Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Окрім того, І. Мірчук особливо виокреслює риси духовності українського народу. Так, він доводить, що український народ — виразно селянський, що цілою своєю історією врісся в землю, на якій працює тисячоліттями. Зрозуміло, що з цієї тисячолітньої історії витворилися й відповідні психічні настанови українців. Він пише про ідеалістичну рису українського світогляду, що ґрунтується виключно на свідомості, й намагається звести всі явища цього світу до психічних елементів. Згідно з його думкою, наше «я» творить без зовнішніх причин, тільки з власної ініціативи зображення, що відповідно між собою пов’язані і складаються у картину цього світу. І. Марчук до світоглядних рис залучає емоційність, індивідуалізм, релігійність. Як вважає дослідник, дуже виразною рисою у вдачі українців є любов, яка насамперед проявляється у стосунках між матір’ю та дитиною. Своєрідність української вдачі також виявилася у витворі «філософії серця».

Д. Чижевський розпочинає своє дослідження з історії філософії в Україні визначенням терміна «національна філософія». Він порушує питання про те, чи треба враховувати національні особливості в культурному, зокрема філософському, процесі того чи іншого народу. І доходить висновку, що жодна з наявних у світі філософських систем не виникла на порожньому місці. Провісниками виступали епос і побутові звичаї, мова й релігія, обряди тощо. Тому весь комплекс ознак у розвитку духовної культури кожної нації має спільні, але характерні лише для неї. Саме специфічністю цих ознак можна пояснити історичне формування етносів, національних типів і виникнення феномена власної «передфілософії» в духовній ґенезі кожного народу. Д. І. Чижевський вирізняє це як «народний світогляд», визначення якого було подано вище. Саме «народний світогляд», тобто ментальність, є витоком, своєрідною матрицею для розуміння й пізнання специфіки духовності різних народів.

У працях, присвячених даній тематиці, вчений називає три основні підходи до визначення психологічного типу народу. Перший — це дослідження народної творчості, другий — характеристика найяскравіших, найвиразніших історичних епох, що їх пережив певний народ, третій — характеристика найвидатніших представників даного народу.

Дослідження народної творчості, можливо, є найдостовірнішим методом. Щоправда, він має й певні труднощі, адже народні твори нерідко становлять конгломерат продуктів різних епох і різних типів, які почасти зливаються між собою, а почасти залишаються незмінними й досі.

Огляд праць українських культурологів, які досліджували проблему окреслення ціннісно-мисленнєвих структур української ментальності, свідчить про необхідність аналітичного осмислення таких складників: народної творчості, релігійних почуттів, етичних поглядів народу, суспільних відносин, політичних ідеалів, характеристики найвидатні-ших представників даного народу і, нарешті, національної філософії.

Водночас зазначимо, що першим і найнеобхіднішим компонентом при визначенні ментальності того чи іншого народу є народна творчість, фольклор. Оскільки фольклор є не що інше, як народна мудрість, народне знання, то в ньому виявляється насамперед не індивідуальний, а сукупний чуттєво-практичний досвід народу, його ідеали в усіх сферах людської діяльності включно з філософією. Він є витоком і основою для розуміння й пізнання ментальності народу.

Короткий екскурс в історію становлення поняття «ментальність» зроблений не так для того, щоб дати чергове його визначення, а щоб наголосити: у кожну історичну епоху існує спільне соціально-психологічне підґрунтя для певної культури, сума потенцій, які обумовлюють неповторність світобачення й життєдіяльності цієї нації.

Сучасний стан досліджень національного характеру, тобто ментальності, як зазначають автори підручника «Основи етно-державознавства», досить обмежений, вони можуть розглядатися лише як вузькоспецифічні, оскільки поняття національного характеру стало «своєрідною пасткою для політології»[27]. Не кращий стан у цьому плані і в інших суспільствознавчих науках — соціології, соціальній психології, філософії та історії. І це закономірно. Справа в тому, що дослідники ХІХ — початку ХХ ст., аналізуючи ментальні риси як українського народу, так і інших народів, мали перед собою автентичний фольклор, тобто звичаї, обряди, пісні, думи, народне декоративно-прикладне мистецтво, що в сукупності складало феномен народної культури і було адекватним виявом «душі народу», «національного характеру».

Сьогодні, внаслідок зазначених нами причин, дослідник або не має перед собою такого емпіричного матеріалу, оскільки не визначені специфіка сучасного фольклору, його ознаки, або ж змушений на підставі фольклорних сурогатів, стилізацій під фольклор, фольклоризмів, які так щедро продукує сучасна фольклористика, приміряти на «совкового чи то «нового українця» разом з вишитою сорочкою та шароварами всі ментальні риси його далеких предків. Це, може, й цікаво з точки зору фольклористичних студій, але безперспективно в науковому плані.

Спробуємо розглянути сучасний фольклор, виявити його специфіку на соціально-психологічному рівні. Під цим кутом зору ми вже розглядали народне мистецтво минулих епох. Оскільки ж відносини «індивід—колектив», «художник—публіка» у первісному та середньовічному суспільствах і навіть у селянській громаді епохи капіталізму були позбавлені полярності й суперечностей, а психологія індивіда нічим не відрізнялася від психології колективу, то не було необхідності розглядати ґрунтовніше, ніж це було зроблено, як сам фольклор, так і соціально-психологічну атмосферу цих формацій.

Соціалізм передбачав не тільки соціально-економічну, а й психологічну спільність індивідів, класів, усього радянського народу. Тенденція до соціальної однорідності масової свідомості радянського народу мала проявитися у сфері суспільної психології, насамперед в утвердженні нового укладу духовного життя, нових поглядів і понять, звичаїв, традицій, норм, ціннісних орієнтацій, переконань і звичок.

М. Шаповал, якого аж ніяк не можна запідозрити в утвердженні комуністичних ідеалів, засновник української соціологічної науки, один із найдіяльніших членів Центральної Ради, член Малої Ради, перший редактор газети «Вісті з Української Центральної Ради», один із авторів відомих універсалів, зазначав: «Сучасна наука вже встановила, що всі умовні рефлекси можна прищеплювати, загальмовувати і відщеплювати, цебто виховувати. Тому всі ідеологічні скупини сучасного суспільства можуть бути змінені. Освіта, мовні, політичні, релігійні, правові, етичні, естетичні, економічні поняття і переживання можна змінювати, виховувати. Планомірне керівництво суспільним процесом є виховання звичок, постійних рефлексів на планово-керовані чинники, витвори. Тому й можливо буде злити місто і село в одну громаду, в якій не буде багатьох із сучасних поділів, отже громада буде значно соціалізована. Соціалізація відбувається стихійно і в сучасному суспільстві, але вона планомірно усувається класовими окам’янілостями.

З раніш сказаного ясно, що зріст позитивних, соціальних витворів веде неминуче до планомірності, тому соціалізм є історично неминучий»[28].

У цьому твердженні М. Шаповала цікавою є думка про те, що «суспільні скупини» за допомогою виховання можуть бути змінені, що й сталося в житті радянського народу: єдина ідеологія, єдиний економічний та соціально-політичний уклад як у місті, так і на селі, і процес виховання спрямований на утвердження як соціально-політичної, так і психологічної спільності. Водночас слід врахувати й той факт, що ця спільність формується скоріше не на ідеологічному рівні, а стихійно, на рівні повсякденного життя, буденної свідомості, суспільної психології. Це означає, що в соціалістичному суспільстві є як можливим, так і неможливим зближення практично діючих індивідів зі спільною метою, як це спостерігаємо в суспільній теорії, ідеології, теоретичній свідомості.

«Якщо ми хочемо зрозуміти глибокий вплив сучасного соціалізму, — писав Г. Лебон, — то непотрібно вивчати його догми. Вивчаючи причини його успіху, приходиш до висновку, що останній зовсім не залежить від теорій, які проповідують ці догми, і від навіюваних ними заперечень. Подібно до релігій, прийоми яких соціалізм все більше і більше намагається засвоїти, він розповсюджується аж ніяк не завдяки розуму, а зовсім інакше... Соціалізм являє собою скоріше релігійне вірування, ніж доктрину»[29]. А вірування, на думку вченого, тільки на самому початку, поки не встановилося цілковито, може коренитися в розумі, а для повного свого торжества воно мусить перейти в сферу почуттів, а значить, із сфери свідомого в сферу підсвідомого. Розповсюдження їх не залежить від тієї частки істини чи безглуздості, які вони можуть в собі утримувати. Якщо тільки вірування запало в душі, безглуздість його більше не проявляється, розум уже не торкається його.

Аналізуючи це положення Г. Лебона, можна дійти висновку, що соціалізм із його обіцянками відродження, рівних соціальних благ для всіх знедолених, коли залишається суто в сфері почуттів, запевнень та мрій, є надзвичайно сильнодіючим і може виступати як віровчення, на підставі якого й сформувалася психологічна спільність людей. До речі, християнська релігія зі своїми обіцянками щасливого потойбічного життя на психологічному рівні об’єднала цілі народи, а соціалізм, хай навіть із химерними обіцянками земного раю, міг виступати і виступає не менш сильним об’єднуючим чинником окремих індивідів у психологічну спільноту.

Слід також наголосити, що соціалізм як віровчення не зникає разом із зникненням цієї суспільної формації. Як це має місце сьогодні, він ще довго залишається в психології людей з усіма його позитивними й негативними сторонами. Це пояснюється тим, що психологія є більш консервативною у своїй суті, ніж теоретична свідомість та ідеологія.

Зазнаючи впливу ідеології на рівні буденної свідомості, суспільної психології, зумовленої повсякденним життям, маси, залишаючи без змін із соціалізму те, що їм імпонує, можуть формувати свої уявлення під впливом різних життєвих чинників, де ті чи інші теоретичні постулати зазнають трансформацій, змін аж до цілковитих перекручень. У цьому плані яскравим прикладом є фольклор і насамперед у такій формі його існування, як анекдот. Будучи дзеркальним відбитком буденної свідомості, суспільної психології, анекдот завжди перебуває в певній опозиції до ідеології та офіційної культури й є насамперед реакцією на відсутність гласності в усіх сферах людської діяльності від моралі до політики.

Збіг і розбіжність між теорією та практикою, як це має місце в теоретичній свідомості, ідеології та буденній свідомості і суспільній психології, є результатом того, що маси можуть брати на озброєння ідеї, ціннісно-нормативні уявлення, вироблені спеціально підготовленими людьми — ідеологами, діячами духовного виробництва, якщо вони відповідають їхнім інтересам і цілям, а можуть стихійно виробляти їх самі на рівні повсякденного життя. «Повсякденне життя, — зазначав Д. Лукач, — початок і кінець всякої людської діяльності». Її можна уявити, як широкий «потік», що розділяється на протоки й рукави. Відгалуженням цього потоку є вищі форми суспільної свідомості. Породжені потребами суспільства, самим буденним життям, впливаючи на нього й відчуваючи його вплив, вони знову й знову вливаються в його потік. Життя постійно збагачується вищими досягненнями людського духу, засвоює їх для своїх практичних потреб, породжує нові питання й вимоги, що ведуть, у свою чергу, до нових відгалужень більш високих форм об’єктивізації практики[30].

Реальність повсякденного життя уявляється людині як інтерсуб’єктивний світ, який вона ділить з іншими людьми. Завдяки інтерсуб’єктивності повсякденне життя різко відрізняється від інших усвідомлюваних реальностей. Світ повсякденного життя настільки ж реальний для кожного конкретного індивіда, як для інших, і не може існувати на рівні повсякденного життя без постійної взаємодії та спілкування з іншими людьми. Звичайно, людина знає про те, що ці інші люди мають своє уявлення про загальний світ, який дещо не тотожний з її уявленнями. «Але найважливішим є те, — зазначають П. Бергер і Т. Лукман, — що я знаю, що існує постійна відповідність між моїми значеннями й їхніми значеннями в цьому світі, що в нас є спільне розуміння цієї реальності. Природна установка саме тому і є установкою повсякденної свідомості, що пов’язана зі світом, спільним для багатьох людей. Повсякденне знання, яке я поділяю з іншими людьми, у звичній самоочевид-ності буденності повсякденного життя»[31].