Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Фольклор як безпосередній спадкоємець найдавніших форм людської культури доніс до наших днів естетичні уявлення минулих поколінь, вивірений століттями художній досвід. Виражаючи рівень свідомості й світовідчуття народних мас, фольклор зберігає в кожну історичну епоху значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду й є складним естетичним, художнім і соціальним явищем.

Термін «фольклор» з’явився в середині ХІХ ст. Його запропонував англійський вчений В. Томс для позначення матеріалів старовинної поезії, обрядів, вірувань. Але вже задовго до нього в німецькій науковій і художній літературі існували аналогічні терміни.

Фольклор досить часто називають «усною творчістю народу», «народною поетичною творчістю», «уснопоетичною творчістю народу». Тому немає нічого дивного в тому, що як у минулому, так і нині поняття «фольклор» ототожнюється з поняттям «народне мистецтво», «народна культура». Водночас надмірне розширення поняття «фольклор», ототожнення його з поняттям «народне мистецтво», «народна культура» може призвести, особливо коли мова йтиме про зміст цих понять сьогодні, до помилок методологічного характеру. Що ми маємо на увазі? Саме те, що в цьому випадку історичні долі фольклору безпосередньо ставляться в залежність від класової історії суспільства. Безперечно, сьогодні ніхто не стане заперечувати, що соціально-історичним фактором існування фольклору необхідно вважати саму наявність класового поділу суспільства, а звідси і неминучість культурної автономії широких народних мас — творців фольклору. Але все ж природа фольклору визначається, на наш погляд, не тільки соціальними факторами. Наприклад, у сучасних умовах посилатись на культурну автономію народних мас немає ніяких підстав. Народ не тільки одержав доступ до культури, але й став єдиним її творцем. Можна погодитися з Л. І. Ємельяно-вим, що, визнавши цей факт, слід визнати й інший: «Або ні про який фольклор, як природного супутника і показника цієї автономії віднині нічого й говорити (бо зникли соціальні передумови самої автономії), або ж... існування фольклору визначається не самими тільки соціальними причинами»[20].

Поняття «фольклор» і «народне мистецтво» — не тотожні. Фольклор, безсумнівно, є народним мистецтвом, але не все народне мистецтво — фольклор. Ця думка не нова і була висловлена вже П. Куаро. Він вважав, що все фольклорне — народне; але народне — не обов’язково фольклорне.

Нині, коли йдеться про збереження національних традицій, відродження духовності й національної самосвідомості, особливої ваги набуває вивчення традиційних і сучасних форм народної творчості. За останні роки вийшло чимало наукових праць, в яких дається ґрунтовний аналіз як словесно-музично-хореографічних, так і класичних жанрів і видів традиційної народної творчості. І цінність їх не підлягає ніякому сумніву.

Що стосується сучасних форм народної творчості, то сучасність стала для фольклористики воістину каменем спотикання. Як десять і двадцять років тому, перед нею стоять все ті ж проблеми, все ті ж труднощі. Найскладнішою проблемою методологічного характеру, навколо якої не затихають суперечки між фольклористами та мистецтвознавцями, є проблема специфіки сучасного фольклору, його ознак. «Сучасний стан фольклористики, — зазначає М. І. Кравцов, — характеризується, з одного боку, певною незавершеністю у вивченні ряду теоретичних проблем, а з іншого — розходженнями в розумінні складних питань теорії та методології вивчення фольклору, наприклад, специфіки фольклору, його художнього методу, відносин художньої самодіяльності і фольклору»[21]. Настав час, робить висновок дослідник, ставити проблеми теорії інакше, ніж у минулому.

«Розходження в розумінні складних питань», як і «незавершеність у вивченні теоретичних проблем», — справа в науці, загалом кажучи, досить звичайна й нормальна, оскільки процес вивчення, пізнання, — нескінченний і не може бути однозначним. Але розходження і незавершеність особливо відчутно виявляються тоді, коли те чи інше питання, що вирішене в свій час неправильно, успадковується пізнішою наукою і впливає на всі подальші висновки, як у теорії, так і на практиці.

Якщо фольклористика минулого, визначаючи специфіку фольклору, оперує такими ознаками, як усність, колективність, варіативність тощо, то це ні в кого не викликає сумніву. В умовах патріархального землеволодіння, недостатнього розвитку людської індивідуальності, партикуляризму індивідуальної свідомості художня творчість була, як правило, анонімною і колективною. Індивідуальність художника губилася в колективі; він творив у межах традицій, канонів, норм, вироблених колективом. Митець лише дещо змінював чи доповнював у традиційні художні рішення. Його завдання полягало у відображенні відомого, існуючого в традиції. А неписьменність основної маси населення спричинила усне творення й поширення художніх творів.

В умовах науково-технічного прогресу, загальної письменності, розвитку поліграфії навряд чи може з’явитися потреба в усному побутуванні творів народного мистецтва. До того ж розвинута людська індивідуальність уже не вписується в жорсткі рамки колективних форм творчості. Звичайно, мова не йде про колективність як співавторство кількох людей у творчому процесі. Такого роду колективність притаманна не тільки фольклору, а й професійному мистецтву. Маємо на увазі колективність як відсутність відображення соціально детермінованої індивідуальності художника в творі мистецтва.

Але із змін, що відбувалися у суспільстві й свідомості людей, фольклористика не зробила належних висновків. Сьогодні нам доводиться мати справу з науковими установками, де асимілювалися недоробки багатьох років щодо проблеми специфіки фольклору, його ознак. Це створює труднощі, які важко не тільки перебороти, навіть пояснити. Йдеться насамперед про довільне, науково не обґрунтоване застосування традиційної фольклористичної методики до сучасної масової художньої творчості.

Старі методологічні засади виявилися неприйнятними для нових реалій. «...Спроби застосувати традиційну фольклористичну методику погано допомагали справі, частіше просто заплутували проблему, — пише В. Г. Базанов. — Колективність, усність, варіативність — усі ці ознаки, більше чи менше притаманні старому фольклору, невдало застосовувалися до явищ сучасної творчості, застосовувалися поверхово, формально (інакше вони виявлялися ще менш придатними) і, звичайно, мало що пояснювали в сучасному художньому житті народу... Замість того, щоб вивчати й узагальнювати явища живого життя, ми ще часто тримаємося звичних формул, застарілих понять і в своїх теоретичних побудовах впадаємо в схематизм. Інакше кажучи, догматичні уявлення про сучасну народну творчість штовхають фольклористику в зачароване коло традиційних понять і обмежують її наукові й суспільні можливості»[22].

Довільне розширення меж використання традиційної фольклористичної методики до явищ сучасної художньої творчості має своїм наслідком зведення багатоманітності її форм до творів більш-менш штучних і екзотичних (фольклоризмів), які не відбивають дійсних шляхів художнього розвитку.

Деякі вчені намагаються взагалі вийти за ті рамки, в яких традиційно відбувалися методологічні пошуки радянської фольклористики. Так, Б. М. Путілов за безпосередню даність при визначенні специфіки фольклору пропонує вважати категорію «фольклорна свідомість». Вона є свого роду суб’єктом фольклору, обумовлює його родові ознаки, форми його прояву в різні історичні періоди, його «типологічний вік». Світ фольклору, — вказує Б. М. Путілов, — може бути по-справжньому зрозумілий зсередини як результат моделюючої роботи фольклорної свідомості в рамках соціально-побутової практики народу.

Л. І. Ємельянов стверджує, що всі спроби Б. М. Путі-лова визначити специфіку фольклору, а також конкретно-історичні форми його вияву, безперспективні, оскільки неможливо об’єктизувати «фольклорну свідомість» і встановити для неї об’єктивні критерії. Виходить звичайне замкнуте коло: історично-фольклорний процес подається як «результат моделюючої роботи фольклорної свідомості», саме ж джерело моделювання, тобто «фольклорна свідомість», визначається через модель.

Усі ці розходження в розумінні специфіки як традиційного, так і сучасного фольклору мають у підґрунті ту загальну тенденцію 1930-х років, коли специфіка будь-якого виду мистецтва визначалася лише з формально-естетичної чи навіть суто технічної точки зору. Соціальний бік цієї проблеми взагалі не брався до уваги. Не враховувалося головне — фольклор і форми його вияву повністю залежать від історичних умов, які постійно змінюються й спричиняють повне переродження фольклорних форм у форми, властиві професійному мистецтву.

Аналіз літератури з проблем специфіки фольклору дає підстави стверджувати, що ці проблеми далекі від свого вирішення. Існування протилежних взаємовиключних точок зору є свідченням відсутності в сучасній науці єдиного методологічного підходу до визначення специфіки фольклору, розуміння його природи.

Закономірно виникає запитання: чи існують взагалі такі ознаки, такі засоби, за допомогою яких можна було б визначити конкретну сферу функціонування фольклору в кожну історичну епоху, якщо синкретизм, усність, колективність і варіативність, анонімність, непрофесійність та самодіяльність уже не відображають суті сучасного фольклору і не можуть вважатися його основними ознаками?

Не вдається довести, що специфіку сучасного фольклору можна зрозуміти, з’ясувати за допомогою такої категорії, як «фольклорна свідомість», чи переконати, що сьогодні фольклор є не що інше, як масове мистецтво, або ж масова культура.

Звичайно, на перший погляд, здається, що ми не можемо побачити, «схопити» специфіку фольклору, оскільки розглядаємо вищезазначені ознаки як традиційного, так і сучасного народного мистецтва не в єдності, сукупності, а відокремлено, як це ведеться у фольклористиці.

Побачити, виявити специфіку фольклору ми не можемо не тому, що розглядаємо вказані ознаки окремо (мислення, розглядаючи пов’язані в дійсності моменти предмета окремо один від одного, постійно утримує в собі єдність цих моментів, їх взаємозв’язок), а тому, що ці ознаки не розкривають суті сучасного фольклору, не є основними сторонами, моментами цього явища, а виступають лише як формальні ознаки. А знання про предмет не досягаються сумою формальних ознак, які відображають, у кращому випадку, той чи інший аспект явища, якою всі ці ознаки зумовлюються.