Розділ «Тема 5. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства як середньовічний тип культури»

Зв'язки з різними культурами спричинили введення в освіту Галичини та Волині вивчення іноземних мов. Особливе значення це мало для осіб, які обіймали державні посади. Торговельні, церковні та дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови. Культурне та політичне зростання авторитету Галичі і Волині у XII ст. серед європейських держав висувало потребу в знанні латини, яка була мовним фундаментом культури середньовічної Західної Європи тих часів. Крім грецької і латинської мови, затребуваними мовами на той час були німецька, польська та ін.

Археологічні знахідки, зокрема, предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки), засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. На це опосередковано вказують й пам'ятки давньоруської писемності XII-XIII ст. Так, Галицько-Волинський літопис рясніє згадками про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Велика значущість освіти відбилася в особливій увазі князів, зокрема Володимирка та Ярослава Осмомисла, до питань її організації та розвитку, а також у поширенні в князівсько-боярському середовищі рукописних книг, створенні таких осередків переписування книг, як Володимир-Волинський та Холм, відкритті бібліотеки в Галичі за часів правління князя Володимирка.

Через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильної позиції боярської аристократії в політиці 1349р. Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь - Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Попри це князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв'язків з культурами інших народів.

4. Мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства

Мистецтво Галицького і Волинського князівств за часів їх перебування у складі Київської держави пов'язане з домінуванням київсько-візантійських традицій, які в подальшому збагатилися власними особливостями, що зумовило неповторність художньої культури Галичини та Волині.

Література згідно із середньовічними традиціями була спрямована на зміцнення християнських світоглядних орієнтацій. Цю функцію передусім виконували поширені в Галичині та Волині морально-повчальні твори київських єпископа Кирила Туровського та митрополита Климента Смолятича, житійні твори (агіографія) та твори, які прославляли подвиги мучеників за віру і в такий спосіб зміцнювали релігійні настанови, пробуджували патріотичні почуття. Так, великої популярності набули "Сказання про убивання в орді князя Михайла Чернігівського та його боярина Федора", а також літописна повість про страту в орді рязанського князя Романа Ольговича.

Водночас своєрідність історичної, соціальної та культурної ситуації детермінувала оновлення тематики літературної творчості. З початку XIII ст. у літературі виникає образ героя-переможця у так званих "духовних повістях" ("Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Олександрія", "Троянська історія" та ін.). Це було зумовлено переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеалу" на ідеал "героя борця" і вказує на те, що в українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї. У мові рукописів, церковнослов'янській у своїй основі починає відчуватися вплив місцевих народних говорів.

Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок повчального змісту під назвою "Пчела". Міцною була традиція редагування перекладної літератури, які робилися в напрямі її "осучаснення", що свідчить про переосмислення візантійської культури. У літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, які намагалися переосмислити літературну традицію візантійської і давньоруської культур.

Про наявність давньої літописної традиції у галицькій землі ще в київський період свідчить літописна "Повість про осліплення Теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом". Нова сторінка в історії літописання пов'язана з Галицько-Волинським літописом, який охоплює події з 1205 по 1292 р., містить документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі. В літописі відображені найголовніші події в історії Галицько-Волинського князівства. Мова твору за своїм поетичним стилем наближається до літературної, містить яскраві, влучні образи та метафори. Літопис насичений народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями. Західноєвропейські орієнтації культури Галичини та Волині позначилися на світському характері цього літопису та близькості його стилю до стилістики європейських середньовічних хронік.

Підґрунтям усної поетичної та музичної народної творчості у Галицько-Волинському князівстві були давньоруські традиції, які виявилися у таких жанрах, як казки, легенди, перекази, притчі, прислів'я, приказки тощо. Народну пісенну творчість представляли веснянки та гаївки, русальні, купальські, петрівчані, жнивові пісні. Збереглися й традиції мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів.

Архітектура Галицько-Волинського князівства вирізнялася домінуванням сакрального будівництва, поєднанням київсько-візантійських і європейських романських традицій. Розвиток архітектури у Галицькій та Волинській землях мав свої особливості. Основним будівельним матеріалом у волинській землі залишалася цегла, змінювалася тільки її форма. У галицькій землі виявили значні поклади вапнякового каменю, з якого будували міські мури, храми і княжі палаци. Використання різних будівельних матеріалів у галицькій та волинській архітектурі спричинило значні розбіжності як у конструкції сакральних споруд, так і в їх декоруванні.

Будівництво культових споруд перебувало під особистим опікуванням правителів, заохочувалося та підтримувалося ними матеріально. Інтенсифікація сакрального будівництва була тісно пов'язана і з прискореним розвитком містобудування в регіоні. У XIII-XIV ст., особливо за князя Данила Галицького, закладають низку нових міст та замків. Наймогутнішими з них були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Данилів, Білгород-Дністровський, Холм, Львів. Місто Холм, куди Данило Галицький переніс столицю 1237 р., було збудовано з білого вапняку з використанням елементів декору (карнизами, фризами, рельєфними поясами) із зеленого вапняку. Таке поєднання білого та зеленого каменю надавало особливої принадності спорудам Холма. У містах Галичини -Перемишлі, Звенигорода Василеві, Галичі було започатковано будівництво церков з білого каменю, з широким застосуванням різьбленого орнаменту в романському стилі. Яскравими зразками галицької кам'яної архітектури є Успенський собор, двоповерховий княжий палац із двірською церквою св. Спаса, церква святого Пантелеймона, холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста, церкви Різдва Богородиці та св. Кузьми і Дем'яна, храм Іоанна Хрестителя тощо.

Для архітектури того часу було особливо значущим зведення оборонних споруд. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та замки у Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгород-Дністровському та ін. Запрошені з Європи майстри впроваджували фортифікаційні новації - у Холмі вперше було закладено башту донжон, за зразком якої оборонні вежі були споруджені в більшості галицьких та волинських міст. Про високий рівень оборонно-фортифікаційного мистецтва у Галичині свідчить п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця Тустань ІХ-ХІУ століть на Львівщині. Забудова фортеці розпочалася ще у IX ст. Виявлені на скелях язичницькі символи вказують, що вона була закладена ще у дохристиянські часи. Вдало вибрана місцевість, продумана система водопостачання, яка справно функціонує й досі, свідчить про значний досвід русичів у фортифікаційних справах уже на той час.

Образотворче мистецтво, зокрема іконопис, Галицько-Волинського князівства мало своєю основою візантійські та давньоруські традиції. Водночас іконопис Галичини та Волині включав низку своєрідних особливостей, передусім прагнення реалістичності та динамічності, експресивності образів. Це відбилося, зокрема, у намаганні митців намітити індивідуальні ознаки творчих манер, легку об'ємність образів, що суттєво відрізняє галицько-волинський іконопис від візантійських зразків. Разом з тим характерними рисами іконопису Галичини та Волині є лаконізм і цілісність композиції, поєднання контрастних барв, емоційна насиченість образу-символу, що виявляється в таких іконах, як "Святий Юрій-змієборець", "Красилівська Богородиця", "Ченстоховська Богоматір" та ін. Іконопису Галицько-Волинського князівства притаманне поєднання візантійських традицій, спадщини Київської Русі та місцевого народного мистецтва. Прикладом цього є ікона Богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. з Покровської церкви Луцька, у якій наявні народні орнаментальні мотиви (сорочка немовляти Ісуса прикрашена вишитими квіточками).

У галицькій землі з'явився новий різновид сакрального мистецтва, невідомий у Київській Русі, -литі олов'яні та бронзові ікони та хрестики. Відомі також великі бронзові та олов'яні ікони, вагою до 30 кг.

Мистецтво ком'яних іконок відоме у всій давньоруській землі, але найбільшого поширення воно набуло у галицькій землі. Виявлено іконки із зображенням Богородиці, Ісуса Христа, Архістратига Михаїла та інших святих.

Монументальний розпис продовжував київські традиції оздоблення інтер'єру. Фресками були розписані вівтарні частини головних храмів Волині і Галича. З останньої чверті XII ст. фрески на світську тематику були поширені в князівських палатах. Про високий рівень майстрів монументального живопису Галицько-Волинського князівства свідчать розписи в Польщі, які збереглися в костьолі у Сандомирі, каплиці Св. Хреста на Вавелі у Кракові, костьолі у Вислиці, замковій капелі в Любліні тощо. На території України до нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.

Мозаїчних панно не збереглося взагалі, є тільки згадки про існування мозаїчного живопису у галицькій землі, які підтверджуються залишками смальти в руїнах галицьких церков.

У християнські часи, переслідуючи ідолопоклонство, церква не заохочувала розвиток скульптури. Встановлення статуй не було прийнятим, але православні храми прикрашалися рельєфними зображеннями та декоративними рельєфними плитками. Рельєфи прикрашали церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі, Успенський собор у Галичі. Давнє рельєфне зображення Богородиці виявлено в Успенському храмі Галича, при відбудові якого в наш час використовувалися матеріали зруйнованої татарами княжої церкви. Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф XIII ст., який зображує св. Дмитрія.