Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Стосовно думки В. Є. Гусєва, що «популярність» не є ознакою фольклору, це твердження справедливе лише щодо традиційного фольклору. Сама соціально-психологічна атмосфера фольклорного середовища була в минулому такою, що непопулярних творів просто не існувало, а якщо подібний твір унаслідок особливих причин і з’являвся, він був приречений на забуття, а отже, не міг стати фольклорним. Нині у суспільстві функціонує величезна кількість художніх творів, але фольклорними стають лише ті, які визнані колективом, публікою, живуть у народі, тобто є популярними. Саме це, а не якийсь «особливий» спосіб створення та поширення твору, або звернення до традицій, джерел дає змогу поділити єдине мистецтво сучасного суспільства на фольклор і професійне мистецтво.

Слід зазначити, що нині фактом фольклору може стати твір будь-якого жанру та виду, незалежно від того, хто є його творцем — професійний чи самодіяльний художник.

Завчасно неможливо визначити, який саме твір самодіяльного чи професійного мистецтва стане фактом сучасного фольклору, оскільки він таким стає не в момент творення, а в момент сприйняття. Однак це зовсім не означає, що ми не маємо змоги хоча б приблизно прогнозувати, які твори стануть фольклорними. Для цього достатньо, на наш погляд, визначити ознаки буденної свідомості, суспільної психології. Фольклор на рівні буденної свідомості — це знання народом «правди життя», на психологічному рівні — це «правда життя», виражена як народна мудрість у емоційно-чуттєвих художніх формах.

Буденна свідомість і суспільна психологія, хоч і формуються на відміну від теоретичної свідомості та ідеології стихійно, претендують на загальність, абсолютність, справедливість, істинність щодо всіх без винятку людей, ситуацій. Вони нівелюють індивідуальні особливості людини. Тому фактом фольклору стають, як правило, тільки такі твори мистецтва, такі теми, конкретні життєві особливості яких знівельовані або художником, або ж публікою на рівень загального, на рівень тих цінностей, які визнані масами, а не окремими особистостями.

Твір мистецтва як професійного, так і самодіяльного стає фактом фольклору здебільшого в момент «попадання» в епіцентр думок, почуттів публіки, залишаючись практично без змін. Якщо в суспільстві виникає «дефіцит» у творах, що співзвучні ціннісно-нормативним уявленням публіки, то вона може переінакшувати, змінювати деякі твори мистецтва, адаптуючи їх до своїх думок, настроїв і почуттів, естетичних смаків і потреб. Доки існуватимуть відмінності між теоретичною і буденною свідомістю, суспільною психологією та ідеологією, елітарним і масовим мистецтвом, доти зберігатиметься ґрунт для існування фольклору. Що стосується співвідношення таких понять, як «масове мистецтво» і «фольклор», то за своїм змістом вони дещо відрізняються. Фольклор — це масове мистецтво, але не все масове мистецтво — сучасний фольклор.

Твір мистецтва стає фактом фольклору, коли він є не тільки популярним, а й масовим. Водночас не все, що існує в межах масового мистецтва, та поширюється засобами масової інформації, стає популярним у найширшому розумінні цього слова, а отже, і фактом фольклору. Тому немає жодних підстав для того, щоб ці поняття ототожнювати або ж підміняти одне одним. Немає підстав і для ототожнення понять «сучасний фольклор» і «традиційний фольклор» або ж для того, щоб узагалі відмовитися від вживання поняття «фольклор», як це пропонують деякі дослідники тільки через те, що сучасна масова художня творчість не вкладається в рамки тих специфічних ознак усності, колективності, варіативності, неспеціалізованос-ті тощо, які вважаються характерними для традиційного фольклору. У нашому розумінні фольклор — це насамперед народна мудрість, народне знання. В кожну нову історичну епоху це знання наповнюється новим змістом, змінюються й форми вияву цього змісту, але фольклор від цього не перестає бути фольклором, тобто народною мудрістю, народним знанням, а більш конкретно — дзеркальним відбитком суспільної та національної психології, зреалізованою ментальністю.

Ми усвідомлюємо істинність такого твердження. Якщо проаналізувати хоча б побіжно літературу з соціальної психології, то виявляється, що структура елементів суспільної психології етнічних спільнот описується як структура елементів психології націй, а основною ознакою нації названа психологічна спільність, що виражається в спільності культури.

Оскільки психічний склад нації визначити досить важко, то в етнопсихології знайдені такі еквіваленти цьому поняттю, які були б доречні в емпіричних дослідженнях. Як синонім психічного складника нації вживаються поняття «душа народу», «національний характер», «національна психологія», що є, як ми вже зазначали, нічим іншим, як ментальністю. Термінологічний різнобій зумовлений насамперед тим, що різні науки — філософія, соціологія, історія, соціальна психологія — вкладають один і той самий зміст у різні поняття. Наприклад, у соціальній психології відповідно до традиції психології етнічних спільнот вичленяються дві сторони: 1) найбільш стійка частина — психічний складник, куди входять національний чи етнічний характер, темперамент, а також традиції та звичаї; 2) емоційна сфера, до якої належать національні чи етнічні почуття.

Неважко помітити, що поняття «національний характер» є свого роду еквівалентом «соціального характеру», соціально-психологічним складником спільності і може бути водночас охарактеризоване таким поняттям, як «ментальність».

А найголовнішим у контексті нашого дослідження є те, що «основною сферою вияву національного характеру, як вважає Г. М. Андреєва, а отже і ментальності, є різнопланова діяльність, тому дослідження національного характеру можливе за допомогою продуктів діяльності; поряд із дослідженням звичаїв і традицій особливе місце тут посідає аналіз народного мистецтва й мови»[35].

Отже, твори мистецтва, які стають фактом фольклору, дають нам реальне знання про рівень суспільної та національної психології, ментальності народу, нації на кожному конкретному відтинку часу.

Стосовно традицій, «джерел», до яких, на думку фольклористів, діячів культури та мистецтва, має звертатися сучасне мистецтво, щоб не втратити своєї народності, то тут є певні перестороги. Звернення до джерел, відродження традицій, обрядів, звичаїв, пісенної творчості, тобто фольклору минулих століть, — справа важлива й необхідна. Адже тільки вивчаючи фольклор минулого, ми можемо пізнати історію народного духу. Водночас відродження цінностей минулого мусить мати певну межу, за якою починається підміна минулим сучасного. Надмірне захоплення традиціями може призвести до того, що традиція із живих, плідних стимулів подальшого прогресивного поступу стане його гальмом, перетвориться на мертву традиційність.

Народний артист Б. Ступка слушно зауважував, що надмірне захоплення минулим, культивування лише мистецтва на три «п» — присядки, писанки, пироги — веде до відмови від тих багатющих цінностей, які виробило українське професійне мистецтво протягом століть. Ті аматори української давнини, котрі за будь-яку ціну хочуть відродити минуле й таким чином врятувати нашу свідомість, не помічають, що старий патріархальний уклад, який виплекав це мистецтво, назавжди відійшов у минуле, що зовсім не те нині українське село, а тим паче урбанізо-ваний міський житель. Шанувальникам давнини слід зрозуміти одну непересічну істину: як не можна стати сьогодні середньовічним лицарем, надівши лицарські обладунки, так не можна стати козаком, поголивши чуба і вдягнувши вишиванку та червоні шаровари. Існування козаччини, гетьманщини, а водночас і фольклору того часу можливе було в тих соціально-економічних умовах, що породили цю соціальну структуру, цю психологію, це мистецтво, а також людину, для якої останнє було природним виявом душі, а не чимось зовнішнім, екзотичним щодо неї.

Навіть для В. Липинського, представника консервативного напряму в українській філософській думці, є неможливим усяке романтичне захоплення давниною, її ідеалізація. «Їдучи на мотоциклі з газетою в кишені, — пише він, — старих дум запорізьких творити вже не можна... Але кожний час творить нові ідеї. Коли зараз неможливо творити козацьких дум, то той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї — думи інші»[36].

Якщо, наприклад, такі художники, як П. Бажов, М. Іса-ковський, С. Єсенін, М. Пришвін, М. Прокоф’єв, Леся Українка, І. Франко та інші, зверталися до традиційного фольклору, то не для того, щоб писати «під фольклор», а для того, щоб, кажучи словами В. Г. Бєлінського, «пізнати суть духу народного». Повага до минувшини, згідно з О. С. Пушкіним, є тією рисою, яка відрізняє цивілізованість від дикунства. Повага, а не марновірне поклоніння їй. Зберігати все краще із самобутньої творчості, дбайливо переносити фольклорну скарбницю минулого в сучасну самодіяльну та професійну творчість — справа тонка й відповідальна. І головне тут — не в консервації традицій, прийомів і форм, що прийшли до нас із глибини століть, а в пізнанні духу народного, народної фантазії, життєвих ідеалів, естетичних смаків.

1. У чому полягають основні причини багатозначності поняття «культура»?

2. Охарактеризуйте основні підходи до визначення поняття «культура», чи можлива їх систематизація?

3. Наведіть загальноприйняті визначення поняття «культура» і поясність, чому вони стали загальновизнаними.

4. Охарактеризуйте основні функції культури.

5. Які критерії та основи класифікації культури ви знаєте?