Розділ «Тема 4. Культура Середньовіччя»

Сакральна архітектура тяжіла до формування власних архітектурних форм, однією з яких був вестворк - багатоповерховий вхідний фасад із дзвіницями, прибудований до базилік. Характерною рисою архітектури того часу була ансамблевість (монастирські ансамблі у Сан-Галле та Рейхенау).

Регламентація сакрального мистецтва позначилася в музиці У VI ст. Папа Римський створив обов'язковий для католицької церкви звід сакральних співів - григоріанських хоралів. Світські правителі, зокрема Карл Великий, державними наказами встановлювали їх єдиноманітність, яка своєрідно відбивала первинність та єдність влади церкви на землі, непорушність християнського світогляду, позбавленого особистісного забарвлення. Атрибутивними рисами григоріанського хоралу були монодичність (одноголосність), хорове виконання (чоловічими голосами) та визначальне значення слова.

Культура класичного та пізнього Середньовіччя утверджує соціальну ієрархію феодального станового суспільства. Межі його трьох станів - ті, хто молиться, ті, хто воює, та ті, хто оре, - були непорушними. Непохитним був і принцип станової підлеглості людини -анонімного представника людської маси.

Духовні орієнтири сакральної культури, світу духовенства повністю визначалися глобальною ціннісно християнських настанов. Утверджуючи свої позиції ідеологічного керманича, церква у той час звертається до практики індульгенції (платних відпущень гріхів), утворення таких засобів боротьби з інакомисленням, як інквізиція та жебрувані ордени монахів (францисканського та домініканського). їх діяльність наочно демонструвала людині того часу неминучість і жорстокість кари за порушення Божих заповідей. Разом із есхатологічними очікуваннями це сповнювало буття людини острахом обвинувачень, тортур і страти, зумовлювало драматизм світосприйняття.

Суттєве ускладнення системи культури було спричинено як наявністю селянської культури, так і формуванням лицарської, сміхової та міської (бюргерської) культур. Пов'язані між собою єдиним теоцентричним світоглядом, вони, втім, різнилися ціннісними орієнтаціями.

Селянська, народна культура, зберігала зв'язок із природою і тому містила залишки міфологічної свідомості.

Важливою складовою лицарської культури були світські орієнтації. Особу лицаря відрізняли аристократизм, шляхетність, мужність, прагнення слави, презирство до смерті. Сенсом його буття було самовіддане, вірне служіння вищому стану - сеньйору, сюзерену, що підкріплювало ідею первинної підлеглості в суспільній ієрархії епохи нижчих станів вищим. Засобами ж виділення лицарської спільноти ставали її декларативна елітарність, пишна атрибутика, символіка, церемоніальність, орієнтованість на художню діяльність - персона лицаря суміщала в собі воїна та поета, вірного слугу та музиканта.

Лицарству за історичних і політичних обставин судилося фактично вперше вивести середньовічну культуру з локального простору селища. За допомогою лицарської експансії на Схід церква зміцнювала своє духовне та матеріальне лідерство, що похитнулося під впливом єресей. Хрестові походи водночас спонукали європейську культуру до усвідомлення східної культури, яка зберегла античний досвід.

Світоглядною опозицією в культурній панорамі часу була сміхова, карнавальна культура. Домінування комічного начала дозволило їй стати простором осміяння конфліктів, "перевертання" ціннісних орієнтацій та непорушних норм, ієрархії світу та соціуму. "Свята дурнів", "свята духів" замінювали чесноти вадами - ненажерством, оголенням тіла, на блазнівському богослужінні пан ставав слугою, а віслюк священиком. Оптимізм, дух театралізації, колективної імпровізаційної творчості, скасування соціальної диференціації, поділу на виконавців і глядачів поєднували цю культуру з давніми формами художньої діяльності. Першість світського начала, домінування чуттєвості, оспівування повноти земного життя земної людини та водночас антицерковна спрямованість сміхової культури певною мірою передбачали розквіт світського начала в подальшому-у добу Відродження.

Реалістичність бачення світу була притаманна міській культурі, як і певна мобільність, готовність до культурного діалогу, значущість світських настанов, звеличення бюргерства тощо. Потреба міського життя у фахівцях (зокрема лікарях, юристах), інтенсифікація торгівлі та поступове зміцнення грошового обігу зумовили необхідність розширення саме світського, наукового знання. З цим пов'язано формування університетської освіти, яка поступово набувала світського характеру. Перші університети було засновано в Італії: 1158 p. - у Салерно, 1162 p. - у Болоньї. 1200 р. було створено університет у Парижі, пізніше - університети у Кембриджі, Оксфорді, Празі, Кракові.

Університетська освіта була спрямована на вивчення медицини і права, але її фактично незмінним фундаментом протягом усієї доби було вивчення теології. Проте реалії часу вже потребували формування раціонального знання. Аврелій Августин проголошував: "Вірую, щоб розуміти", надаючи, таким чином, першості саме вірі. На думку Квінта Тертуліана, винятково значуща віра не потребує розумового осмислення світу. Зростання значущості розуму відрізняло погляди П'єра Абеляра: "Розумію, аби вірити", Ансельма Кентерберійського, Фоми Аквіната. Це свідчило про зміцнення раціональних, світських засад мислення, формування секулярних тенденцій. Ідеологічним компромісом епохи стала ідея двох істин, сформульована Сігером Брабантським: філософська істина має основою природний розум, істина релігії є Божою, наданою людині через осяяння та прозріння.

Таким самим компромісом між релігійним та науковим знанням стала алхімія. Вона поєднала магічне, містичне та християнське бачення світу, водночас стала й площиною відпрацювання настанов експерименталізму та основ раціонального наукового знання, зокрема в галузі хімії.

Особливості художнього стилю класичного Середньовіччя були осмислені ретроспективно - у XIX ст. Назва "романський" закарбувала подібність його архітектурних форм до давньоримських. Домінуюча парадигма світобачення відбилася в основних формах сакральної архітектури - монастирському ансамблі і церкві та світської - феодальному замку. Будучи функціонально відмінними, ці форми були позначені монументальністю, яка зумовлювалася необхідністю виконання ними, зокрема, оборонної функції, а також канонічністю та традиціоналізмом доби. Розташування феодальних замків на височині, оточення їх ровами, наявність укріплених в'їзних брам, підйомного мосту, високої вартової вежі - все це мало як захисний сенс, так і ідеологічний. Замок був архітектурним аналогом непорушності соціальної ієрархії та першості феодала в ній. Замковий і монастирський комплекси складалися з баштоподібних споруд, поєднаних захисними стінами та ходами (замок П'єрфон у Франції).

Структура та чіткі геометричні форми храму символічно відбивали сутність і непорушність християнської парадигми. Зразками романської сакральної архітектури були храми в Англії у Вінчестері, Норичі, церкви Сан Дзено та Сан-Міньяно в Італії, собор Сен-Лазар в Отені, собори у Тулузі, Арні, Собор Нотр-Дам у Пуатьє.

Атрибутом християнського храму було образотворче мистецтво. За умов масової неосвіченості воно поставало як "Біблія для неписьменних", "переклад" слова Божого мовою візуальних образів, символічне відтворення сутності та специфіки християнського світобачення, основних етапів сакральної історії. На відміну від візантійського, романське образотворче мистецтво підносило значущість драматичного втілення страждань Христа та есхатологічних образів, демонструючи людині жахливість і згубність порушення християнських світоглядних опор. Таким чином, храм виконував як ідеологічну, світоглядну функцію, так і освітню та виховну функції, компенсуючи недостатній розвиток освіти.

Верховенство духовного начала зумовлювало в образотворчому мистецтві відмову від перспективи, анатомічно правильного зображення тіла, порушення пропорцій, площинність зображень, відсутність індивідуальності, портретності Плинний час недосконалого земного буття був нічим порівняно зі сталою вічністю, даністю та статикою довершеного сакрального світу. Тому рух, причинно-наслідкові зв'язки поступилися місцем відтворенню в єдності різних ракурсів бачення предметів і подій, що відбувалися у різний час.

Література епохи була позначена значущістю ідеологічного, виховного начала, яке визначало сутність і сакральної літератури, і лицарського героїчного епосу ("Поема про Роланда", "Поема про Сіда", "Поема про Нібелунгів"). З другої половини XII ст. набув розвитку жанр лицарського роману ("Персеваль", "Ерек та Еніда" Кретьєна де Труа, "Трістан та Ізольда"). Увага до емоційно-чуттєвого начала та трагічно забарвлених образів земного кохання дає змогу розглядати лицарський роман як сферу поступового зародження та визрівання настанов подальшої доби Ренесансу.

Подібні процеси характеризували й музику. Створення нотного письма дозволило зафіксувати григоріанські хорали, регламентувати музичний супровід богослужіння, закріпити основи поліфонічного багатоголосся. У цей період остаточно зміцнився сакральний статус органа як єдиного інструмента, який використовувався для музичного супроводу в католицькому храмі. Водночас усний характер світської музики, зокрема ліричної творчості мандрівних музик (трубадурів, труверів і мінезінгерів), спричинив поступове зростання в ній ліричної особистісної образності.

Соціокультурна ситуація пізнього Середньовіччя характеризувалася поступовою руйнацією епохальних світоглядних настанов унаслідок війн, порушення основ економіки, втрати значення феодальної ренти, зміцнення значущості грошового обігу, формування буржуазних відносин і нової соціальної сили - бюргерства. Нові політичні реалії, державотворчі процеси, спрямовані на складання основ абсолютної монархії, зміцнення значущості і самостійності наукового знання та позицій світської освіти, звільнення їх від влади церкви, потребували нової ідеології. Філософ і теолог У Оккам остаточно розв'язав конфлікт віри та розуму - він проголосив, що філософія та релігія, віра та розум є різними способами осмислення світу. Ці зміни наповнювали культуру епохи передчуттям прийдешньої кризи релігійної парадигми та ціннісних орієнтацій, "визрівання" нових світоглядних спрямувань.

У мистецтві готики перехідну сутність часу позначив поліфункціональний тип готичного храму. Крім богослужінь, у ньому проводилися концерти, наукові диспути, лекції, збори державних органів, іноді укладалися торговельні договори. Потребу в розширенні простору храму, збільшенні його висоти розв'язала нова каркасна система з опорою споруди на систему внутрішніх перекрить. Це водночас дало змогу розірвати площини стін великою кількістю колон, ніш, великих, вертикально витягнутих вікон, певним чином порушити сувору відмежованість сакрального простору храму від земного світу. Найкращими зразками готичного храму у Франції є собори Нотр-Дам де Парі, Шартрський, Реймський, Ам 'енський, у Німеччині - собори в Ульмі, Майнці, Кельні, в Англії - собори у Вестмінстері, Солсбері, Глостері.