Розділ «Тема 2. Українська культура як самобутнє явище»

Часом, коли в Україні розпочалося розроблення філософи національної ідеї, вважають XIX ст.

Першими, хто став розробляти філософію української ідеї, були члени Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847 рр.), зокрема М. Костомаров, П. Куліш, та ін. Вони в різних інтерпретаціях та варіаціях доводили, що головне для українців - боротьба за соціальне і національне визволення, зосереджувалися на діяльності, спрямованій на відтворення образу України й українського народу, розкритті місця українців у світовому просторі, визначенні особливостей національного духу.

Надалі питанням розроблення української ідеї приділяли увагу революційне народництво, громадівці, демократичні об'єднання, політичні партії тощо, а також такі відомі українські культурні діячі, як М. Драгоманов, Д. Донцов, В. Липинський, І. Франка, Леся Українка, В. Винниченко, М. Грушевський та ін. Проблема розроблення національної ідеї у XIX- на початку XX ст. посідала провідне місце в теоретичній та практичній діяльності української інтелігенції. Романтичні погляди, які панували серед інтелігенції, сприяли активізації її роботи в цьому напрямі.

У суспільстві поступово поглиблювалося усвідомлення національної самобутності, поширювалося бажання володіти українською мовою та вдосконалювати її, з'явилася потреба в пізнанні історичного шляху і долі народу. Головний акцент інтелігенція робила на ідеї абсолютної неповторності народу, його духу і традицій, на тому, що український народ інший за своєю історією, мовою, характером, духом, він може вимагати своїх прав у власній державі.

Процес кристалізації національної ідеї продовжувався протягом всього XIX ст., а на початку XX ст. сформована українська ідея була покладена в основу програм багатьох політичних партій. її головні постулати - воля, віра, правда, свобода - виступили фундаментом боротьби українців за самостійність, незалежність, державність. Тому початок XX ст. ознаменувався активізацією національно-визвольного руху та сподіваннями на розбудову власної держави.

Великодержавна комуністична ідеологія, спрямована на процес інтернаціоналізації, викорінення будь-яких національних ідей, фактично позбавляла націю майбутнього. Того часу в Україні практично було знищено національну еліту: частина її емігрувала, частина почала активно співпрацювати з владою і перетворилася на партійно-радянську номенклатуру. Усе це стало підставою пасивного буття українського народу, руйнувало його національну свідомість.

У нинішніх умовах підвищення національної свідомості, формування української національної ідеї є нагальною потребою та одним о головних чинників забезпечення подальшого розвитку національної культури, існування незалежної держави. Національна ідея спроможна консолідувати суспільство, вберегти його від імплантації ідеології інших держав, підпорядкування іншим державам, визначити перспективи розвитку держави і народу.

5. Риси української культури

Українська культура - неповторна, самобутня та неординарна - посідає гідне місце у світовому культурному просторі. Традиційно українську культуру пов'язують з такими відмінностями:

- українська культура належить до євразійського типу. Вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася ними і не підпорядковувала їх. На територію України приходили як європейські, так і азійські народи. Вона розташована на перетині Заходу і Сходу, через неї пролягав шлях, що поєднував Європу з Азією. В українській культурі помітні впливи античної культури, зокрема, відчувається її грецький дух. Вона була наповнена алювіями (відкладеннями, нашаруваннями) духовного світу кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, татар та інших народів, які, як водяні потоки, залишали тут свої культурні здобутки, що нашаровувались один на одному, органічно змішувалися;

- українська культура є однією із складових індоєвропейського кола культур. Єдність культур, які входять до складу індоєвропейських культур, передусім пов'язують із походженням їхньої мови від єдиного генетичного предка - індоєвропейської прамови. Крім того, ці культури споріднені змістом міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт, структуру, функції та стосунки у світі богів тощо. За версією відомого історика В. Хвойки, індоєвропейці або арійські племена, предки яких жили на місці сучасного Егейського моря, розселялися в Європі в декількох напрямках. Культурна, мовна, економічна, демографічна експансія індоєвропейців протягом багатьох тисячоліть зумовлювала світовий історичний процес. У-ІУ тис. років тому споріднені народи оселилися на великому просторі між Атлантикою та Індією, між Скандинавією та Індійським океаном. Археологи та історики припускають, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. Перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії, на їхню думку, пішов з лісостепів та степів України;

- українську культуру відносять до гонічного типу культури, який, на відміну від ургійного, пов'язаний з тим, що творить себе завдяки імпульсам, натхненню, емоціям та почуттям, а не на фундаменті прагматично-раціоналістичних планувань;

- для української культури характерним є домінування минулого над майбутнім, а звідси - наявність традиціоналізму та консерватизму;

- серед особливостей української культури необхідно визначити її поліфонічність. Постійно на території України з'являлися різні народи, що приносили сюди свої "культурні потоки", які перемішувались і залишали свої відбитки в культурі, що творилась автохтонним населенням. "Головна мелодія" в поліфонічній українській культурі створювалася слов'янами, які використовували для цього все розмаїття культур, що приносили міграційні хвилі;

- українська культура є сполученням протилежних, двоїстих (амбівалентних і бінарних) складових. Це, як уже зазначалося, притаманне українському менталітету; підтверджується наявністю в ньому двох начал: авантюрно-козацького (схильного до максималізму) і селянського (спрямованого на самозаглибленість і самопізнання); виявляється в наявності протилежних культурних орієнтирів (як, наприклад, прагнення демократизму й ототожнення істини та влади);

- природні, соціальні умови життя, менталітет українців стали фундаментом створення і розвитку української культури як культури селянської. Одвічна селянська сутність українців, притаманний їм культ землі, хліба, хліборобської праці наповнили сакральний світ народу хліборобською ідеєю. Психологія працьовитого господаря-хлібороба налаштовувала українців на містичний потяг до землі, її обожнення і оспівування. Україна залишалась аграрною країною практично до першої чверті XX ст. Тому селянськість - ознака не тільки сільського населення, а й всіх верств, у тому числі й інтелігенції. Селянські пріоритети простежуються як у державницькій ідеології, так і програмах громадських об'єднань і рухів (народництво, селянська партія тощо). Збереження цінностей та традицій української культури за часів агресії інших культур забезпечувало селянство;

- визначальний вплив на становлення і розвиток української культури мало християнство, завдяки чому ця культура, є релігійною. Тривалий час її фундаментальною основою був теоцентризм. Православне християнство для українців перетворилося на рідну релігію тому, що його спрямованість на духовне вдосконалення людини відповідає духовним прагненням народу, його спрямованості на пізнання самого себе та самовдосконалення. Православ'я в Україні розвивалося в самобутньому "руському варіанті", у якому виявлялися такі традиційні риси українців, як індивідуалізм і налаштованість на усамітнення, витривалість, терпимість, сподівання на захисника, пріоритет емоційно - почуттєвого начала.

Християнська проповідь толерантності, любові до ближнього збігалася з ментальними настановами народу. Тому християнство, покладене в основу світобачення українців, визначало розвиток почуттєвого, затверджувало моральні переконання, що відповідали заповідям Божим. Православна віра була стабілізуючим чинником на історичному шляху українців, забезпечувала високий рівень релігійної духовності, яка виступала головним орієнтиром життя, а спрямованість на духовну досконалість і самовдосконалення визначала українське життя, його зміст і форми. Релігія виконувала етноконсолідуючу роль, виступала чинником збереження єдності народу;

- релігійність невід'ємна ще від однієї риси української культури - гармонії етичного і естетичного. Фундамент релігії - віра - визначається не розумом, а серцем, почуттями людини. Тому почуттєве, ціннісне ставлення до навколишнього світу (естетичне ставлення) було визначальним для українців. Воно тісно поєднане, переплетене з їхнім прагненням будувати свої стосунки з природним і людським світом на моральних основах. Українському народу притаманне поєднання добра та краси, у його свідомості краса не може існувати поза добром, а добро завжди втілено в красі. Прагнення краси супроводжувало всі види діяльності, а її вищим виявом уважалося добро;

- в українському культурному просторі тривалий час панував усний тип культури, завдяки якому цінності створювалися щоразу "наново", й до цього процесу було залучено багато людей. Колективний суб'єкт забезпечував процес розвитку цього типу культури;