Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Водночас це зовсім не означає, що як у соціалістичному суспільстві, так і нині не існує ніяких відмінностей між професійним мистецтвом і фольклором. Аналізуючи народне мистецтво минулих епох, ми зазначали, що фольклорним міг стати лише такий твір, який не виходив за межі загальноприйнятого, загальновідомого. Звідси відсутність можливості вибору й, таким чином, свідомої орієнтації ціннісно-нормативних уявлень творчої індивідуальності. Будь-який твір, створений поза колективними канонами й нормами, був приречений на забуття. «Все відкинуте середовищем, пише П. Г. Богатирьов, просто не існує як фольклорний факт, воно опиняється поза виживанням і відмирає»[23]. Цензура колективу як у минулому, так і сьогодні є, на нашу думку, необхідною передумовою існування фольклорного твору, дає змогу виявити механізми функціонування фольклору в різні історичні епохи, його основні ознаки. Колективна цензура не обходить і професійні літературні твори, але її роль в останньому випадку суттєво інша. У фольклорі «цензура колективу має імперативний характер і є необхідною передумовою виникнення художніх творів»[24]. Письменник може брати чи не брати до уваги вимоги середовища, смаки споживача, отже, може бути цілком незалежним від будь-якої цензури, оцінки тощо.

Річ у тім, що колектив у процесі художнього споживання або сприймає думки й почуття художника, якщо вони збігаються з його соціально-психологічними установками, або ж відкидає художню інформацію, яка не відповідає його ціннісно-нормативним уявленням. Фольклорним твір стає тоді, коли виникає «ситуація згоди», ототожнення, тобто тоді, коли ціннісно-нормативні уявлення художника й публіки збігаються. Але тут слід особливо наголосити, що це ототожнення, згода не мають бути наголошені в самому творі. Інакше твір буде самодіяльним, професійним, але не фольклорним.

Зазначимо також, що в сучасних умовах цензура колективу, публіки має зовсім інший характер, ніж у середньовічному суспільстві та в селянській громаді епохи капіталізму. Якщо раніше колектив творив ціннісні норми, а художник тільки відтворював їх, то в сучасних умовах функцію створення ціннісно-нормативних уявлень беруть на себе, з одного боку, митці, з іншого — художня критика. На долю колективу, публіки залишається тільки право відбору. Це не означає, що колектив, публіка пасивні щодо формування ціннісно-нормативних установок суспільства. Вони, безперечно, впливають як на художника, так і на критику, але визначальна роль ними втрачена назавжди.

Спробуємо з’ясувати, що на сучасному етапі зумовлює ціннісно-нормативну узгодженість та які ознаки повинен мати художній твір, щоб у ньому збігалися ціннісно-нормативні уявлення художника й публіки.

Ціннісно-нормативна узгодженість виникає тоді, коли художник відчуває себе частиною соціального цілого, представником соціальної спільноти, ідеї та почуття якої він цілковито поділяє. «Кожен художник у своїй творчості, — зазначає К. В. Султанов, — виражає ті чи інші настрої та емоції, і вони тільки тоді знайдуть відгук у публіки, якщо вони притаманні психології мас»[25]. Повноцінна художня комунікація виникає щоразу, коли думки й почуття епохи знаходять відгук як у душі художника, так і в серцях глядачів, читачів, слухачів, коли художник і публіка пройняті єдиним духом часу, коли вони живуть у спільній для них соціально-психологічній атмосфері.

Без аналізу соціально-психологічної атмосфери суспільства неможливий і аналіз художнього виробництва. Щоб зрозуміти історію наукової думки чи історію мистецтва даної країни, писав Г. В. Плеханов, недостатньо знати її економіку. Потрібно від економіки вміти перейти до суспільної психології. Досвід науки останніх десятиріч, особливо останніх років, свідчить, що вивчення соціально-психологічних аспектів мистецтва є першочерговим завданням. Ставлення людини до мистецтва, те, чого вона від нього чекає і вимагає, є вже само по собі соціально-психологічним явищем, певною установкою естетичної свідомості на відображення психології індивідуума, класу, народу.

Аналіз теоретичних досліджень у фольклористиці ще і ще раз підтверджує, що фактом фольклору твір мистецтва стає тільки в тому разі, коли зачіпає почуття кожної особистості, в противному разі він годиться тільки для окремих осіб.

Виникає закономірне питання: чи можлива в наш бурхливий час індивідуалізованих прагнень соціально-психологічна спільнота індивідів кожного конкретного етносу народу, нації тощо.

Донедавна пошуки у цьому напрямку, дослідження масової психології та свідомості в радянській філософській, соціологічній, історичній та політичній літературі зводилися до вивчення масової ідеології, на основі якої будь-яке явище певного типу виражалося директивно, навіть до Конституції включно, де, власне, і знаходимо «єдино правильне» визначення радянського народу як нової історичної спільноти, що сформувалося на економічному, соціально-політичному ґрунті.

Отже, визначення будь-якого суспільного процесу через надспільне, тотальне усувало потребу аналізувати унікальні особливості конкретної етнічної чи національної єдності, ментальні детермінанти її історичної долі.

Термін «ментальність» пов’язаний такими його латинськими аналогами, як менталіс, мене, ментіс — розумовий, розум, думка. В англійській мові слово «менталіті» означає розум, інтелект, розумові особливості, ступінь інтелектуальної енергії, напрям мислення, характер або спрямування інтелекту.

Термін «менталітет» введено до широкого наукового вжитку представниками французької школи «Анналів» Л. Февром і М. Блоком. Французьке слово «mentality» це й «умонастрій», і «мислитель та настанова», й «колективне уявлення», і «склад мислення». Проте, як вважає

О. Я. Гуревич, цей термін найточніше передає той зміст, що в нього вкладали свого часу Л. Февр і М. Блок, коли застосовували його до психології людей минулих епох, розуміння даного поняття, як «бачення світу», чи вужче — «спосіб думання».

В українській традиції, що складалася в діаспорних історико-філософських школах, поняття «ментальність» потрактовується як «національна вдача» чи «вдача народу». «Національна вдача» або «вдача народу», на думку Н. Я. Григоріва, «є тим спільним, що є у всіх, що їх об’єднує в один людський тип, а у відношенні до других народів, до всього людства є тим, чим народи відріжня-ються один від другого»[26].

Досить часто в науковій літературі подибуємо такі поняття, як «дух народу», «духовний склад нації», «національний характер», які за своїм змістом, на нашу думку, є нічим іншим, як історичними попередниками сучасного поняття ментальності.

Розглядаючи різні аспекти проявів ментальності та точки зору щодо визначення самого терміна, можна зробити висновок, що ця різноголосність викликана, безсумнівно, певною невизначеністю та нечіткістю самого терміна. Проте не слід забувати, що й сам предмет, який позначає цей термін, досить амбівалентний, себто межі ментальності досить хисткі. Та попри встановлені чи не встановлені межі, а також те, визнаємо ми чи не визнаємо існування ментальності, цей феномен існує об’єктивно, незалежно від нашої свідомості.

Інтерес до проблеми менталітету доводить її значущість. Щоправда, існує загроза втратити справжню суть проблеми, особливо за умов, коли міркування про ментальність підміняються суто ідеологічними, політичними твердженнями (себто, коли менталітет нашого народу ототожнюється з якоюсь апріорною системою цінностей). Взагалі будь-яка проблема суспільного плану може трактуватись ідеологічно, міфологічно, але бажано, зокрема, розкрити її реально, в широкому науковому контексті.

Події останніх років свідчать про величезне значення, яке мають в житті людини й суспільства соціально-психологічні настанови, стереотипи, настрої та інші форми психічного життя, які не вміщуються в прокрустове ложе ідеології. Практичний досвід сьогодення свідчить, що без уваги до етнічної психології, психології релігійної, професійної та будь-якої іншої, до традицій та успадкованих засобів інтелектуального та емоційного освоювання дійсності неможливо проаналізувати сучасне життя.

Сучасна українська суспільно-наукова думка широко вживає поняття ментальності. Це, безумовно, пов’язане з етапом самоусвідомлення себе як нації, самоствердженням свого національно-індивідуального внутрішнього «я». Хоча термін іще остаточно не визначений і перебуває в динаміці становлення в українському культурному контексті, слід зазначити, що на шляху до визначення поняття ментальності, окреслення менталітету зроблено вже чимало, й процес дослідження триває далі. Так, наприклад, на думку В. Храмової, ментальність — це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу інтегрувати свідомістю хаотичний потік різноманітних вражень у певне світобачення. Воно й визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу.

Саме тому проблему ментальності можна розглядати як ідеологічну, а можна — як соціально-історичну, яка пояснює своєрідність української нації.