Розділ «Тема 2. Українська культура як самобутнє явище»

Родючий природний грунт не вимагав обов'язково саме колективних зусиль задля результативності господарської діяльності. Природа зробила українця непідготовленим до боротьби з довкіллям, соціальними негараздами. Українців характеризує недієвість, вони уникають відповідальності, сповідують пасивність, невтручання у розв'язання проблем зовнішнього порядку.

Водночас природа сприяла формуванню та затвердженню індивідуалізму українців, який спричиняє уникання дієвості, панування самозамкненості, ізольованість, інтровертність та відмову від будь-якої залежності. У зв'язку з цим соціальні проблеми, їх розв'язання ніколи не були пріоритетними для українця, зосередженого на власному домогосподарстві, на досягненні власної самодостатності.

Успішний розвиток господарства вимагав наявності міцної родини, яка завдяки працелюбності створювала продуманий, доглянутий, продуктивний життєвий простір. Терплячість, засвоєння традицій сільськогосподарської праці, орієнтація на сталі взаємини, повага до батьків були головними в родинних стосунках. Спокій та урівноваженість, працелюбність, взаємодопомога, доброзичливість характеризували родинну атмосферу.

Природа зумовила створення в українських землях "степового коридору", завдяки якому сюди приходили кочові народи, численні етнічні спільноти, що не могли не впливати на життя українського народу. Неабияка роль у цьому належала одній з найстаріших та наймогутніших річок - Дніпру. Дніпро - "шлях із варяг у греки", стрижень, що відігравав значну роль у процесі входження нашої культури в коло середземноморського типу культури. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- і лівобережну, що зумовило виникнення відмінностей як у системі господарювання, так і у політично-державних спрямуваннях, культурних пріоритетах тих, хто жив у цих регіонах.

Природно-географічні умови зумовили не тільки затвердження притаманного українцям способу життя, нерозривно пов'язаного з природою, а й своєрідність способів ведення господарства. В Україні звикли до постійної, розмірної, невиснажливої роботи, що дарує задоволення і від неї самої, і від її результатів. Сільськогосподарська діяльність вимагала не жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури, екстраординарних дій, різких соціальних змін і перетворень, а збереження традиційних основ життя, панування консервативності

Український народ асоціює землю з матір'ю. Над землею і під нею міститься те, звідки приходить життя, і те, куди йдуть люди після смерті, - небо і підземне царство. Селянські пріоритети затвердили антеїзм (визнання землі головною силою, що забезпечує життя, відчуття спорідненості з нею) однією з головних рис характеристики українців.

Особливості природи, м'якість клімату лісостепу, безкраїсть степу, заспокійливе шепотіння лісів, за свідченням мовознавців, виявилися у своєрідності української мови. Вона характеризується мірним, гармонійним чергуванням голосних і приголосних, мелодійністю, милозвучністю, що створює атмосферу неспішного, доброзичливого та спокійного спілкування.

Становлення та еволюцію національного менталітету зумовлює й соціально-історична детермінанта. Менталітет українців зазнавав впливів таких складових суспільного життя, як політика, релігія, мораль тощо, ритм буття, характер комунікацій, соціальні катаклізми, реформи та ін., що призводило до зміни традиційних основ життєдіяльності народу, спрямованості його орієнтирів.

Особливість історії України полягає в тому, що незалежне, самостійне її життя обмежувалося невеликими проміжками часу. Безперервні навали різних держав і народів спричиняли постійні втрати територій. Несталість, постійні загрози духовно-культурного придушення, знищення найсвідоміших, найактивніших представників українського народу, а також зради власного народу українською елітою, людьми, які виступали його керманичами, характеризують життя нації. Це спричинило прагнення українців до самозбереження, зневіру у владу тощо. Тому українців вирізняють замкненість на "малому гурті", у першу чергу на родині, внутрішнє неприйняття влади при зовнішньому підпорядкуванню їй, комплекс меншовартості, другорядності, зайвості. Так, життя у складі Російської імперії поступово сформувало "малоросійський синдром", комплекс "молодшого брата", провінційності тощо.

Соціальні умови значною мірою спричинили те, що українці є людьми інтровертними - вони занурюються в особисті проблеми, опікуються власними питаннями, характеризуються зовнішньою пасивністю, самозаглибленням. Водночас постійні навали, пригнічення, зневажання викликали у них бажання боротися з ворогами, перемагати, примушували бути активними, не забувати про честь і гідність, виявляти шляхетність - ті якості, які визначають авантюрно-ентузіастичну, екстравертну людину.

Соціальні умови викликали споконвічні антиномії між інтровертною і екстравертною людиною, що не могло не призвести до різновекторних суспільно-політичних і загалом духовних орієнтирів українців.

Через те що в Україні не існувало жорсткої соціальної диференціації, протягом тривалого часу залишалася перевага селянства над іншими верствами населення (навіть за умов підпорядкування народу іншим державам), зберігалися фундаментальні основи цілісності й однорідності (гомогенності) українського суспільства, цілісності національної культури. Цьому ж сприяла родина, в атмосфері якої формувалася національна самосвідомість молодого покоління, його вірність національним ідеалам. Родинними цінностями були доброта, лагідність, ніжність, щирість, м'якість, допомога ближньому - цінності, які визначили мораль нації.

Українська родина відрізнялася особливим статусом жінки. Вона була заповзятою, енергійною та більш вільною (порівняно зі ставленням до неї серед інших народів). Жінка забезпечує збереження родинних зв'язків, налаштовує на неагресивність, взаємопорозуміння, пріоритет родинних цінностей. Чоловік, батько в українській родині уособлював (хоча й обмежено) владу, грізну, караючу силу. Вагома роль жінки виявляється в пануванні принципу майнової рівності спадкоємців незалежно від статі та віку. Цей принцип рівності в розподілі майна переноситься українцями й на загальносоціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для них - це суспільство природної рівності всіх його представників. На ґрунті таких відносин сформувалося уявлення українців про ідеального керманича: керівника - колегіала, гетьмана, який виявляє схожу на материнську турботу про народ.

Тяжіння до демократичних, республіканських форм влади та водночас індивідуалізм (який може спричинити егоїзм, амбіційність) стають причиною конфліктів боротьби за владу, виявляються в неспроможності українців утворити міцну державу і забезпечити її незалежність та силу. Водночас прагнення жити в такій державі є для них споконвічним. Колись митрополит А. Шептицький говорив, що є в душі українця сильна воля мати власну державу, але ця держава повинна бути саме такою, якою ЇЇ хоче мати певна партія, група і навіть окрема людина. Тому кожна українська національна справа знищується фатальним розподілом, розбратом, чварами, браком злагоди.

Історія України свідчить про те, що вона, починаючи з часів Київської Русі, входила в євразійський духовний простір. Так, культурологи відзначають співзвучність європейської та української барокової свідомості, близькість європейського й українського індивідуалізму тощо. Зв'язок з євразійською культурою підтверджується тим, що в Україні ідеалізується та романтизується минуле, надається перевага почуттєвому над раціональним.

Життя українців на порубіжжі Сходу і Заходу, Європи й Азії, в умовах переселення на їхню територію безлічі інших етнічних спільнот зробило українця "людиною прикордоння", якій притаманне розмаїття етичних настанов, стереотипів, тяжіння до конформізму. Різновекторність релігійних, правових, політичних та інших спрямувань, а також традицій, звичаїв сприяли утвердженню неусталеності, маргінальності

Формування менталітету народу - процес складний і тривалий. Ще в культурі трипільців, слов'ян поступово формувалися ті основи, які згодом стали фундаментом українського менталітету та характеру. Постійна міграція численних народів зумовила поєднання толерантності з негативним ставленням однієї етнічної групи до іншої, зокрема недовіру, ворожість українців стосовно чужинців. Разом з тим міграційні процеси сприяли, з одного боку, формуванню в українців пасивного сприйняття цінностей інших народів, а з другого - використання цих цінностей задля збереження та вдосконалення власних здобутків. Безперервна агресія різних народів (татар, поляків, турків та ін.) зумовила неусталеність, нівелювання (розмивання) почуття власного самовираження як одну зі складових ознак українського менталітету. Генеза українського менталітету свідчить про його зв'язок з візантійськими архетипами і візантійським менталітетом.

3. Мова в системі української культури

Однією з головних детермінант формування особливості національного менталітету, які визначають свідомість, утверджують стереотипи мислення, є мова. Разом з тим саме менталітет багато в чому визначає особливості мови. Отже, мова є потужним джерелом формування і буття нації, її самобутності.

Культурологи та лінгвісти стверджують, що менталітет впливає на граматичну побудову мови. Більш того, вони впевнені, що саме мова визначає характер картини світу, в якому живе людина (наприклад, про це свідчить той факт, що завдяки мові японці бачать світ інакше, ніж українці, відбиття чого нескладно знайти у філософських системах цих народів). Характер мови, словниковий запас етносу дає змогу дійти висновку про особливості його менталітету і сутності духовної культури.