Розділ «Тема 5. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства як середньовічний тип культури»

Особливо важливою була роль нової релігії і Церкви у створенні нових духовних цінностей - людяності, добра, жертовності. Християнство принесло на наші землі Мудрість, Віру, Надію, Любов - християнські цінності, які знайшли відгук у серці народу, а також ідею моральної відповідальності людини перед Богом та всіма людьми. Водночас християнство не "відмінило" важливості родинного оточення, наявності роду, родинності, що вилилися згодом в українську філософію серця, яка є визначальною рисою українського менталітету.

Докорінних змін зазнало й осмислення картини світу, яка набула дуалістичності, розділившись на два світи: небесний та земний. Своєрідним ланцюгом зв'язку між ними була анонімна людина.

Культурі Київської Русі була притаманна відкритість, обумовлена традицією активного культурного діалогу з різними народами, що спричиняло поліфонізм культурних спрямувань. Християнська віра, що дала світові нове релігійне віровчення і духовну практику, спиралася на значний попередній духовний досвід, століттями нагромаджений людством. Київська Русь розвивала свою культуру на грунті багатовікових надбань попереднього історичного розвитку східного слов'янства. Архітектурні дані свідчать про те, що наші предки мали свою писемність, багатий фольклор, своєрідне образотворче мистецтво.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книгозбирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Водночас сталість, міцність політеїстичних настанов, первинного пантеїзму слов'ян зумовили їх органічне поєднання з новою християнською вірою, їх асиміляцію, що позначилася в мові, святково-обрядових діях, побуті тощо.

У культурі слов'янських племен тривалий час панівним був усний тип культури. Прийняття Київською Руссю християнства відіграло важливу роль у поступовому переході до письмового типу культури. Підвалини цього процесу було закладено завдяки діяльності братів-священиків Кирила та Мефодія, яких у 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян з метою поширення християнства. Розпочинаючи цю місіонерську діяльність, брати, зокрема Кирило, впорядкували слов'янський алфавіт і розробили кирилицю - фонетичну систему, що дозволило не тільки проповідувати у слов'янських землях старослов'янською мовою, а й перекласти церковнослов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє. Розвиток писемності надав можливості опанування великого масиву сакральної літератури та водночас активізував державотворчі процеси, сприяв зміцненню міжнародних відносин.

Культура Київської Русі була відзначена мовним плюралізмом, обумовленим наявністю слов'янських діалектів та диглосією - існуванням давньоруської та церковнослов'янської літературно-писемної мов. Ці два варіанти мов не існували відокремлено один від одного, однак мали різні сфери функціонування. Давньоруська була мовою усного побутового спілкування, ділового листування, юридичних актів ("Руська правда"), літописів та пам'яток світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Церковнослов'янська мова використовувалася в сакральній літературі.

Запровадження християнства та письмового типу культури сприяло формуванню освіти, визнаної важливою сферою загальнодержавної та церковної політики.

Після прийняття християнства київська князівська влада стала надавати особливого значення освіті, "книжній" вченості, що було зумовлено не тільки особистими вподобаннями окремих князів, а й потребами київського суспільства в знаннях. Після хрещення князь Володимир увів обов'язкову шкільну освіту для дітей вищого стану та заснував школи, куди набирали дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Імовірно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків.

Розвиток освіти в Київській Русі будувався на власних традиціях Ь використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства в його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму, богослужіння в православному храмі проводилося рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. На цей час вже сформувалися деякі ознаки системності освіти, про що свідчить наявність різних шкіл. Цього часу в Київській державі утворюються три типи шкіл: навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу; приватна школа домашнього навчання; навчальний заклад, у якому готували священиків - школа "книжного вчення".

У давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та лічби. Оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів - складові середньовічної системи "семи вільних мистецтв". Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.

Справу Володимира Святославича у створенні шкіл продовжив Ярослав Мудрий. Ганна (Янка) Всеволодівна (дочка Всеволода Ярославича), будучи черницею Андріївського монастиря в Києві, зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань.

Осередками освіченості в Києві та інших культурних центрах були монастирі та єпископські кафедри. Ченці Софійського собору, Києво-Печерської лаври переписували і перекладали слов'янською мовою богослужебні книги, створювали оригінальні Літургії. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека в Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого в Софійському соборі (1037 р.), згодом з'явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини. Рукописні книги оздоблювалися високомистецькими інкрустаціями, орнаментами. Невід'ємною складовою освіти був церковний спів.

Слід зазначити, що Володимир Великий приділяв суттєву увагу навчанню християнського церковного обряду. При новозбудованій Десятинній церкві діяли відповідна школа і великий хор. Уже за княжої доби в Києво-Печерському та інших монастирях з'явилися відомі церковні співаки - доместик Стефан, творець канонів Григорій. Києво-Печерський монастир як головний монастир Київської держави, звичайно, став джерелом розвитку церковного співу не тільки на Русі. Його вихованці і творча спадщина були відомі далеко за межами рідної землі і розвивали церковний спів на Балканах, у Молдово-Волощині, приносили зразки співу до грецьких обителей, зокрема на Афон.

Характерною рисою культури Київської Русі була її демократичність, що позначилося на поширенні освіти, зокрема в охопленні нею фактично всіх верств суспільства. Особливою просвітницькою і культурною атмосферою відрізнявся двір Ярослава Мудрого. Просвітницька діяльність князя і членів його родини залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. Київська Русь не поступалася в освіченості тогочасним країнам Європи. При дворі київського князя виховувалися і здобували освіту діти багатьох королів європейських держав. Своєю освіченістю славився син Ярослава Мудрого Всеволод, який знав п'ять іноземних мов і був обізнаний у багатьох галузях знань. Саме Всеволод Ярославович був засновником Видубицького монастиря. Інший син Ярослава - Святослав був фундатором Успенського собору Києво-Печерського монастиря і замовником "Ізборників" 1073 і 1076 рр. Відомою постаттю в історії Європи стала Анна Ярославна, яка здобула при дворі освіту і стала дружиною французького короля Генріха. Донька Всеволода Ярославовича-Ганна (Янка) відкрила 1086 р. при Андріївському монастирі школу для дівчаток.

В XI ст. набула розвитку педагогічна думка. Тоді вона ще не набула статусу самостійної галузі знань, однак була важливою в ідеологічних орієнтирах давньоруського суспільства через свою орієнтацію на суспільно корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості просякали освіту в київських землях.

Стрімкий розвиток культури Київської Русі мав основою не тільки прилучення до середньовічного типу культури, а й здатність її до збереження давніх слов'янських духовних здобутків, творчого переосмислення та інтерпретації культурного доробку Візантії та Західної Європи, що стало підґрунтям самобутності давньоруської культури.

2. Відбиття особливостей духовного життя в мистецтві Київської Русі

У культурі Київської Русі змінилося усвідомлення ролі та місця митця. Світоглядні настанови доби певним чином заперечували індивідуальне осягнення всесвіту, що призвело до формування однієї з найсуттєвіших ознак мистецтва Середньовіччя - анонімності Художник був лише посередником між світом небесним і земним, його рукою керував Бог. Церква зосередила у своїх руках все духовне життя епохи і стала головним замовником мистецтва. Відповідно до християнської ідеології церква визначала засоби та принципи виразності, чільне місце серед яких посіли символізм та алегоричність.