Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Д. Чижевський у праці «Нариси з історії філософії на Україні» дає визначення народного світогляду, яке фактично збігається із визначенням менталітету. Так, за Чи-жевським, народний світогляд є національно обумовленим ставленням даного народу до світу та життя. Він виявляється в тому, що цей народ любить, чого в житті уникає, що в людині найвище цінує, до чого ставиться негативно. Національний світогляд — сполучення певних надісторич-них елементів. Під впливом часу він, звичайно, змінюється. Вплив чужих культур і великі зміни у власному житті накладають свій відбиток на світосприйняття народу та окремих його представників. Д. Чижевський звертає увагу на те, що не можна цілковито ототожнювати народний характер і світогляд, бо кожна нація має різні психологічні типи людей, соціальні, місцеві та інші відміни, які значно ускладнюють національне обличчя народу.

Та все ж таки, при теоретичному обґрунтуванні терміна «ментальність» важливо, на наш погляд, сформулювати розбіжність між поняттями «менталітет» і «світогляд» як відображення двох рівнів духовності: психологічного та філософсько-теоретичного. Отже, ментальність — це сукупність настанов, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином, дещо відмінним від сприйняття іншими соціальними спільнотами. Дані стереотипи духовності залежать від народних традицій, національної культури, соціального досвіду, нарешті, екологічного довкілля людини і здебільшого функціонують на рівні несвідомого, психологічного реагування та застосування. Менталітет — це традиційний вияв світосприйняття людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом і національною культурою. Цим визначаються його місце та значення у духовності народу чи людини.

Поняття світогляду зазвичай містить у собі трактування, філософсько-теоретичного, інтелектуального освоєння світу людиною чи нацією і ґрунтується на світоглядних знаннях, оцінках, переконаннях та принципах практичної діяльності людини. Його носіями й виробниками є спеціально підготовлені верстви інтелігенції, духовної та політичної еліти, яка виступає побудником соціального прогресу нації.

Журнал «Генеза» дає трактування цього поняття різними фахівцями (соціологами, філософами, істориками та ін.), представниками сучасної української наукової думки. Так, соціолог М. Міщенко розглядає ментальність як деяку суспільно-політичну реальність, в якій живе певна спільнота, це не стільки спосіб реагування, скільки об’єктивна даність, в якій перебуває спільнота, і на яку як вона, так і інші спільноти змушені зважати.

Л. Шкляр бачить у слові «ментальність» багато неясного і неоднозначного, але відчуває за ним потужний евристичний зміст і не погоджується, приміром, із заміною його поняттям «національний характер». Хоча вони й дуже близькі, проте, на думку науковця, національний характер — це те, що пов’язане здебільшого з етнографією, рівнем побутової народної свідомості. Ментальність, у розумінні Л. Шкляра — це духовна домінанта в житті нації, яка безпосередньо реалізується в її культурі. Підтримує визначення ментальності як способу мислення стиль інтелектуальної діяльності, що в останнє десятиріччя стало дуже поширеним у сфері гносеології, логіки, методологічних студій.

С. Грабовський вживає поняття «ментальність» для означення усталених духовних структур, які існують у певних, усталених спільнотах людей. Це вже більше, ніж якісь когнітивні установки, це те, що об’єднує архетипи у певну цілісність. Цим словом позначається не просто весь спосіб думання як такий, а саме його певний інваріант, а інваріант — річ надзвичайно стійка. Отже, ми бачимо, як слово «ментальність» завдяки начальній потребі активно ввійшло до наукового обігу.

Ю. Канигін репрезентує поняття ментальності з точки зору інформаційного аспекту дослідження. Визначаючи менталітет як структуру душі людини, етносу, соціуму, зі співвідношення її елементів з певною спільнотою, автор зосереджує увагу на тому, що душа (в трактуванні стародавніх християнських і буддійських текстів поділяється на нижчу — тваринну, біологічну, «живу душу» за Біблією, та вищу духовну) як вмістилище життя — це генетична інформація, яка утримується і передається від батька до дітей за допомогою генів. Ген містить у згорнутому вигляді інформацію, від якої залежать фізичні й душевні риси майбутнього організму. Духовна душа як приналежність людини («вмістилище духу») — це семантична, тобто по-загенетична, смислова інформація, яка утримує духовне, божественне в людині й забезпечує соціальне (позагене-тичне) успадкування духовного потенціалу, передачу його наступним поколінням. Таким чином, автор висловлює гіпотезу, що душу можна трактувати як феномен інформаційної природи, й звідси розглядає живу душу як субстанцію життя, що має біологічну (інформаційно-генетичну) природу, а «людську» душу — як субстанцію духу, соціальну (інформаційно-семантичну) природу.

Отже, людська душа — вмістилище духу, божественного в людині, вічного й неосяжного. Душа ж — інформаційно виражена (інформаційно охоплююча) частина духу, представлена розумом, волею, емоціями, життєвими установками, тобто помислами, вчинками, почуттями — різними «знаками». Таким чином, внутрішній світ людини, тобто її душа, подібний до внутрішнього світу етносу і суспільства. Отже, говорячи про душу людини, ми розкриваємо й душу народу чи суспільства. Така подібність простежується в роботах багатьох філософів і соціологів, зокрема у О. Конта наявний погляд на суспільство як на «велику особистість», котра подібна до окремої особистості.

Отже, за думкою Ю. Канигіна, важливо розкрити інформаційні структури ментального світу (душі людини, етносу, соціуму), що дає можливість соціального проектування в царину «внутрішнього світу», яке відкриває перспективи раціонального вибору цілей, осмислення завдань відродження нації та її прогресу в усіх галузях. Такий підхід щодо окресленої проблематики є досить новаторський і цікавий, окрім усього, враховуються складові ментальності, зокрема архетипна та культурно-виховна.

Проаналізувавши різні аспекти бачення поняття ментальності, можна виснувати, що ментальність передусім — абстрактне поняття, що відображає наявність мислених структур на відміну від понять «дух», «душа» народу, що ближче до образно-метафоричної сфери. Ментальність — досить складне утворення, яке важко окреслити, і вище згадані дослідники фіксують її найсуттєвіші моменти. На нашу думку, визначальним у розумінні ментальності є перевага об’єктивовано-духовного над особистісним оцінно-мисленнєвим. Проте це не тільки мисленнєво-раціональна категорія. Вона містить, окрім психофізичних, ще й ірраціональні компоненти, як слушно зауважують українські дослідники.

Спроби визначити суму потенцій, що становлять національний характер українського народу, пов’язані з іменами українських мислителів кінця ХІХ — початку ХХ століття.

М. Костомаров, наприклад, формування національного характеру українців пов’язує насамперед із географічним положенням країни. Саме географічні чинники, на його думку, формують національний тип, який зі зміною географічного оточення неминуче змінюється. Праці М. Костомарова мали неабияке значення та вплив на тогочасну наукову думку і громадськість, оскільки в його наукових розвідках були зроблені перші спроби характеристики українського національного характеру. Роботу в цьому напрямку певною мірою продовжив П. Чубинський, праця якого «Коротка характеристика українців» багато в чому перегукується зі статтею М. Костомарова «Дві руські народності».

П. Чубинський характеризує расовий тип українців, спираючись на дані антропологічних досліджень, проведених серед рекрутів-українців, вихідців із селян. Він наголошує на притаманній українському етнічному типові меланхолійності, обумовленій перенесеними стражданнями й постійними невдачами у спробах розбудови власної держави, а також на релігійності, ліризмі, певному скептицизмі, на високому почутті гідності, власної індивідуальності.

Розвиток українознавчих досліджень у 1860—1880-х роках в галузі антропології та етнографії привернув увагу до проблем української ментальності таких визначних діячів української культури, як П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, В. Антонович. В. Антонович, зокрема, подав свою характеристику українців, яка багато в чому збігається з характеристикою української вдачі в працях М. Костомарова та П. Чубинського. Водночас історіософська стаття В. Антоновича була написана на основі більш ґрунтовного дослідження антропологічного та етнографічного матеріалу.

Розглядаючи політичні ідеали трьох народів — українського, великоруського й польського, В. Антонович зазначає, що на відміну від великоросів із їхньою схильністю підпорядковуватися владним авторитетам й слухатися їх абсолютно, та поляків з їхньою ідеєю аристократичної суспільної форми, українці мають інший ідеал: це правда, справедливість, громадська рівноправність. Такий ідеал вчений вбачає у стародавньому вічі, в козацькій раді на Запорозькій Січі, де всі члени мали повну волю й рівноправність.

Щодо релігії В. Антонович доходить таких висновків: віра українців — внутрішня, інтимна; вони мало зважають на обрядовість; однак їхнім релігійним почуттям притаманні тепло і щирість; вони толерантні до віри інших людей на відміну від великоросів і поляків з їхнім фанатичним ставленням до обрядовості та нетерпимістю до інших релігій.

В. Антонович докладно аналізує відмінності у мистецтві, архітектурі, живописі, зокрема орнаментиці всіх трьох народів. У питаннях науки й літератури він також помічає значні відмінності, що стосуються як змісту, так і форми. Учений вважає, що великороси мають найбільшу схильність до природничих і технічних наук, поляки та українці — до гуманітарних.

З усіх ознак, які найбільше та найточніше характеризують етнічні погляди кожного народу, В. Антонович виокремлює в українців — справедливість, у великоросів — силу, у поляків — приємність.

Визначенню основних аспектів української духовності присвятив свої наукові праці і проф. І. Мірчук. Так, розглядаючи специфіку українських духовних даностей, він доходить висновку, що національний світогляд пов’язаний із «національною філософією», тобто з певною, чітко визначеною специфічною тенденцією філософії, тим, як саме вона проявляється у кожного конкретного народу. Вчений припускає, що між національною філософією чи певними сталими тенденціями, що наявні у філософських працях тієї чи іншої національної спільноти, й між національною духовністю, світоглядом (інакше кажучи — ментальністю) існує тісний зв’язок. І навіть якщо світогляди, себто горизонтальні світогляди народної мудрості не є безпосередньо пов’язані із систематичною філософською думкою та мають своє коріння і буття в життєвій сфері, у всенародній колективній вдумливій рефлексії, що, як казав Мірчук, розливається в слов’ян горизонтально в народних масах, замість зосереджуватись вертикально, як у Західній Європі, в уяві фахових мислителів світогляд власне є вираженням суто філософічних понять. У термін «національний світогляд» І. Мірчук вкладає значення, яке по суті збігається з визначенням ментальності, а саме: у народному світогляді криється характер «релігійної і філософічної тотальності», захована філософія, спрямована на пізнання не лише речей, а й вартостей, життєвих понувань і ставлень. Пов’язаність світогляду з колективним народним життям ґрунтується знову ж таки на тому, що ці світогляди народної мудрості виринають з глибин пережитих «світозображень» даного народу, цих підсумків наочного знання про світ, яке є сукупністю предметних змістів, що їх у собі несе людина, змістів життєвого сприйняття, які тим самим творять, так би мовити, матеріал світогляду.

Він також висловлює цілком справедливу, на наш погляд, гіпотезу про зв’язок духовності, національного світогляду й культури, зокрема літератури.