4.6.7. Річ Посполита.
4.6.8. Московська/Російська культура XVII століття.
Внутрішня логіка вивчення слов’янського культурного регіону в контексті європейської культури має спиратися на методологічний принцип — культура є «ціннісно-процесуальним феноменом» (А. Канарський), тому задача полягає в розгляданні культури слов’янського світу в її тяглому системному розвитку. Процесуальність культури полягає в тому, що вона переводить досвід минулого в цінності сучасного, реалізує нереалізоване попередніми епохами, актуалізує можливе, пише С. Кримський. Цінності минулого та майбутнього культура переводить в сенс життєдіяльності сучасної людини. Вивчення історії культури, освоєння культурних інстументів та засвоєння культурних цінностей є єдиним способом побудови життя людини за рахунок досвіду минулих поколінь.
Історія і культура слов’янського світу сьогодні викликає значний інтерес дослідників, у тому числі і в Україні, для якої ця частина континенту є простором культурної еволюції нації, транскультурної самоі-дентифікації у взаємовпливі слов’янських культур. Це територія взаємодії різних етносів і культурно-цивілі-заційних типів, які протягом останнього тисячоліття виразно артикулювали свої цінності через універсалії європейської цивілізації. Назагал кордони окреслювались ріками Лабою і Одрою на заході, Дніпром і Доном на сході, Балтійським морем на півночі та Середземним на півдні. Історики вважають, що означений геополі-тичний та історико-культурний регіон Європейського континенту сформувався в добу переселення народів у ІУ—ІХ ст.: саме Велике переселення народів, перш за все слов’ян, їх контакти з Візантійською, Католицькою і Кочовою цивілізаціями заклали основу всієї подальшої політичної й культурної історії Центрально-Східної Європи. Утворившись в період раннього середньовіччя, молоді держави регіону прийняли на рубежі тисячолітть християнство, що, з одного боку, сформувало спільний простір християнських цінностей, з іншого — розвело їх до різних сфер впливу, насамперед, Візантійської і Каролінгської (потім Германської) імперій. Перебуваючи на перехресті цивілізаційних впливів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю і, власне, ставши таким перехрестям — рефігурацією культурної географії, Центрально-Східна Європа все останнє тисячоліття зберігає унікальність етно-національних, культово-релігійних, со-ціокультурних, економічних відносин, її культура стала невід’ємною складовою європейської цивілізації. «Ми не можемо забувати, — зазначає у зв’язку з цим відомий американський історик польського походження Пьотр Вандич, — що впродовж історії цей регіон робив істотний внесок до Європи, хоча він був більше духовний, ніж матеріальний. ...дзвін свободи лунав у Центрально-Східній Європі протягом цілих поколінь... Це історія змушувала їх [народи регіону] боронити свободу й боротися за неї частіше, ніж у випадку багатьох інших країн»[116].
За різними даними в світі сьогодні проживає від 300 до 350 млн слов’ян (а це практично половина населення Європи), з них 137—145 млн слов’ян, які називають себе «русские». Слов’яни займають близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги, це велика група етнічно споріднених народів, що належать до мовної групи індоєвропейських народів, в основному, мають спільне походження, близькі за мовою та культурою. Приблизно від середини І тис. н. е. утворюють три гілки, які сьогодні представлені, як: східнослов’янська (українці, білоруси, росіяни), західнослов’янська (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янська (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Географічний топос розселення перетворився на топос культурний, відповідає такому розподілу і мовна ситуація — до західнослов’янської групи належать польська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька мови та так звані мертві мови — полабська й поморська. Східнослов’янські племена, що склали основний етнічний субстрат сучасної Білорусі, України та частково Росії, сформували білоруську, українську та російську мови. До південнослов’янських мов належать — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови. Писемність сформована на основі кирилиці та латинської графіки. Попри етнічну і мовну близькість більшості слов’ян, подібність їх політичної історії та культурну ідентифікацію, історія неодноразово демонструвала певний антагонізм слов’янських народів, зазначає країнознавець П. Масляк. Генетичною і ментальною основою деяких слов’янських народів не є слов’янство. Так, слов’яномовні болгари мають тюркську основу, білоруси — балтійську, росіяни поєднують слов’янську з угро-фінською. І хоча болгари, білоруси та росіяни, як ніхто інший, близьки за мовою, мусимо визначити відмінності цивілізаційної ментальності цих народів — власне, такі відмінності стають предметом осмислення в межах слов’янознавства.
Слов’янознавство сьогодні визначають як комплекс наук про слов’янські народи, що включає історію, археологію, вивчення культурологічного комплексу — історії культури, етнографії, фольклору, а також вивчення мов та літератур (часто цей останній напрямок виділяють у славістику). Саме ідея слов’янської спільноти як вияв самосвідомості слов’ян, котра генетично бере початок від традиції, закладеної Кирилом і Мефодієм, що віддзеркалилася в «Повісті минулих літ» Нестора, «Літописі» попа Дуклянина, хроніках Галла Аноніма й Козьми Празького, яка згодом розвивалася З. Копистенським, П. Бериндою, Ю. Крижаничем, Мавро Орбіні, М. Стрийковським та багатьма іншими й привела зрештою до утворення славістики як відносно самостійної галузі наукового знання, вважає Д. Кучерюк. Слов’янознавство як наукова система зародилося наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття, цьому передував значний процес збирання та аналізу давніх текстів, пошук археологічних артефактів, етнографічні та фольклорні розвідки, що було викликано пожвавленням національно-визвольного руху у бездержавних народів Європи, романтичними ідеями інтелігенції, об’єднаної в культурницькі товариства.
Сьогодні слов’янознавство, славістика зокрема, складають невід’ємний струмінь загальної гуманітаристики. При ЮНЕСКО працює Міжнародна асоціація з вивчення слов’янських культур, структурною одиницею якої є й Український комітет славістів. Під егідою Асоціації проходять міжнародні з’їзди славістів. В Україні виходить часопис «Проблеми слов’янознавства», з 1992 року у ЛНУ ім. Франка відбуваються щорічні славістичні колегіуми напередодні Дня пам’яті Св. Кирила та Мефодія. Активну роботу проводить Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН України, під редакцією акад. Г. Скрипника виходить щорічник «Слов’янський світ» тощо.
Слов’янський світ широко представлений в міжнародному інтелектуальному просторі, наприклад, в світі виходить біля 44 електроних часописів різними мовами, присвячених різним аспектам слов’янської проблематики, 25 з них безкоштовні. Наукова бібліотека Берліна надала через спеціальний сайт slavistic-portal. de доступ до 170 000 найменувань манускриптів, документів, статей з слов’янської історії, культури, релігії, права. Створено спеціальний портал EuroDocs, який надає он-лайн доступ до джерел з європейської історії зі спеціальним підрозділом щодо слов’янства. The European Library зберігає скарби національних бібліотек Європи, розділ «cultural heritage» дає змогу приєднатися до культурної спадщини європейських народів. Такі неймовірні інтелектуальні можливості відкривають широке поле діяльності для дослідників слов’янської субцивілізації в глобальному соціокультурному просторі.
4.6.1. Історія формування праслов’янського та слов’янського світу
Походження слов’ян традиційно пов’язують з давніми індоєвропейцями. Існування індоєвропейців як сім’ї народів доводять не так за археологічними знахідками, як у мовному відношенні. Всі народи Європи (за винятком басків та угро-фінів) розмовляють індоєвропейськими мовами.
Проблема походження індоєвропейців та їх прабатьківщини (регіон, який займали носії індоєвропейської прамови до її розпаду у IV тис. до н. е.) складна і досі не вирішена однозначно. Традиційно батьківщиною індоєвропейців вважають райони між Центральною Європою та Південною Росією, можливо, в найдавніші часи — Киргизький степ. Деякі дослідники, наприклад, український історик Л. Залізняк, аргументовано доводять, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У V тис. до н. е. на їх генетичній основі формуються споріднені неолітичні культури, що перебувають під сильним впливом землеробської протоцивілізації Балкан, генетично пов’язаної з Близьким Сходом. Праєвропейці трансформувалися у ран-ньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільсьво.
Вірування та форми культури давніх індоєвропейців пов’язані з формуванням тридольної соціальної структу-ри — жерці, воїни та вільні общинники (пастухи та землероби). Тридольній соціальній структурі відповідали уявлення про тридольну структуру Космосу та відповідних богів (Ж. Дюмезіль). Верхня сфера космосу співвідносилася з жерцями, середня, між небом та землею, — з воїнами, нижня (земна та підземна) — з общинниками. Архаїчні духи-господарі цих сфер поступово трансформувалися в язичницьких богів. Дуже важлива ідея світового дерева, що персоніфікує три сфери світу — небесна, земна та підземна, яким відповідають тварини та птахи. Характерно, що для праіндоєвропейців світове дерево — дуб, співвіднесено з богом грози. Такі ж самі уявлення ми зустрічаємо у східних слов’ян дохристиянської доби.
У неолітичні часи у протоіндоєвропейців (як і близьких до них пракартвелів, анатолійців, балканців, прасемітів, прашумерів, праеламітів) Верхній світ персоніфікувався в образі Батька-Неба, асоціювався із світлим, денним і з темним, нічним, грозовим небом. Середній світ представлений Богинею-Матір’ю-Землею, яку запліднює Небесний Бог через дощі чи/та промені. На підземному рівні Богу Неба протистоїть хтонічне божество — Дракон-Змій, пов’язаний з світом померлих, з низинами, ріками. Подібні міфологічні мотиви зустрінемо через тисячоліття у давніх слов’ян, зокрема, східних — пращурів українців.
Розпад індоєвропейської мови був багатоактовим процесом, що розтягся на тисячоліття. Мови індоєвропейців Центральної Європи оформилися досить пізно, німецький дослідник Г. Крає вважає, що в ІІ тис. до н. е. існувала досить однорідна етнічна спільнота, яку він називає дав-ньоєвропейською, вона виробила спільну термінологію в сферах сільского господарства, релігійних культів. Від бронзового до залізного віку із середовища давньоєвропей-ської спільноти шляхом міграцій та економічного розвитку близько Х ст. до н. е. формуються італіки, VIII—V ст. до н. е. формуються кельти, УП—^ ст. до н. е. — іллірійці, венети (північна Адріатика), VI—III ст. до н. е. — германці (на Ельбі й у Ютландії). В Південно-східній Прибалтиці формуються балти, нарешті, формування слов’ян пов’язано з культурою підкльошових поховань 400—100 рр. до н. е.
у межиріччях Одеру і Вісли, вважає академік В. Сєдов. У цей час починає активно формуватися мова слов’ян, поступово виробляючи власну структуру і лексику. Лінгвістика та археологія свідчать про тісні контакти ранніх слов’ян у цей час із західними балтами, германцями і скіфами.
Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям «венеди», «венети») датуються I—II ст. н. е. Венедами називали слов’ян їх сусіди германці (і досі називають слов’ян-лужи-чан), фіни, естонці, карели. Венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці «Природна історія», написаній Плінієм Старшим (23/24—79 р. н. е.) — він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) «населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами[117]...». Птолемей у «Географічному пораднику» (ІІ ст. н. е.) серед «великих народів» Сарматії називає венедів, що мешкають у басейні Вісли. Йордан, автор «Гетики», написаної в середині VI ст. повідомляє, що венети — «багаточисленне плем’я», що розселилося «від витоків Вісули (Вісли) на величезних просторах».
У другій половині І ст. до н. е., ранньослов’янське (пшеворське) населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. В області, зайняті слов’янами в римський час (П—ГУ ст. н. е.), неодноразово вторгалися з заходу племена ґерманців, що підтверджує археологія і що зафіксовано античними авторами. В ці часи слов’яни просунулися в південному та південно-східному напрямку, перейшли Карпати та розселилися на півночі середнього Подунав’я.
У Н—Ш ст. великі маси ранньослов’янського (можливо, пшеворського) населення з Вісло-Одерського регіону переміщаються до межиріччя Дністра і Дніпра, контактують з іраномовними сарматськими та пізньоскіфськи-ми племенами, у Північному Причорномор’ї поступово складається культурний масив провінційного римського виду — поліетнічна (скіфо-сармати, фракійці, слов’яни, германці) черняхівська культура. Там, де слов’яни змішуються з скіфо-сарматами (лісостепові «землеробські» землі між Дністром і Дніпром), складається слов’яно-іран-ський симбіоз, новотвір, відомий в історичних джерелах VI—VII ст. як анти. У лексиці праслов’ян, що вийшли з ареалу антів, наявний комплекс термінів (князь, дружина, господин, купець, худоба в значенні «бідність», голота — «злиденність», дань — «повинність»), що асоціюються з ранньою державністю і класовим суспільством, зазначає Л. Мілов. Ці лексеми властиві не усьому слов’янському світові, а тільки болгарській, сербо-хорватській, словенській, македонській і давньоруській мовам.
Близькі контакти із римським світом позначилися на культурі та мовах слов’ян, наприклад, найменування календарних циклів (коляда, русалії) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Візантієць Феофілакт Сімокатта (поч. VI ст.) в «Історії» пише про зв’язки слов’ян з греко-римським світом, підкреслюючи їх вправність у ремеслах (столярстві та різьбленні), гірничих справах, народній поезії, музиці, танцях.
Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських ранньослов’янських культур (пшеворської та черняхів-ської) був перерваний навалою войовничих кочових гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Окрім цього, з кінця IV ст. у Європі наступило різке похолодання, найхолоднішим стало V ст. Внаслідок цього почалася «велика слов’янська міграція» (V—VII ст.), що призводить до подальшої культурної і діалектної диференціації. Слов’яни венедської групи залишили Вісло-Одерський регіон і оселилися в V—VI ст. на півночі Східно-Європейської рівнини серед балтського та фіно-угорського населення, внутрішньорегіональна взаємодія тривала кілька сторіч і завершилася слов’янізацією балтів та фіномовних мешканців.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 36. Приємного читання.
