Розділ «Тема 5. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства як середньовічний тип культури»

Християнська церква позитивно ставилася до образотворчого мистецтва, надаючи йому значення "Біблії для неписьменних". Атрибутивного значення для сакрального православного живопису набув іконопис. Його традиції були запозичені з Візантії та засвоєні завдяки діяльності грецьких і візантійських майстрів, які навчали місцевих живописців. Наприкінці XI ст. склалася київська іконописна школа, у ХП ст. виникають художні школи в Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському та інших великих удільних князівствах. Першими відомими руськими іконописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Алімпій і Григорій. Зразками давньоруського іконопису є "Ярославська Оранта", "Ангел Злативласи" та "Устюзьке Благовіщення", які збереглися в Успенському соборі Московського Кремля.

З Візантії також було запозичено техніку фрескового живопису, творчо урізнобарвлену та інтерпретовану руськими майстрами. Яскравою своєрідністю відзначено фрески Десятинної церкви, сповнені експресією, високою одухотвореністю, що дозволило живопису Русі вперше звернутися до зображення складного і глибокого духовного світу людини. У Софії Київській мозаїки і фрески, створені у 30-40 рр. XI ст. грецькими майстрами та їхніми місцевими учнями, складали тематичні цикли - євангельський, старозавітний та житійний.

Фресками, переважно орнаментального характеру, оздоблювалися й палацові споруди Х-ХІ ст.

Поширеною в мистецтві Київської Русі була книжкова мініатюра. До наших днів збереглися рукописні книги XI-XII ст., переписані та оздоблені київськими майстрами, - "Остромирове Євангеліє" (1056- 1057 рр.) та "Ізборник Святослава" (1073 р.).

Сакральна музика Київської Русі продовжувала традиції Візантії, але, починаючи з XI ст. запроваджувався та поширювався руський, так званий "київський розспів" на основі місцевих співочих традицій. З княжої доби збереглися спеціальні збірки, які містили одноголосні кондаки (короткі церковні пісні, що прославляють Бога, Богородицю чи святих) та інші сакральні піснеспіви. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка супроводжувала будь-яке християнське свято, збирала людей на віче тощо.

Народна пісенна творчість Київської Русі була репрезентована колядками, щедрівками, веснянками, купальськими, обжинковими, весільними, хрестильними піснями, поховальними голосіннями, колисковими піснями та ін.

У Київській Русі розвитку інструментальної музики сприяло значне поширення музичних інструментів: гуслів, дерев'яних труб, рогів, бубнів, сопілок, пищалів та різнорідних смичкових інструментів, дзвіночків, дзвонів, органу тощо.

Найпоширенішим видом мистецтва в Київській Русі було декоративно-прикладне в розмаїтті різновидів (ювелірне, кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке, ливарське та ін.).

Таким чином, культура Київської Русі відзначена такими рисами: опора на християнське світобачення, монотеїзм, теоцентризм, есхатологічніть, аскетизм, анонімність, асиміляція християнських і язичницьких поглядів, диглосія, відкритість, збереження усного типу культури та розвиток писемного типу культури, орієнтація на розвиток освіти як вагомого чинника впровадження християнських настанов.

Мистецтву Київській Русі притаманні: анонімність, канонічність, диференціація на сакральне та світське, символізм, алегоричність, значущість усних, колективних форм художнього творення, особливо в народній творчості

3. Характер і зміст соціокультурних процесів у Галицько-Волинському князівстві

1199 р. волинський князь Роман, спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, приборкав боярську верхівку й об'єднав Галичину та Волинь. До об'єднаної Галицько-Волинської держави ввійшли Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовлянські, Володимирські, Луцькі, Белзькі та Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії. 1202 р. Роман заволодів Києвом і став великим князем. Центром своєї держави він обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич, що є свідченням того, що центр політичного та економічного життя перемістився у західному напрямку.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з різними країнами, зокрема з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Литвою, а також із Священною Римською імперією, Тевтонським Орденом. Близькість до Західної Європи зумовлювала передусім тісні зв'язки саме із західноєвропейською культурою. Розширенню взаємозв'язків західної і східної культур сприяли ліберальні погляди на релігійні вірування. Так, у галицькій землі на початку XIV ст. оселилися монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископати в Галичі, Перемишлі, Львові та ін.

Водночас культура Галицько-Волинського князівства мала духовним, світоглядним стрижнем православ'я. Духовенство тих часів, справляючи вплив на панівну верхівку, брало активну участь у політичному та культурному житті, виступало в ролі посередників, намагалося випереджати і загашати конфлікти, налагоджувало мир між князями. Православна церква, будучи центром релігійного життя, поставала у той час як осередок східнослов'янської духовності, сприяла формуванню почуття культурної та політичної ідентичності з Київською Руссю, відігравала роль сили, що консолідувала суспільство. Завдяки цьому культура Галичини та Волині успадкувала і продовжила культурні традиції Київської Русі. Протягом багатьох століть ці традиції зберігалися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, зокрема у літописах та історичних творах.

Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів. Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв'язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, перш за все з Києвом. Значною мірою цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого, що стало основою тривалих культурних зв'язків. Західні землі були пов'язані з Києвом перш за все єдністю економічних відносин, а також політичними інтересами княжих династій.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі перебувало водночас під впливом різних культур - Київської Русі, Візантії, Західної і Центральної Європи та азійського Сходу, що зумовило формування особливої галицько-волинської культури.

її специфіка зумовлювалася певною аристократичністю, викликаною численністю, значущістю верхівки суспільства та домінуванням її особливих духовних орієнтацій. Бояри Волинського князівства отримували земельні володіння за службу князеві, виявляли йому відносну відданість і підтримку. Галицька аристократія розвинулася із місцевої племінної знаті. Свавільні, заможні та могутні галицькі бояри тримали власні бойові дружини і в такий спосіб створювали певну конкуренцію владі князя, поставали як опозиція, котра прагнула зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний "інструмент". Князь мав право ухвалювати рішення одноособово, однак інколи скликалися боярські ради - "думи" для вирішення важливих політичних питань (тому Галичину вважають зразком олігархічного правління). На початку XIV ст. ці ради набули постійного характеру, остаточно заблокувавши "самодержавство" князя та створивши підвалини для поступового занепаду князівства. Об'єднання боярської верхівки проти князя, дроблення земель та втручання іноземних держав послаблювали князівську владу та посилювали впливовість аристократії.

З розвитком феодальних відносин відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Сільське населення займалося орним землеробством, тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством. У містах розвивалися виробництво одягу, бойового спорядження, оброблення хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво. Розвиток ремесла зумовив наявність такої особливої риси культури Галичини та Волині, як розвиток міської культури. За відсутності виходу до моря і великих річок основними торговельними шляхами були сухопутні. Галицько-Волинське князівство експортувало продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції. Внаслідок розвитку торгівлі відбувалися піднесення господарства, розвиток і збагачення міст у Галичині і на Волині, зростання їхньої ролі. Було розбудовано чимало великих міст -торговельно-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині -Перемишль, Звенигород, Галич. Загалом згідно з літописом у цей період було засновано близько 70 міст.

Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів стали важливими освітніми та науковими центрами, у яких було продовжено освітні традиції Київської Русі. Справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці При церквах, монастирях, православних парафіях створювалися школи, у яких учителями були священики, ченці та дяки. До них приймали хлопчиків із семи років. Такі школи давали початкову освіту - навички письма, читання та рахування. Існували школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Організовувалися також школи при єпископських кафедрах, які готували кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати та рахувати, а також церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Поширеним було навчання на дому, особливо для дітей бояр. Власних вищих навчальних закладів у князівстві не було, тому вищу освіту могли здобути лише діти аристократії і тільки за кордоном - у Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах.