Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

1.1. ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ ТА ЗАВДАННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТА СУЧАСНІСТЬ 

Проблема визначення поняття культури та принципів періодизації тисячолітньої культурної еволюції є досить складною та дискусійною. Існує чимало варіантів. Вони вже давно й активно «працюють» у науці, втім, це не заважає появі та апробації нових підходів.

Спроби періодизації розвитку людської культури мали місце ще в античну добу. Давньогрецький письменник Гесіод, що жив у VIII ст. до н. е., поділяє всю історію людства на п’ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Оскільки Гесіод жив у період розкладу традиційних общинних відносин у Греції, прихильником яких він був, то з його точки зору еволюція від золотого віку до залізного була еволюцією із зворотним знаком, коли людство поступово втрачало високі моральні якості. Та у міру того, як культурні досягнення греків ставали дедалі значнішими й античне суспільство усвідомлювало значення культурних надбань, погляди на розвиток людства змінювалися, і поступово сформувалася концепція, побудована за принципом прямої еволюції. Такі погляди зустрічаємо, наприклад, у грецького трагіка Есхіла в «Прометеї закутому», герой якого не лише викрав вогонь з небес і навчив людей користуватися ним, а й показав, як видобувати та обробляти метали, подарував людству науку про числа та відкрив мистецтво письма. У міфах і творах греків про Прометея віддзеркалені їхні уявлення про шлях розвитку людства від первісного примітивізму до ремісництва і наук.

Але з часом традиція мотивувати успіхи цивілізації за допомогою богів і героїв поступається поглядам, що пояснюють досягнення людства його власним розвитком — від тваринного способу життя до рівня античного суспільства, суто людськими потребами й зусиллями, спрямованими на їхнє задоволення.

Давньогрецька філософська думка не сформувала цілісних концепцій культури, в яких би культура виступала окремим об’єктом пізнання. Не існувало і окремого терміна для позначення феномену культури. Але саме у цей період з’являються паростки ідеї культури, які визначили подальший розвиток європейської культурологічної думки, окреслили проблемне коло питань, що торкаються основ людського світу, способу його існування та розвитку.

У V ст. до н. е. софісти Протагор, Антифонт, Гіппій закладають основи мислення щодо якісної своєрідності світу, створеного людиною, його принципової відмінності від світу природи.

Давньогрецькі філософи у світовому порядку речей центральне місце віддавали людині. Створюється антропоцен-трична картина світу, де людина проголошується головною цінністю, метою культурного прогресу. Людський світ, сакральний за витоками свого виникнення, вимагає до себе особливого ставлення. На відміну від бездуховної мертвої природи він несе на собі відбиток божественного вогню, творчого начала. До нього безпосередньо причетна людина, яка має здатність змінювати себе і навколишній світ.

Центральним поняттям античної давньогрецької філософії культури стає «пайдея» (від давньогрецького paidey — формування дитини). Ним позначається ідея та практика цілеспрямованого виховання, навчання та освіти, у результаті чого з малотямущої дитини формується повноправний громадянин полісу, в якому органічно поєднується освіченість, моральна досконалість, громадянські чесноти. Грецька «пайдея» передбачає спрямованість на формування ціннісних орієнтацій громадянина, його творчого потенціалу.

Ідею долучення до суспільного світу через освіту та виховання підтримував Демокріт (460 до н. е. — дата смерті невідома). Розрізняючи світ людей і світ природи, він все ж виступав проти їх жорсткого протиставлення. На відміну від софістів, Демокріт підкреслював тісний зв’язок природного і людського світів. У розуміння «другої природи» філософ привносить ідею розвитку. Статичний, незмінний світ людини набуває у поглядах Демокріта динамічного характеру, розвитку. Джерелом і стимулом останнього вважаються потреби і корисність. Матеріальні потреби складають головну причину всіх змін у людському бутті.

Ідеї софістів і Демокріта стосовно проблеми своєрідності природного і культурного світів та їх взаємодії визначили один з основних напрямків розвитку культурологічної думки.

Важливим кроком на шляху осмислення феномену культури стали погляди мислителів Давнього Риму: Цицерона, Лукреція, Верґілія, Сенеки, Тацита. На початку І ст. до н. е. античні філософи знову починають цікавитися питаннями своєрідності «другої природи» та її розвитку, наявності різних культурних світів. У цей час формуються погляди на культуру як на особисту якість людини, визначаються ознаки цивілізації, яка вперше піддається критиці. Саме тоді починають застосовувати термін «культура», який вперше використав Цицерон.

Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запропонував поняття «культура» для позначення рівня особистісного розвитку людини, способу виховання індивіда-громадя-нина, досягнення органічної єдності людини і суспільства через поєднання особистих і суспільних інтересів. Початкове значення терміна «культура» — культивування, обробіток ґрунту поширюється на сферу духовного. Культуру починають розуміти як «культивування» душі, «обробіток», «удобрення» розуму. Останнє здійснюється за рахунок оволодіння філософськими знаннями, ораторським мистецтвом. Саме філософія дозволяє знайти і визначити справжні цінності, є способом досягнення необхідного поєднання громадянськості й освіченості.

До осмислення проблем культури зверталися Верґілій (70—19 до н. е.) і Луцій Анней Сенека (4 до н. е. — 65 н. е.), Корнелій Тацит (55—120 н. е.). Не залишивши цілісних культурологічних теорій, вони висловили низку ідей, які стосувалися важливих загальнокультурних проблем. Так, Вергілій звертав увагу на суперечливий характер культури. Заснована, завдяки зусиллям людей, на збереженні, накопиченні і примноженні матеріальних і духовних багатств, вона несе у собі не тільки момент життєтворення, але й саморуйнації.

Сенека, спираючись на аналіз кризи античної історії, занепаду Риму, впритул наближається до ідеї загибелі культури як початку народження нової. Стверджується можливість прогресу, який пов’язується з безмежними здібностями людини щодо самовдосконалення, досягнення істинної моральності.

Спроби дослідження локальних культур на основі систематизації етнографічного матеріалу дозволили Тациту зробити перші кроки на шляху визначення відмінностей культури і цивілізації, критики останньої. Сутність цивілізованості народів він пов’язує з наявністю держави, міст, писемності, мистецтва, вмінням обробляти метали та високим рівнем матеріального достатку. Звертається увага на те, що володіння технічними і технологічними засобами праці, навіть на найвищому рівні майстерності, не є достатнім для людини (так само, як і для суспільства), щоб бути культурно розвинутими. Необхідним є вдосконалення душі, вміння жити згідно з імперативами моралі.

І хоча античність не залишила нам цілісних культурологічних теорій, але її ідеї, сприйняті епохою Нового часу і Просвітництва, не втратили своєї актуальності і для сучасної науки.

У наступний період історії культурологічна проблематика поступилася місцем питанням, які були пов’язані з пошуками смислу людського буття, утвердженням християнства. У період становлення Середньовіччя, коли запанував релігійний світогляд, біблійний міф про створених Богом перших людей — Адама та Єву, про покоління, котрі пішли від пращурів після їх вигнання із раю, був єдиним і незаперечним джерелом уявлень про історію людства та його культуру. Але відсутність теоретичних праць, присвячених проблемам культури, не заперечує їх наявності. Просто вони розчинилися в пріоритетній для цієї епохи системі цінностей. У добу Середньовіччя, коли відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму, від космологізму античності до трансценденталізму і персоналізму, культурний ідеал виноситься за межі реальної повсякденності. У Середні віки більш гостро виявлялася необхідність філо-лофсько-теоретичного осмислення самого співвідношення між позалюдським, що існує споконвіку, та створено «вищою» силою — Богом, і плодами творчої діяльності людей. Адже навіть тоді, коли в Середньовіччі релігійна свідомість сприймала людину як Божу тварину — Homo Dei, в ній не можна було не помітити й «людину, що творить», що виробляє — Homo faber.

Культура пов’язується з культивуванням природних здібностей, «обробітком» розуму шляхом очищення вірою, духовним самовдосконаленням. Критеріями людської культури стають, замість античної міри, порядку, гармонії, відкриття глибин людської душі, культивування власної невичерпності через пізнання, прилучення до втіленої в Абсолюті системи духовно-моральних координат, через повсякчасне самовдосконалення індивіда на шляху досягнення благодаті.

Новий етап осмислення культури відкривається епохою Відродження, в просторі якої формується людська самосвідомість, особистість, нове розуміння гідності людини як творчого суб’єкта. Як створена Богом істота, саме розвиваючи власні творчі сили, людина утверджує людське у собі. Сфера культури набуває яскраво вираженого гуманістичного характеру, спрямовуючи творчу активність людини на саму себе. При цьому специфічно людське виступає як предмет відтворення, культивування, воно начебто витікає з минулого, ідеального з погляду реалізації принципу людяності (humanitas). «Народження» культури — тобто усвідомлення її (культури), особливої реальності — це й було Відродження, відтворення ідеалу, поєднаного з минулим. І минуле стало сприйматися саме як минуле, що відбулося. Отож його повернення вже не гарантується якимсь космічним законом, але є плодом діяльного зусилля. Це зовсім не означало повернення до традиціоналізму, адже Ренесанс виникав саме всупереч середньовічній традиції, й відтворення прадавніх зразків було не просто їхнім дублюванням, а наслідуванням творчого начала, що ним епоха Відродження щиро наділяла й авторів сивої давнини.