Розділ «Тема 4. Культура Середньовіччя»

Водночас Візантія осягала себе як спадкоємиця Римської імперії: її мовним базисом була латинська мова, згодом - грецька мова, правовим - римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном у VI ст., ідейним - збереження значущості імператорської влади зокрема. Візантія стала на той час єдиним в європейському культурному просторі осередком централізованої державності, імперського устрою. Відмова від спадковості влади водночас надавала людині будь-якого стану шансів досягти висот влади, використовуючи будь-які засоби, що наповнило історію Візантії прикладами зрад, жорстокості, змов.

Східні впливи виявилися у тому, що влада визнавалася теократичною. Однак було сакралізовано не особу правителя, а його титул та ідею влади, що зумовлювало безмежне схиляння перед нею.

Світоглядним, ідеологічним стрижнем, який консолідував поліетнічну спільноту Візантії, стало християнство.

У культурі Візантії склалося специфічне співвідношення духовної та світської влад. Його фундаментом стала ідея "симфонії" - гармонійного існування держави та церкви, що виявлялося, зокрема, в головуванні на церковних зборах світських володарів.

Культура Візантії характеризувалася значущістю світського начала, що відбилося в її розкоші та вишуканості.

Водночас історія візантійської культури сповнена й прикладами боротьби світської та сакральної влад. Найяскравіший з них - іконоборство. Його соціально-економічним чинником стало те, що наприкінці VII ст. через соціальні заворушення, громадянську війну та втрати світською владою значної частини земель влада імператора, впливовість бюрократичної та військової верхівки послабилися. Водночас церква стала вагомим суперником світської влади, зосереджуючи у своїх руках землі та матеріальні статки. Це було спричинено поширенням шанування ікон, зокрема чудотворних. Ідеологічним чинником іконоборства стала теза деяких церковників щодо неможливості відтворення образу Бога та духовного начала в антропоморфних образах.

730 р. імператор Лев ПІ Ісавр заборонив шанування ікон. Відновлення їх значення відбулося на VII Нікейському Вселенському соборі 787 р. - іконошанувальник утвердив можливість утілення в іконах божественного начала в образі Христа та фундаментальне значення ікони у донесенні християнських ідей до пастви в наочному вигляді. Остаточно шанування ікон було легалізовано лише 843 р.

Велику роль у формуванні своєрідності культури Візантії відіграла її опора на православ'я після схизми християнської церкви (1054 р.) - поділу на західну (католицьку) та східну (православну), який закріпив організаційні та догматичні розбіжності між ними.

Культура Візантії позначена тяжінням до актуалізації, церемоніальності, канонічності. У світській культурі це виявлялося у всебічній регламентації життя імператорського двору, в сакральній - у затвердженні норм служби Божої, велич і розкіш якої підкреслювали вище значення світу небесного.

Візантійська культура пізнього часу була відзначена появою нового духовно-релігійного руху - ісіхазму. Офіційно визнаний собором 1351 р., він декларував, що в земному світі, сповненому соціальних і світоглядних конфліктів, людина може врятуватися лише за допомогою ісіхії - самоспоглядання, душевної зосередженості, спрямованої на злиття з Богом. Основоположники руху Григорій Панама та Григорій Сінаїт проголошували необхідність позаемоційності людини, її виняткової духовної концентрації, інтровертності духовних пошуків заради містичного злиття з Божественним началом, осяяння душі Божественним світлом.

Піднесення Константинополя як столиці імперії та велике значення міст дозволяють виокремити такі риси, як орієнтація на міську культуру і диференціація на культуру центру та периферії.

Концентрованим утіленням духовних пошуків доби було мистецтво. В ньому зберігалася значущість античного єднання етичного та естетичного начал, добра та краси. Проте мистецьке втілення краси не було втіленням почуттєвого начала та поставало не як джерело насолоди почуттів, а як вищий зразок духовної досконалості. Це забарвлювало всі види візантійського мистецтва високим естетизмом.

Виняткові величність, пишнота сакрального мистецтва були породжені прагненням церкви з його допомогою залучити людину до світу піднесеної краси вищих духовних ідеалів, до атмосфери сяяння, розмаїття вишуканих кольорів, якому не було аналогів у земному, грішному світі.

Принциповими змінами у зв'язку з формуванням і канонізацією нової, християнської парадигми світобачення була відзначена архітектура. Сакральна споруда розумілася як частка сакрального, небесного світу в земному світі. Це викликало формування нового типу храму - хрестово-купольної базиліки на основі поєднання римської базиліки з купольною конструкцією, що символізувала небесне склепіння. Довершеним зразком такого типу сакральної споруди стала Софія Константинопольська.

УІХ-ХІ ст. хрестово-купольний тип храму та символічне тлумачення його частин набули виняткового значення в архітектурі Візантії, а згодом і в інших країнах православного світу. Сполучення розкоші інтер'єру храму з витонченим лаконізмом його зовнішнього декорування символізувало образ ідеальної людини - християн инааскета, внутрішній світ якого осяяний багатством сакральних цінностей. Храм поставав і як концентрована модель Всесвіту: стіни символізували сторони світу, склепіння і баня - небесний купол і владу єдиної церкви, підлога - Землю, вівтар - рай і схід, де відбувалися події сакральної історії, західна частина - пекло.

Варіювання основоположних принципів сакральної архітектури припадає на ХІ-ХV ст. У цей час храми з декількома банями прикрашалися великою кількістю арок, колон, високих стрільчастих вікон.

Винятково насичена художня атмосфера утворювалася завдяки синтезуючій спрямованості візантійської архітектури. Залучення образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, літератури, музики тощо мало метою створення атмосфери, що вражає людину величчю, багатством, піднесеністю, відповідними до величі та сяяння Бога.

Значущість світської, міської культури зумовила розвиток містобудування, у якому поступово закріплювалися принципи радіального планування міста.

Досягненнями візантійського мистецтва стали іконопис і монументальний фресковий та мозаїчний живопис. Сенсом іконопису (від грець, "ейкон" - образ) було втілення духовної сутності релігійних образів. Саме тому іконі були притаманні такі ознаки, як "відмова" від зображення дійсності, фронтальність, символізм кольорів, площинність, відсутність об'єму, зворотна перспектива, спрямованість на тривалий контакт із глядачем тощо. Здобутком візантійського іконопису став іконостас, який утворював ієрархічну "модель" божественного світу. Прикрашений різьбленням, позолотою, скульптурним рельєфом іконостас був центром синтетичного художнього ансамблю.

Після повернення іконошанування остаточно закріпилися символічність іконопису, основні типи іконографічних зображень, традиції фронтального розташування на іконі головних позитивних персонажів і профільного - негативних, а також принципи розташування ікон у храмі.