Розділ «Частина III. Розвиток української культури у взаємодії з європейською і російською культурами (XIX - початку XXI ст.)»

В останній третині XIX ст. у мистецтві виявився натуралізм з гранично реалістичним баченням і відображенням світу та людини, увагою до найдрібніших подробиць, особливою хронікальністю, зображенням негативних явищ у суспільстві (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури та ін.).

У другій половині XIX ст. в мистецтві окреслився перехід від соціальних проблем дійсності, поклоніння емпіричній реальності, драматичного сприйняття дійсності до її споглядального сприйняття. У надрах французького реалізму в живопису сформувався імпресіонізм (від франц. impression - враження та від назви картини К. Моне "Враження. Схід сонця", 1874 p.).

Імпресіоністи здійснили перелом у живопису, порушивши стару ієрархію живописних жанрів та зробивши акцент на відтворенні безпосереднього враження від побаченого, намагаючись виразити не тільки те, що вони бачать, а й те, як бачать. Вони цінували живе спілкування з натурою, працювали на пленері, тому багато уваги приділяли передаванню світла, яке надає речам наочності, розкриває їхнє кольорове багатство. Імпресіоністи працювали чистими кольорами, викладаючи їх великими мазками на полотні. Відомими представниками імпресіонізму в живопису були К. Моне, К. Піссаро, Е. Мане, О. Ренуар. Принципи імпресіонізму відображено і в музичному мистецтві - у творчості К. Дебюссі, М. Равеля, І. Стравінського, у літературі - Е. і Ж. Гонкури, П. Верлен, у скульптурі - О. Роден, частково - Е. Дега.

У середині 1880-х років в імпресіонізмі утворилися неоімпресіонізм (представлений творчістю Ж. Сьора і П. Сіньяка) та постімпресіонізм (представлений у творах П. Сезанна, В. ван Гога, П. Гогена).

У Франції в останній третині XIX - на початку XX ст. виник символізм, засновниками якого вважаються С. Малларме і Ш. Бодлер. Сучасна епоха представлялася символістами як пекло на землі. На їх думку, зло і порок набули всесвітнього масштабу, тому вони заперечували важливі ідеї раціоналізму - віру в одвічну доброту людини і впевненість у можливість розумної організації суспільства. Символісти з презирством ставилися до буржуазного побуту з його духовним убозтвом, вважали його хворим, вульгарним, потворним. У своїх творах вони проголосили себе співцями декадансу, загибелі буржуазного світу.

Реальному світу символісти протиставляли умоглядні образи ідеальної краси, якої неможливо досягти. Намагаючись впливати не на розум, а на інтуїцію людини, викликати в неї особливий настрій, який дозволив би долучитися до містичної таємниці буття, вони вважали, що у формі символів можна відобразити загальний сенс світу і в такий спосіб спіймати нескінченне. Представниками символізму є П. Верлен, Р. М. Рільке, М. Метерлінк. Із символізмом уперше в історії культури на авансцену виходить так зване чисте мистецтво, мистецтво заради мистецтва, покликане передусім надати людині естетичної насолоди.

3. Культура Росії XIX ст.

Розвиток російської культури XIX ст. був обумовлений низкою причин: впливом ідей Великої французької буржуазної революції, подіями Вітчизняної війни 1812р.. повстанням декабристів 1825 р., скасуванням кріпацтва (1861 р.), розгортанням визвольного руху тощо. Важливим чинником, що сприяв інтенсивному розвитку культури Росії, було сприйняття досягнень європейської культури, зокрема ідей німецької класичної філософії і французького утопічного соціалізму (на рівні елітарної культури) та водночас збереження національної самобутності і зростання національної свідомості (на рівні культури народу).

Визначальні для європейської культури ідеї Просвітництва в Росії були використані доволі своєрідно - вони стали підґрунтям зміцнення абсолютизму, російської державності та імперської ідеї. Про це свідчить намагання модернізувати і європеїзувати російську державу. Так, на подальшу бюрократизацію управління була спрямована Міністерська реформа, на вдосконалення центрального апарату російської імперії - створення Державної ради та міністерств. Просвітницькі ідеї вступили в Росії в суперечність із державним деспотизмом, консерватизмом одержавленої православної церкви, кріпацтвом, ієрархічною станово-бюрократичною системою як непорушних основ російського життя того часу та водночас із невизнанням цінності людської особистості.

Загострення соціальних суперечностей, що вже існували, та конфліктів актуалізувало потребу в ліберальних реформах, оновленні життя російського суспільства.

Велику роль у цьому оновленні відігравала інтелігенція, яка спочатку формувалася із представників духовенства і дворян, а після скасування кріпацтва - із різночинців (представників різних верств населення - чиновництва, міщанства, купецтва та селянства). Цей прошарок суспільства шукав відповіді на болючі проблеми російського народу, реалізуючи взяту на себе функцію його рятівника, впливав на формування суспільно-політичної думки і розвиток російської національної культури, однак не мав ідеологічного єдинства.

Так, частина інтелігенції, зокрема так звані "західники", дотримувалися думки щодо подальшого розвитку Росії за зразком Західної Європи, їх відрізняли також ліберальні орієнтири, позитивістські і навіть атеїстичні погляди. Для так званих "слов'янофілів" безпосередньою світоглядною основою було православ'я та самобутні традиції російської культури. Ця ідеологічна дискусія, яка набула великого значення для розвитку російської суспільної думки, відбувалася в атмосфері уваги до історичної минувшини, піднесення патріотизму, зростання національної самосвідомості, посилення демократичних тенденцій.

Особливим для Росії XIX ст. було те, що в надрах кріпацтва формувався новий, капіталістичний спосіб виробництва. Після скасування кріпацтва Росія вступила на шлях капіталістичного розвитку Це викликало потребу в розвитку системи освіти, кваліфікованих фахівцях, технічних розробках, наукових дослідженнях тощо. За Статутом навчальних закладів 1804 р. була створена система державних, світських та позастанових, спадкоємно пов'язаних навчальних закладів: приходські школи (училища), повітові училища, губернські гімназії та університети. Були також засновані середні навчальні заклади (ліцеї) для навчання привілейованої молоді: Царськосельський (1811 р.), Ришельєвський (1817 р.) в Одесі, Ніжинський (1820 р.). 1828 р. була проведена ще одна реформа освіти. Новим Статутом було порушено принцип спадкоємності навчання в загальноосвітній школі і встановлено принцип станової освіти. Для навчання дітей нижчих станів призначалися приходські одно клас ні училища; для дітей купців, ремісників тощо - повітові трикласні училища; у гімназіях здобували освіту діти дворян, чиновників, багатих купців. Для підготовки фахівців були відкриті школи при відомствах Міністерства фінансів, Державного майна, Військового, Духовного тощо.

У XIX ст. склалася система вищої освіти - було засновано університети в Дерпті, Вільно, Харкові, Києві, Казані, Одесі та Томську; заснований 1804 р. у Петербурзі Педагогічний інститут було перетворено 1819 р. на університет. Крім університетів були відкриті інші вищі навчальні заклади: виші жіночі курси в Петербурзі, Києві, Москві, Казані, Медико-хірургічна академія, Лазаревський інститут східних мов в Москві. Розширилася мережа професійно-технічних навчальних закладів - у Петербурзі були засновані Інститут інженерів шляхів сполучення, Лісовий інститут, Практичний політехнічний інститут, Інститут цивільних інженерів, Гірський інститут; у Москві -Практична комерційна академія і декілька середніх комерційних училищ, Землеробська школа, приватна Гірничозаводська школа, Технічне училище (нині - МВТУ ім. Баумана). Престижну військову освіту дворянство здобувало в Імператорській військовій академії для підготовки офіцерів Генерального штабу, заснованій 1832 р., а також в Артилерійській та Інженерній академіях, заснованих 1855 р.

Російська система освіти була представлена також різними типами духовних навчальних закладів (православні семінарії, архієрейські школи тощо), середніми школами, недільними школами для дорослих, жіночими навчальними закладами.

Однак, незважаючи на значний розвиток освіти, рівень освіченості населення залишався низьким. Освіта була доступна переважно привілейованим етаноли Купці і міщани найчастіше здобували домашню освіту в дячка або прикажчика з метою навчитися читати, писати та рахувати. Невисоким рівень освіти був і у дрібного провінційного дворянства. Лише незначна частина дворян закінчувала університети, ліцеї, гімназії, кадетські корпуси. Більшість задовольнялася домашньою освітою, що була різною за рівнем. Переважну більшість навчальних закладів було зосереджено в містах, школа була характерним явищем міської культури.

Підвищення загального рівня освіченості населення було пов'язане із поширенням книгодрукування, появою приватних книговидавництв. Особливої популярності набули суспільно-літературні, наукові, відомчі журнали: "Вісник Європи", "Північний вісник", "Син вітчизни", "Телескоп", "Московський телеграф", "Вітчизняні записки", "Сучасник". З 1838 р. у кожній губернії виходила газета "Губернські відомості", у якій, крім офіційних новин, друкувалися господарсько-етнографічні описи, історичні нариси, літературні твори тощо.

У деяких губернських і повітових містах завдяки зусиллям місцевої громадськості, без підтримки уряду були відкриті публічні бібліотеки - своєрідні культурні центри в провінційних містах.

Значну роль у формуванні нового "обличчя" російської культури XIX ст. відігравала наука. Науковими осередками стали Академія наук, університети та численні наукові товариства (Географічне, Математичне, Мінералогічне, Історії старовини Росії тощо). Світового визнання набули відкриття російських учених: у хімії (Д. Менделєєв, О. Бутлеров, М. Бекетов); математиці (Я. Чебишев, О. Ляпунов, С. Ковалевська); географії і етнографії (М. Лазарев, Ф. Беллінсгаузен. Я. Семенов-Тян-Шанський, М. Пржевальський, М. Миклухо-Маклай та ін.).

Великих змін зазнало й російське мистецтво XIX ст.