Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

4.6.1. Історія формування праслов’янського та слов’янського світу 

Походження слов’ян традиційно пов’язують з давніми індоєвропейцями. Існування індоєвропейців як сім’ї народів доводять не так за археологічними знахідками, як у мовному відношенні. Всі народи Європи (за винятком басків та угро-фінів) розмовляють індоєвропейськими мовами.

Проблема походження індоєвропейців та їх прабатьківщини (регіон, який займали носії індоєвропейської прамови до її розпаду у IV тис. до н. е.) складна і досі не вирішена однозначно. Традиційно батьківщиною індоєвропейців вважають райони між Центральною Європою та Південною Росією, можливо, в найдавніші часи — Киргизький степ. Деякі дослідники, наприклад, український історик Л. Залізняк, аргументовано доводять, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У V тис. до н. е. на їх генетичній основі формуються споріднені неолітичні культури, що перебувають під сильним впливом землеробської протоцивілізації Балкан, генетично пов’язаної з Близьким Сходом. Праєвропейці трансформувалися у ран-ньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільсьво.

Вірування та форми культури давніх індоєвропейців пов’язані з формуванням тридольної соціальної структу-ри — жерці, воїни та вільні общинники (пастухи та землероби). Тридольній соціальній структурі відповідали уявлення про тридольну структуру Космосу та відповідних богів (Ж. Дюмезіль). Верхня сфера космосу співвідносилася з жерцями, середня, між небом та землею, — з воїнами, нижня (земна та підземна) — з общинниками. Архаїчні духи-господарі цих сфер поступово трансформувалися в язичницьких богів. Дуже важлива ідея світового дерева, що персоніфікує три сфери світу — небесна, земна та підземна, яким відповідають тварини та птахи. Характерно, що для праіндоєвропейців світове дерево — дуб, співвіднесено з богом грози. Такі ж самі уявлення ми зустрічаємо у східних слов’ян дохристиянської доби.

У неолітичні часи у протоіндоєвропейців (як і близьких до них пракартвелів, анатолійців, балканців, прасемітів, прашумерів, праеламітів) Верхній світ персоніфікувався в образі Батька-Неба, асоціювався із світлим, денним і з темним, нічним, грозовим небом. Середній світ представлений Богинею-Матір’ю-Землею, яку запліднює Небесний Бог через дощі чи/та промені. На підземному рівні Богу Неба протистоїть хтонічне божество — Дракон-Змій, пов’язаний з світом померлих, з низинами, ріками. Подібні міфологічні мотиви зустрінемо через тисячоліття у давніх слов’ян, зокрема, східних — пращурів українців.

Розпад індоєвропейської мови був багатоактовим процесом, що розтягся на тисячоліття. Мови індоєвропейців Центральної Європи оформилися досить пізно, німецький дослідник Г. Крає вважає, що в ІІ тис. до н. е. існувала досить однорідна етнічна спільнота, яку він називає дав-ньоєвропейською, вона виробила спільну термінологію в сферах сільского господарства, релігійних культів. Від бронзового до залізного віку із середовища давньоєвропей-ської спільноти шляхом міграцій та економічного розвитку близько Х ст. до н. е. формуються італіки, VIII—V ст. до н. е. формуються кельти, УП—^ ст. до н. е. — іллірійці, венети (північна Адріатика), VI—III ст. до н. е. — германці (на Ельбі й у Ютландії). В Південно-східній Прибалтиці формуються балти, нарешті, формування слов’ян пов’язано з культурою підкльошових поховань 400—100 рр. до н. е.

у межиріччях Одеру і Вісли, вважає академік В. Сєдов. У цей час починає активно формуватися мова слов’ян, поступово виробляючи власну структуру і лексику. Лінгвістика та археологія свідчать про тісні контакти ранніх слов’ян у цей час із західними балтами, германцями і скіфами.

Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям «венеди», «венети») датуються I—II ст. н. е. Венедами називали слов’ян їх сусіди германці (і досі називають слов’ян-лужи-чан), фіни, естонці, карели. Венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці «Природна історія», написаній Плінієм Старшим (23/24—79 р. н. е.) — він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) «населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами[117]...». Птолемей у «Географічному пораднику» (ІІ ст. н. е.) серед «великих народів» Сарматії називає венедів, що мешкають у басейні Вісли. Йордан, автор «Гетики», написаної в середині VI ст. повідомляє, що венети — «багаточисленне плем’я», що розселилося «від витоків Вісули (Вісли) на величезних просторах».

У другій половині І ст. до н. е., ранньослов’янське (пшеворське) населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. В області, зайняті слов’янами в римський час (П—ГУ ст. н. е.), неодноразово вторгалися з заходу племена ґерманців, що підтверджує археологія і що зафіксовано античними авторами. В ці часи слов’яни просунулися в південному та південно-східному напрямку, перейшли Карпати та розселилися на півночі середнього Подунав’я.

У Н—Ш ст. великі маси ранньослов’янського (можливо, пшеворського) населення з Вісло-Одерського регіону переміщаються до межиріччя Дністра і Дніпра, контактують з іраномовними сарматськими та пізньоскіфськи-ми племенами, у Північному Причорномор’ї поступово складається культурний масив провінційного римського виду — поліетнічна (скіфо-сармати, фракійці, слов’яни, германці) черняхівська культура. Там, де слов’яни змішуються з скіфо-сарматами (лісостепові «землеробські» землі між Дністром і Дніпром), складається слов’яно-іран-ський симбіоз, новотвір, відомий в історичних джерелах VI—VII ст. як анти. У лексиці праслов’ян, що вийшли з ареалу антів, наявний комплекс термінів (князь, дружина, господин, купець, худоба в значенні «бідність», голота — «злиденність», дань — «повинність»), що асоціюються з ранньою державністю і класовим суспільством, зазначає Л. Мілов. Ці лексеми властиві не усьому слов’янському світові, а тільки болгарській, сербо-хорватській, словенській, македонській і давньоруській мовам.

Близькі контакти із римським світом позначилися на культурі та мовах слов’ян, наприклад, найменування календарних циклів (коляда, русалії) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Візантієць Феофілакт Сімокатта (поч. VI ст.) в «Історії» пише про зв’язки слов’ян з греко-римським світом, підкреслюючи їх вправність у ремеслах (столярстві та різьбленні), гірничих справах, народній поезії, музиці, танцях.

Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських ранньослов’янських культур (пшеворської та черняхів-ської) був перерваний навалою войовничих кочових гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Окрім цього, з кінця IV ст. у Європі наступило різке похолодання, найхолоднішим стало V ст. Внаслідок цього почалася «велика слов’янська міграція» (V—VII ст.), що призводить до подальшої культурної і діалектної диференціації. Слов’яни венедської групи залишили Вісло-Одерський регіон і оселилися в V—VI ст. на півночі Східно-Європейської рівнини серед балтського та фіно-угорського населення, внутрішньорегіональна взаємодія тривала кілька сторіч і завершилася слов’янізацією балтів та фіномовних мешканців.

У середині І тис. н. е. розрізнені слов’янські етнополі-тичні групи — так звані «славії» або «славінії» (як їх називали в Візантії) освоїли практично всю територію балканського півострова та східної Фракії, розселення завершилося слов’янізацією місцевого і стороннього тюркомовного населення; в Греції, освоєння якої слов’янами почалося з останньої чверті VI ст., навпаки, відбувається асиміляція слов’ян місцевими жителями. В VII ст. слов’яни проникли також на острови Егейського та Середземного морів і в деякі райони Малої Азії.

Одночасно у VI ст. інша гілка слов’ян, освоївши Дакію та Паннонію, досягла приальпійських регіонів. Кінець VI — початок VII ст. позначений розселенням слов’ян між Одером і Ельбою (Лабою), там створюється союз слов’янських племен, так званий Вендланд (територія сучасної Німеччини). Протягом VII — VIIІ ст. слов’яни інтенсивно просувалися до центральних і північних регіонів Східної Європи, де згодом склався великий ареал слов’янського розселення: від сучасної Російської Півночі й Балтійського моря до Середземномор’я і від Волги до Ельби.

4.6.2. Міфологічні уявлення давніх слов’ян

Під слов’янською міфологією, як правило, розуміють сукупність міфологічних уявлень давніх слов’ян (праслов’ян) часів їх єдності — до кінця І тис. н. е. Після великого розселення з праслов’янської батьківщини відбувається диференціація міфологічного світу, формуються локальні варіанти зі збереженням характеристик загальнослов’янського міфу. В. В. Іванов і В. М. Топоров, на чиї дослідження ми спираємося, структурують міфологію, виділяючи певні рівні всередині пантеону за функціями, за ступенем індивідуалізації божеств. Та їх актуальністю для людини. Узагальнений тип функцій богів — ритуально-юридична, військова, господарсько-природна.

На найвищому рівні представлені найзагальніші за функціями божества, імена яких можна реконструювати — Перун та Велес, а також пов’язаний з ними жіночий персонаж. Вони представляють відповідно військову та господарсько-природну функції, є учасниками грозового міфу. Бог грози Перун, що на небі (на горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі, перемога громовержця знаменується дощем, який несе плодючість землям.

Наступний рівень — божества господарських циклів та сезонних обрядів, божества цілісних колективів (Род, Чур), жіночі божества, тісно пов’язані з колективом (Мо-кош). Далі представлені божества абстрактних функцій —

Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть чи спеціальних функцій — Суд. Визначення долі, удачі, щастя пов’язано з загальнослов’янським «бог». Багатий — той, що має бога, долю; убогий — той, що не має.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію, тут діють герої епосу, представлена генеалогія. У східних слов’ян — Кий, Щек, Хорив, у західних — Чех, Лях, Крак борються з чудовиськами. Нижче слідують казкові персонажі з ритуалів у нижніх сферах — баба-яга, чудо-юдо тощо. Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних істот — нечисть, духи, тварини, домовики, лісовики, русалки, кікімори, мари, мори тощо.