Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Універсальний образ, що синтезує всі описані вище відносини — світове дерево (Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб), — корінням своїм уходить у індоєвропейську міфосимволіку. До трьох частин дерева належать різні тварини. Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземне царство), та горизонтальну структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя та смерть (зелене та сухе дерево).

Світ описується системою бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого та несприятливого (доля — недоля, щастя — нещастя тощо). У східних слов’ян життя, плодючість дарується Родом, смерть пов’язана з Чорнобогом чи Перуном. Важливе протиставлення лівий—правий: міфо-логізоване право (правильний, справедливий) зустрічається у гаданнях, прикметах, уявленні про Правду і Кривду. З «правим—лівим» співвідноситься протиставлення «чоловічий — жіночий», що лежить в основі весільних, поховальних обрядів: права половина простору, права рука, рух направо (по сонцю) — правильний, чоловічий; ліва рука, ліва частина простору — жіноча, адже жінка дотична до магії. Зверніть увагу, що така модель світу зберігається і в християнстві: права половина храму — чоловіча, ліва — жіноча. Важлива також опозиція «верх—низ» — протиставлення неба і землі, у київському пантеоні Володимира Великого, створеного у Х ст., небесний Перун поставлений на пагорбі, Велес — в низині.

Важливу роль відігравали святкування, ритуали карнавального типу, що були пов’язані, з землеробсько-господарським циклом, із поминанням померлих. Співпадіння деталей — ряжені, фарсові поховання — дає можливість віднести ці давні слов’янські святкування до загальноіндоєв-ропейського періоду. Ранньосередньовічні латинські джерела описують фарсові обряди як у західних слов’ян (Козьма Празький, 1045—1125), так і у південних слов’ян. У ХІІІ ст. Дмитро Болгарський описує русалії та пов’язані з ними театральні дійства та танці непристойного характеру. В. Іванов та В. Топоров («Міфи народів світу»), на які ми спираємося у цьому викладі, зазначають, що у народній культурі такі обряди збереглися аж до ХІХ—ХХ ст. в усіх слов’янських традиціях: сміховинні поховання Костроми, Масниці, Ярила у східних слов’ян; обряд итгіес у чехів; моравські весняні обряди на Смертному тижні, коли виносилося опудало Smrtna nedela з виконанням пісень, що дослівно збігалися з східнослов’янськими; русалії у болгар тощо.

М. Попович у «Написах історії культури України» реконструює структуру міфологічного простору. Простір життя внормований, організований, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч, які пов’язуються зі сторонами світу. Всі вони ціннісно навантажені. Початок, висхідний напрямок — схід, який, як і південь, — хороший, добрий; захід і північ, як і рух проти сонця — погані. Поєднання вертикальної моделі «верх—середина—низ», персоніфікованої Світовим деревом, та горизонтальної моделі — чотири напрямки руху — складають структуру міфопростору.

Західнослов’янська міфологія балтійских слов’ян, чеських та польських племен реконструюється важко за браком джерел. Язичницька традиція балтійців була перервана християнізацією. Збереглися відомості про Свен-товита — «першого з богів», який пов’язаний з військовими перемогами, Триглава — що має три голови, або сидить на головному з трьох пагорбів. Сварожич-Радгост шанувався в Ретре, пов’язаний з військовою функцією та гаданнями, Руевит шанувався в Корениці і також пов’язаний з війною. Очевидно, Свентовит, Триглав, Рад-гост пов’язані з образом Перуна. Згадуються Яровит, бог плодючості; Прове — бог дібров, лісів; Жива — жіноче божество життєвих сил та інші. Особливістю балтійських богів є їх багатоликість (Триглав, Поревит та Поренута мають по 5 голів чи облич), можливо, різні божества об’єднані в єдине з різними іпостасями та різною силою. Присутній і Чорнобог, що приносить нещастя.

Джерелом відомостей про польських богів є «Історія Польщі» Я. Длугоша, середини XV ст., де він перераховує богів з відповідними їм римськими аналогіями. Частина імен є творенням Длугоша і не відповідає міфологічній традиції, проте вони заслуговують на увагу: ^а, споріднена з нашою «навь» (смерть), Dzewana — діва, Магеуапа — персонаж, що виступає в сезонних обрядах.

З чеських та словацьких богів реконструюються персонажі, що продовжують образи Перуна та Велеса. Чеський Регип та словацький Рагат зустрічаються в прокляттях. У XV ст. письменик Ткадлечек згадує демона Veles у тріаді «чорт—велес—змій». В текстах XVІ ст. згадується ідол Zelu (7е1оп), що пов’язаний з зеленню, культом рослинності (старочеське zele — трава відповідає українському «зілля» тощо), можливо, існувало божество Jesen (чеське осінь). Один з напрямків руйнації міфосистеми заключався у переході персонажів з вищого божественного рівня на нижній, часто негативний, так відбулося з міфологічним персонажем, який зберігся у чеському/словацькому фольклорі як Рарог, Рарах, Рарашек.

Оскільки південні слов’яни раніше за інших зазнали християнізації, відомості про їх міфосистему практично втрачені. У них досить рано виникає ідея єдиного Бога, про що повідомляє Прокопій Кесарійський, проте вони поклоняються «всіляким іншим божествам», приносять жертви та гадають. У тому ж джерелі повідомляється про бога грому, а в топоніміці південних земель багато слідів імен Перуна та Велеса, можна говорити про культ цих богів. Існує міф про поєдинок громовика зі змієм-демоном. Відлуння імені Перуна знаходимо в болгарських ритуалах дощу — пеперуна, сербо-хорватських — преперуша, є подібні назви у румунів, греків, албанців.

Панування міфологічного світогляду руйнується з введенням християнства в слов’янських землях (ІХ—Х століття). Проте якщо пантеони та стрункі системи богів руйнуються, переходять у негативний модус або ототожнюються з християнськими святими (Перун — св. Ілля, Велес — св. Власій, Ярило — св. Юрій), то нижня демонологія залишилася стійкою та створила складний симбіоз з християнством, — двовір’я. Донині збереглася у всіх слов’ян віра в лісовиків, водяників, гірських та повітряних духів, в загальнослов’янського польового злого духа — полудни-цю, польовика. Збереглося подвійне ставлення до померлих: шанувалися покровителі родини — діди, померлі батьки, але вважалися небезпечними ті, що померли насильниць-ки, чи самогубці. Зберіглася віра у ворожих упирів, мавок, мар, кікімор тощо. Християнство у слов’ян значною мірою засвоїло старий міфологічний словник та обрядові формули, що відносяться ще до індоєвропейських джерел, зазначають В. Іванов та В. Топоров, наприклад, такі найменування, як бог, спас, святий, пророк, молитва, жертва, хрест, обряд, чудо та інші.

Міфологічний тип культури та принципи мислення складають глибинну основу людського існування. Рудименти давньослов’янської міфології збереглися в усіх слов’янських культурах, проглядають у християнських церемоніях, насичують фольклорну культуру, живлять сучасну літературу. Такі суто міфологічні характеристики, як тотальне олюднення природного середовища, глибокий символізм, заміна причинних зв’язків прецедентом, наявність профанного і сакрального часу та простору тощо — нікуди не зникли з людської свідомості, навпаки, складають найглибинніші механізми, які актуалізуються в свідомості та поведінці людей у часи криз. До них апелює масова культура, політична реклама, соціальна міфологія, коли раціональність не спрацьовує. Вивчення давньослов’янської міфології, як і будь-який «історичний рух у глибину», надає уважному спостерігачеві можливість зазирнути в майбутнє. Історичний процес двомірний — метачас культури не вичерпується лінійним протіканням часового процесу, зазначав С. Кримський, він розкриває багатство конфігурацій минулого, сучасного, майбутнього.

Поява державності та християнізація. Культурні імпульси слов’янського середньовіччя. Поява державності у слов’ян відноситься до УІІ—ІХ ст., її пов’язують із заснуванням Першого Болгарського царства, офіційно визнаного Візантією за мирним договором у 681 р. після битв із тюрками-булгарами хана Аспаруха.

У другій половині УІІІ — першій половині ІХ ст. відбувається становлення державності у сербів, хорватів, словенців. У ІХ—Х ст. складається Давньоруська держава — Київська Русь, яка зайняла важливе місце в середньовічному світі. В ІХ ст. виникає Давньопольська держава. До початку Х ст. сформувалася Великоморавська держава, до якої в період її розквіту входили Моравія, Словаччина, Чехія, а також Лужиці, Паннонія, частина словенських земель і, вірогідно, Мала Польща. Великоморавська держава зіграла значну роль у розвитку загальнослов’янської культури, — тут у 863 р. при діяльній участі візантійського патріарха Фотія розгортається просвітницька діяльність засновників слов’янської писемності Кирила (Костянтина) і Мефодія. Ареал їх місіонерської діяльності охоплює величезні простори Великоморавії, Болгарії, Хозарії. Долучалися до східнох-ристиянської традиції і середньодунайські слов’яни. Після смерті Кирила (869 р.) за відсутністю уваги Візантії до центральноєвропейських справ, Великоморавія опиняється в орбіті інтересів Германії, що визначає її переорієнтацію на Рим. Проте в кордонах Болгарського царства, куди входили і заселені сербами землі, східне християнство утвердилося міцно. В правління царя Симеона (кінець ІХ — поч. Х ст.) Болгарія розширює свої володіння за рахунок земель Сербії, Македонії, придунайської Румунії, частково Боснії та Албанії, де християнство вже мало глибоке коріння, адже це — колишні Візантійські провінції.

Протягом Х—поч. XI ст. більшість слов’ян християнізуються. Разом з болгарами у другій половині ІХ ст. християнство грецького обряду зі слов’янською мовою богослужіння приймають і серби. У 925 р. Симеон проголосив себе «царем всіх болгар», болгарський архієпископ став патріархом, а його Охридська кафедра стала автокефальною. Після шлюбу з чеською принцесою Дубравкою польский король Мешко І П’яст у 966 р. навертається до християнства, Польща стає християнською з єпископатом у Познані. У 973 р. засновується Празький єпископат, у 988 р. відбувається хрещення Русі Володимиром Великим. Із заснуванням у 1000 р. Гнєзенського, а у 1001 р. Гранзького архієпископатів польська та угорська церкви позбуваються німецького впливу.

Отже, одночасно із становленням ранньофеодальної державності у південних, західних і східних слов’ян відбувався процесс їх християнізації, при цьому більшість південних слов’ян, за винятком хорватів і словенців, і всі східні слов’яни опинилися у сфері греко-право-славної, а західні слов’яни — римо-католицької церкви. Слов’янська мова стає мовою церков і писемною мовою східних та балканських слов’ян. У спільності європейських народів за сприйняття комплексу християнської культури слов’яни досягають вищого культурного рівня, саме віра відіграла провідну роль у злитті гетерогенних народів та культур, які, попри розкол на римо-католицькі та греко-православні держави, належать від цих часів до європейського культурного кола.

Найскладніший період в історії Центральної та Східної Європи — це пізнє середньовіччя і початок нового часу з XIII по XVIII ст., вважає один з найвизначніших дослідників слов’янської культури, професор Гарвардського університету Френсіс Дворник, автор дослідження «Слов’яни в європейській історії та цивілізації». Слов’янський елемент домінує у Східній Європі, але у політичній, культурній та економічній історії цієї частини Європи беруть участь численні неслов’янські народи. «Спостерігачеві, обізнаному з процесом становлення того, що ми звемо Західною Європою, де романські та германські народи засновували тоді свої держави й закладали міцні підвалини квітучої цивілізації, розвиток східної частини Європи має видатися дуже дивним і незрозумілим, подеколи навіть хаотичним», пише Ф. Дворнік.

Слов’янські народи варто розглядати як органічне ціле, попри географічний та культурний поділи, вони мають спільні цивілізаційні ознаки, особливості політичної історії, цивілізації, національного характеру та мови. Виявившись на ранніх стадіях історії, слов’янська єдність, яку не здолав навіть релігійний розлом, знаходила вияв й за середньовіччя та нових часів. Учений виділяє принаймні три етапи розвитку слов’янської історії та культури від Х до XVІ—XVIІ ст.

Перший етап характеризується впливом на слов’янські народи Візантійської цивілізації, що поширювалася на болгар, сербів, хорватів, чехів, словаків і, певною мірою, торкнувся поляків. Київська Русь прийняла весь комплекс східнохристиянської візантійської культури, хоч і далі підтримувала певні зв’язки з латинським Заходом. Давньослов’янська історія засвідчує помітну єдність, яка характеризувалася спільною релігією та літературною релігійною мовою — старослов’янською.

Другий етап східноєвропейської історії характеризувався польсько-литовським впливом на Сході та турецьким пануванням на Півдні. Польща, зберігаючи свою незалежну позицію, у XIV ст. посіла помітне місце як у слов’янському світі, так і в Європі, а турки-османи, завоювавши, замінили візантійців і розширили свою імперію на Балкани, частину Хорватії, Угорщину, румунські князівства Молдавію й Волощину аж до Чорного моря. У XV ст. Річ Посполита включила в свою орбіту українські землі, в XVI ст. вона приваблювала також чехів та угорців, але не могла зупинити просування турків. Турецький вплив позначився і на житті українців та росіян, кримсько-татарський виклик стає постійним чинником розвитку національно-культурного життя східнослов’янського порубіжжя на цілі століття. Спроби об’єднання Польсько-Литовської держави з міцніючою Московією — або шляхом обрання спільного правителя, або завоюванням Москви — зазнали поразки.

Третій етап в історії Східної Європи починається наприкінці XVII ст. з посилення Московської держави, яка приєднала українські та білоруські землі і таким чином спричинила зникнення самостійного Польського королівства. Московія почала претендувати на провідну роль у європейських справах, формується ідея протекторату над усіма православними народами, адже «Москва — третій Рим».

Важливим фактором формування слов’янського світу устав поділ християнства на римо-католицьку і православну церкви, зрештою, він виявився фатальним для слов’янської культурної єдності та мав глибоке відлуння в житті всіх слов’янських народів. Здійснені Римською курією спроби об’єднати Церкву деякий час прихильно сприймалися сербами й болгарами, але викликали запеклий опір з боку Московії за Василія II, що поглибило розкол між православним Сходом і католицьким Заходом, посилило культурну та політичну ізоляцію Москви і збільшило напругу в її відносинах з Польсько-Литовською державою.