні позиції. Історія — це динаміка породження та функціонування різних сенсів та форм спільної життєдіяльності людей, народів. Суб’єктами історії та культури виступають людство, суспільство, особистість. Об’єкти культурологічного дослідження — технології та результати (способи та продукти) такої соціально-значущої діяльності. Тоді як предметом культурологічного пізнання є специфічні сенси, які втілені в продуктах діяльності, що створені в реальному історичному просторі і часі та відображають неповторний досвід існування конкретного суспільства (А. Флієр). Досліджуючи культурні епохи, що створюють цілісний історико-культурний процес, спираючись на історичний матеріал, ми будемо виділяти специфічні сенси, цінності того чи іншого типу культури, визначати характерні риси культурної епохи.

Український народ формується протягом пізнього середньовіччя (кінець XV — початок XVI ст.) на тлі давньоруського (давньослов’янського) субстрату, ввібравши в себе окремі неслов’янські елементи. Тому науково коректно говорити про культуру історичних предків українського народу (від часів неоліту, через давньослов’янські часи, епоху державотворення) та безпосередньо українську національну культуру (починаючи з Пізнього Середньовіччя

XV — початок XVI ст. до сьогодення). В побудові такого дискурсу ми спиралися на методологічні дослідження таких українських культурологів та філософів, як М. Попович, В. Скуратівський, Ю. Павленко. Така логіка дає можливість включити до вивчення національної культури і попередні культурні феномени, і ті, що були причетні до формування витоків національної культури, і ті, що були створені неукраїнськими спільнотами (особами).

5.1. КУЛЬТУРА ІСТОРИЧНИХ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 

5.1.1. Київська Русь — поліетнічна цивілізація. Давньоруський культурно-цивілізаційний тип.

5.1.2. Східнослов’янський культурний простір XIV—XV ст., тенденції і явища протоукраїнського передвідродження

Умовно цей період ми розподіляємо на дві частини:

— етапи первісної та архаїчної культури, що формуються в сучасних українських землях;

— процеси формування слов’янського етносу і розквіт першої слов’янської цивілізації у період Київської Русі.

Перші залишки існування найдавнішої людини на території сучасної України датують часами палеоліту (кам’яний вік), приблизно 1 млн років тому. Перехід від збиральництва до землеробства призводить до появи осілості, виникнення міст, демографічного вибуху, великого переселення народів. Справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов’язана з балканською неолітичною культурою V—IV тис. до н. е., що впродовж IV—III тис. до н. е. просувалася лісостеповою смугою Молдови та Правобережної України, колонізуючи чорноземи.

За місцем свого «першовідкриття» ця культура отримує назву «трипільської культури». Скотарі і землероби, трипільці створили досконалий, багато орнаментований глиняний посуд із вишуканим кольоровим орнаментом. Трипільська культура стояла на порозі цивілізації, про що свідчать величезні протоміста (Майданецьке, Тальянки), населення яких могло перевищувати 10 тис.; складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки та кульки для лічби свідчать, що трипільці, ймовірно, стояли на порозі винайдення писемності. Розписна кераміка виконувала не лише декоративну, а й ідеологічно-магічну функцію, з магічними землеробськими культами пов’язана дрібна антропоморфна пластика (глиняні жіночі фігурки). Простежується культ жіночого божества — Богині-прама-тері, та культ божества (вочевидь, чоловічого) у постаті Бика, культ родючості. На завершальному етапі трипільці починають інтегруватися з кочовими індоєвропейськими племенами північного Причорномор’я, їх міфологічні уявлення та культи переплелися.

Суттєву історичну роль у міжцивілізаційних взаєминах зіграли кочові співтовариства (спільноти) Євразійських степів. Номади контактували з цивілізаційними центрами від Китаю до Центральної Європи, швидко розповсюджуючи військові винаходи, контролювали трансконтинентальні торгівельні шляхи ще з середини І тис. до н. е. Протягом І тис. до н. е. три хвилі іраномовної людності (кіммерійці, скіфи, сармати) котилися в приазовські та причорноморські степи зі сходу.

Найбільший вплив на слов’ян мали скіфи, які у VII ст. до н. е. витіснили кіммерійців із степів Північного Причорномор’я. Розквіт Великої Скіфії припадає на V—

IV ст. до н. е. Найзначнішим культурним здобутком є знаменита «скіфська тріада» — своєрідна зброя (лук), кінська упряж (найважливіший елемент — вудила, що фіксуються у роті коня за допомогою псаліїв) та «звіриний стиль» у прикладному мистецтві. Пізня доба постала під культурним впливом грецьких полісів — формується греко-скіфський стиль: поряд із скіфськими поширюються античні міфологічні образи та орнаменти. Семантика зображень розкішної золотої пекторалі з кургану Товста Могила розкриває традиційне для індоєвропейців уявлення про будову Всесвіту — тридольну міфологічну модель тлумачення Всесвіту (верхній, середній і нижній). Реконструюється образ Богині-Матері, адаптований і кочовим, і осілим населенням регіону, образ Вічності. Починаючи з III ст. до н. е. племена сарматів (савроматів) витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор’я. Прикладне мистецтво сарматів — своєрідна інтерпретація скіфського «звіриного стилю», такий стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу. У VII—

VI ст. до н. е. колонізуються береги Чорного моря, виникають грецькі міста-поліси — Борисфеніда, Ольвія, Херсонес та ін. Еллінські традиції сприяли розвиткові економіки та культури місцевих племен, але зв’язок з елліністичною цивілізацією був фрагментарний та опосередкований.

Етногенез слов’ян — складна і досі однозначно не вирішена проблема. Перша спроба вирішення належить літописцю Нестору, який називає Подунав’я прабатьківщиною слов’ян. Чеський славіст Л. Нідерле запропонував вісло-дніпровську концепцію походження, доводячи існування балто-слов’янської єдності ще у ІІ тис. до н. е. між Віслою та Дніпром. Пізніше слов’янську прабатьківщину розташовували між Дніпром та Одером (Б. Рибаков). Сучасні українські археологи, розглядаючи етногенез як багаторівневий процес, відзначають, що на межі ІІІ—ІІ тис. до н. е. він розгортається між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е. центр формування переміщується на територію між Віслою та Дніпром. З подіями середини І тис. н. е. — великим переселенням народів, слов’ян у тому числі, більшість дослідників пов’язують розпад слов’янської спільности й початок формування окремих слов’янських народів. Сучасні археологи, лінгвісти, історики культури виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), південно-східну (в’ятичі, радимичі), південно-західну (дреговичі, кривичі, словени). Я. Ісаєвич бачить в них прает-носи майбутніх українців, росіян, білорусів, вирізняючи специфіку економічного життя, мови для цих регіонів.

На сьогодні існує величезний обсяг наукової літератури щодо заснування Києва та особи Кия, породженої «Повістю минулих літ» Нестора. Поширена версія, що Кий був реальною особою, вождем полянського племінного об’єднання першої половини VII ст. (М. Брайчевський). За «норманською версією» нормани-руси як певна «політична» сила впродовж IX ст. осідали на теренах слов’ян, їх невеликі мобільні військові угруповання нав’язували місцевим племенам відносини данини або союзництва. Таку «державу без території» започаткували руси і в Києві, що був ключовим пунктом на торгівельному шляху «із варяг у греки», пише Н. Яковенко. Об’єднання слов’янських племен довколо надплемінного київського центру розтягнулося в часі, завершуючись наприкінці X століття.

5.1.1. Київська Русь — поліетнічна цивілізація.