Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

У середині І тис. н. е. розрізнені слов’янські етнополі-тичні групи — так звані «славії» або «славінії» (як їх називали в Візантії) освоїли практично всю територію балканського півострова та східної Фракії, розселення завершилося слов’янізацією місцевого і стороннього тюркомовного населення; в Греції, освоєння якої слов’янами почалося з останньої чверті VI ст., навпаки, відбувається асиміляція слов’ян місцевими жителями. В VII ст. слов’яни проникли також на острови Егейського та Середземного морів і в деякі райони Малої Азії.

Одночасно у VI ст. інша гілка слов’ян, освоївши Дакію та Паннонію, досягла приальпійських регіонів. Кінець VI — початок VII ст. позначений розселенням слов’ян між Одером і Ельбою (Лабою), там створюється союз слов’янських племен, так званий Вендланд (територія сучасної Німеччини). Протягом VII — VIIІ ст. слов’яни інтенсивно просувалися до центральних і північних регіонів Східної Європи, де згодом склався великий ареал слов’янського розселення: від сучасної Російської Півночі й Балтійського моря до Середземномор’я і від Волги до Ельби.


4.6.2. Міфологічні уявлення давніх слов’ян


Під слов’янською міфологією, як правило, розуміють сукупність міфологічних уявлень давніх слов’ян (праслов’ян) часів їх єдності — до кінця І тис. н. е. Після великого розселення з праслов’янської батьківщини відбувається диференціація міфологічного світу, формуються локальні варіанти зі збереженням характеристик загальнослов’янського міфу. В. В. Іванов і В. М. Топоров, на чиї дослідження ми спираємося, структурують міфологію, виділяючи певні рівні всередині пантеону за функціями, за ступенем індивідуалізації божеств. Та їх актуальністю для людини. Узагальнений тип функцій богів — ритуально-юридична, військова, господарсько-природна.

На найвищому рівні представлені найзагальніші за функціями божества, імена яких можна реконструювати — Перун та Велес, а також пов’язаний з ними жіночий персонаж. Вони представляють відповідно військову та господарсько-природну функції, є учасниками грозового міфу. Бог грози Перун, що на небі (на горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі, перемога громовержця знаменується дощем, який несе плодючість землям.

Наступний рівень — божества господарських циклів та сезонних обрядів, божества цілісних колективів (Род, Чур), жіночі божества, тісно пов’язані з колективом (Мо-кош). Далі представлені божества абстрактних функцій —

Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть чи спеціальних функцій — Суд. Визначення долі, удачі, щастя пов’язано з загальнослов’янським «бог». Багатий — той, що має бога, долю; убогий — той, що не має.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію, тут діють герої епосу, представлена генеалогія. У східних слов’ян — Кий, Щек, Хорив, у західних — Чех, Лях, Крак борються з чудовиськами. Нижче слідують казкові персонажі з ритуалів у нижніх сферах — баба-яга, чудо-юдо тощо. Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних істот — нечисть, духи, тварини, домовики, лісовики, русалки, кікімори, мари, мори тощо.

Універсальний образ, що синтезує всі описані вище відносини — світове дерево (Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб), — корінням своїм уходить у індоєвропейську міфосимволіку. До трьох частин дерева належать різні тварини. Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземне царство), та горизонтальну структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя та смерть (зелене та сухе дерево).

Світ описується системою бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого та несприятливого (доля — недоля, щастя — нещастя тощо). У східних слов’ян життя, плодючість дарується Родом, смерть пов’язана з Чорнобогом чи Перуном. Важливе протиставлення лівий—правий: міфо-логізоване право (правильний, справедливий) зустрічається у гаданнях, прикметах, уявленні про Правду і Кривду. З «правим—лівим» співвідноситься протиставлення «чоловічий — жіночий», що лежить в основі весільних, поховальних обрядів: права половина простору, права рука, рух направо (по сонцю) — правильний, чоловічий; ліва рука, ліва частина простору — жіноча, адже жінка дотична до магії. Зверніть увагу, що така модель світу зберігається і в християнстві: права половина храму — чоловіча, ліва — жіноча. Важлива також опозиція «верх—низ» — протиставлення неба і землі, у київському пантеоні Володимира Великого, створеного у Х ст., небесний Перун поставлений на пагорбі, Велес — в низині.

Важливу роль відігравали святкування, ритуали карнавального типу, що були пов’язані, з землеробсько-господарським циклом, із поминанням померлих. Співпадіння деталей — ряжені, фарсові поховання — дає можливість віднести ці давні слов’янські святкування до загальноіндоєв-ропейського періоду. Ранньосередньовічні латинські джерела описують фарсові обряди як у західних слов’ян (Козьма Празький, 1045—1125), так і у південних слов’ян. У ХІІІ ст. Дмитро Болгарський описує русалії та пов’язані з ними театральні дійства та танці непристойного характеру. В. Іванов та В. Топоров («Міфи народів світу»), на які ми спираємося у цьому викладі, зазначають, що у народній культурі такі обряди збереглися аж до ХІХ—ХХ ст. в усіх слов’янських традиціях: сміховинні поховання Костроми, Масниці, Ярила у східних слов’ян; обряд итгіес у чехів; моравські весняні обряди на Смертному тижні, коли виносилося опудало Smrtna nedela з виконанням пісень, що дослівно збігалися з східнослов’янськими; русалії у болгар тощо.

М. Попович у «Написах історії культури України» реконструює структуру міфологічного простору. Простір життя внормований, організований, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч, які пов’язуються зі сторонами світу. Всі вони ціннісно навантажені. Початок, висхідний напрямок — схід, який, як і південь, — хороший, добрий; захід і північ, як і рух проти сонця — погані. Поєднання вертикальної моделі «верх—середина—низ», персоніфікованої Світовим деревом, та горизонтальної моделі — чотири напрямки руху — складають структуру міфопростору.

Західнослов’янська міфологія балтійских слов’ян, чеських та польських племен реконструюється важко за браком джерел. Язичницька традиція балтійців була перервана християнізацією. Збереглися відомості про Свен-товита — «першого з богів», який пов’язаний з військовими перемогами, Триглава — що має три голови, або сидить на головному з трьох пагорбів. Сварожич-Радгост шанувався в Ретре, пов’язаний з військовою функцією та гаданнями, Руевит шанувався в Корениці і також пов’язаний з війною. Очевидно, Свентовит, Триглав, Рад-гост пов’язані з образом Перуна. Згадуються Яровит, бог плодючості; Прове — бог дібров, лісів; Жива — жіноче божество життєвих сил та інші. Особливістю балтійських богів є їх багатоликість (Триглав, Поревит та Поренута мають по 5 голів чи облич), можливо, різні божества об’єднані в єдине з різними іпостасями та різною силою. Присутній і Чорнобог, що приносить нещастя.

Джерелом відомостей про польських богів є «Історія Польщі» Я. Длугоша, середини XV ст., де він перераховує богів з відповідними їм римськими аналогіями. Частина імен є творенням Длугоша і не відповідає міфологічній традиції, проте вони заслуговують на увагу: ^а, споріднена з нашою «навь» (смерть), Dzewana — діва, Магеуапа — персонаж, що виступає в сезонних обрядах.

З чеських та словацьких богів реконструюються персонажі, що продовжують образи Перуна та Велеса. Чеський Регип та словацький Рагат зустрічаються в прокляттях. У XV ст. письменик Ткадлечек згадує демона Veles у тріаді «чорт—велес—змій». В текстах XVІ ст. згадується ідол Zelu (7е1оп), що пов’язаний з зеленню, культом рослинності (старочеське zele — трава відповідає українському «зілля» тощо), можливо, існувало божество Jesen (чеське осінь). Один з напрямків руйнації міфосистеми заключався у переході персонажів з вищого божественного рівня на нижній, часто негативний, так відбулося з міфологічним персонажем, який зберігся у чеському/словацькому фольклорі як Рарог, Рарах, Рарашек.

Оскільки південні слов’яни раніше за інших зазнали християнізації, відомості про їх міфосистему практично втрачені. У них досить рано виникає ідея єдиного Бога, про що повідомляє Прокопій Кесарійський, проте вони поклоняються «всіляким іншим божествам», приносять жертви та гадають. У тому ж джерелі повідомляється про бога грому, а в топоніміці південних земель багато слідів імен Перуна та Велеса, можна говорити про культ цих богів. Існує міф про поєдинок громовика зі змієм-демоном. Відлуння імені Перуна знаходимо в болгарських ритуалах дощу — пеперуна, сербо-хорватських — преперуша, є подібні назви у румунів, греків, албанців.

Панування міфологічного світогляду руйнується з введенням християнства в слов’янських землях (ІХ—Х століття). Проте якщо пантеони та стрункі системи богів руйнуються, переходять у негативний модус або ототожнюються з християнськими святими (Перун — св. Ілля, Велес — св. Власій, Ярило — св. Юрій), то нижня демонологія залишилася стійкою та створила складний симбіоз з християнством, — двовір’я. Донині збереглася у всіх слов’ян віра в лісовиків, водяників, гірських та повітряних духів, в загальнослов’янського польового злого духа — полудни-цю, польовика. Збереглося подвійне ставлення до померлих: шанувалися покровителі родини — діди, померлі батьки, але вважалися небезпечними ті, що померли насильниць-ки, чи самогубці. Зберіглася віра у ворожих упирів, мавок, мар, кікімор тощо. Християнство у слов’ян значною мірою засвоїло старий міфологічний словник та обрядові формули, що відносяться ще до індоєвропейських джерел, зазначають В. Іванов та В. Топоров, наприклад, такі найменування, як бог, спас, святий, пророк, молитва, жертва, хрест, обряд, чудо та інші.

Міфологічний тип культури та принципи мислення складають глибинну основу людського існування. Рудименти давньослов’янської міфології збереглися в усіх слов’янських культурах, проглядають у християнських церемоніях, насичують фольклорну культуру, живлять сучасну літературу. Такі суто міфологічні характеристики, як тотальне олюднення природного середовища, глибокий символізм, заміна причинних зв’язків прецедентом, наявність профанного і сакрального часу та простору тощо — нікуди не зникли з людської свідомості, навпаки, складають найглибинніші механізми, які актуалізуються в свідомості та поведінці людей у часи криз. До них апелює масова культура, політична реклама, соціальна міфологія, коли раціональність не спрацьовує. Вивчення давньослов’янської міфології, як і будь-який «історичний рух у глибину», надає уважному спостерігачеві можливість зазирнути в майбутнє. Історичний процес двомірний — метачас культури не вичерпується лінійним протіканням часового процесу, зазначав С. Кримський, він розкриває багатство конфігурацій минулого, сучасного, майбутнього.

Поява державності та християнізація. Культурні імпульси слов’янського середньовіччя. Поява державності у слов’ян відноситься до УІІ—ІХ ст., її пов’язують із заснуванням Першого Болгарського царства, офіційно визнаного Візантією за мирним договором у 681 р. після битв із тюрками-булгарами хана Аспаруха.

У другій половині УІІІ — першій половині ІХ ст. відбувається становлення державності у сербів, хорватів, словенців. У ІХ—Х ст. складається Давньоруська держава — Київська Русь, яка зайняла важливе місце в середньовічному світі. В ІХ ст. виникає Давньопольська держава. До початку Х ст. сформувалася Великоморавська держава, до якої в період її розквіту входили Моравія, Словаччина, Чехія, а також Лужиці, Паннонія, частина словенських земель і, вірогідно, Мала Польща. Великоморавська держава зіграла значну роль у розвитку загальнослов’янської культури, — тут у 863 р. при діяльній участі візантійського патріарха Фотія розгортається просвітницька діяльність засновників слов’янської писемності Кирила (Костянтина) і Мефодія. Ареал їх місіонерської діяльності охоплює величезні простори Великоморавії, Болгарії, Хозарії. Долучалися до східнох-ристиянської традиції і середньодунайські слов’яни. Після смерті Кирила (869 р.) за відсутністю уваги Візантії до центральноєвропейських справ, Великоморавія опиняється в орбіті інтересів Германії, що визначає її переорієнтацію на Рим. Проте в кордонах Болгарського царства, куди входили і заселені сербами землі, східне християнство утвердилося міцно. В правління царя Симеона (кінець ІХ — поч. Х ст.) Болгарія розширює свої володіння за рахунок земель Сербії, Македонії, придунайської Румунії, частково Боснії та Албанії, де християнство вже мало глибоке коріння, адже це — колишні Візантійські провінції.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 37. Приємного читання.