Розділ «Частина III. Розвиток української культури у взаємодії з європейською і російською культурами (XIX - початку XXI ст.)»

На межі ХУІІІ-ХІХ ст. виник романтизм. Це явище духовного життя, охопивши філософію, право, науку, мистецтво, нерівномірно розвивалося в різних сферах суспільного життя і різних країнах протягом XIX ст., давши паростки й у XX ст.

Виникнення романтизму пов'язано з розчаруванням в ідеях Просвітництва, результатах Великої Французької буржуазної революції. Ідеї рівності, братерства і свободи, проголошені революцією, обернулися диктатурою і терором, остаточний результат не відповідав проголошеній меті. Це спричинило виникнення проблеми співвідношення ідеалу і дійсності, яка стала однією з ключових для романтизму.

Романтизм був також критичною реакцією на буржуазну дійсність. Протест романтиків викликали машинні засоби виробництва, нові настанови духовного життя - практицизм, утилітаризм, знецінення особистості, що, на їх думку, призводило до викривлення природи людини. За таких умов людина втрачає цілісність і універсальність, органічний зв'язок із природою. Реальна дійсність з її бездуховністю, аморальністю пригнічує людину, у ній людина є самотньою та незахищеною. Мотив трагічної самотності пронизував романтичне світовідчуття. Це породжувало тугу за минулим (частіше за все європейським Середньовіччям), обумовлюючи інтерес до далеких мандрів, екзотичного Сходу, не зіпсованого західною цивілізацією.

Культурі Нового часу притаманна висока оцінка особистості, яка в романтизмі оформилася в ідею її унікальності, неповторності. "Я" в романтизмі - це центр світу.

Звернення до минулого в романтиків виявилося у вивченні історії, традицій, звичаїв, побуту різних народів, а також у зацікавленості фольклором - казками, легендами, переказами, народними піснями. Цей інтерес не був випадковим. "Народне", пов'язане з традиційним, сталим, минулим, у свідомості романтиків набуло ідеалізованих форм, виступило тією духовною силою, що протистоїть бездуховній сучасній дійсності, зберігає вічні духовні цінності. Вивчення романтиками історії, етнографії, художньої спадщини народів Європи заклало основи фольклористики та народознавства, сприяло пробудженню національної свідомості, піднесенню національних культур у Західній і Східній Європі.

Велика роль у духовних процесах доби належала позитивізму - філософському вченню, яке сформувалося в 30-ті роки XIX ст. у роботах О. Конта. Ідеї позитивізму сповідували також Г. Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт та інші мислителі. Згідно з позитивізмом, істинне, справжнє (позитивне) знання може бути отримано шляхом лише емпіричних наукових досліджень, які грунтуються на досвіді. Отже, метою позитивізму було отримання об'єктивних знань. Позитивісти ставили під сумнів пізнавальну цінність філософського ("метафізичного", надприродного) знання, вважаючи, що наука його не потребує. Наука має описувати, а не пояснювати явища дійсності, і відповідати на запитання "як?", а не "чому?". Позитивізм суттєво вплинув на методи дослідження в природничих і суспільних науках у другій половині XIX ст. Розвиток позитивізму продовжувався у XX ст.

Значний вплив на наукову думку в XIX ст. справило еволюційне вчення - комплекс знань про історичний розвиток (еволюцію) живої природи. Першою спробою створення цілісної еволюційної теорії вважають роботу "Філософія зоології" французького дослідника Ж. Б. Ламарка (1809 р.). Систематично і науково обґрунтовану еволюційну теорію виклав Ч. Дарвін у дослідженнях "Походження видів" (1859 р.) та "Походження людини" (1871 р.). У них, всупереч релігії, пояснювалась еволюція видів на Землі, що підривало релігійну теорію походження людини і світу.

Ідеї еволюційного вчення були апробовані також у гуманітарному знанні. У другій половині XIX ст. сформувалася еволюційна школа в етнографії. її представники (Дж. Леббок, Е. Тайлор, Дж. Фрейзер, А. Бастіан, Л. Г. Морган та ін.) вважали еволюцію культури (від примітивних форм до більш досконалих, від дикості до цивілізації) універсальним законом суспільного розвитку. Еволюціоністи висунули ідею про тотожність шляхів історичного розвитку різних народів, тим самим сформулювавши тезу щодо культурної єдності людства в цілому. Культурні відмінності між народами вони пояснювали різними ступенями їх розвитку.

Досягнення природничих наук у XIX ст. актуалізувало натуралізм, згідно з яким природа є єдиним універсальним принципом пояснення всього існуючого. Ідеї натуралізму втілені в різних галузях знання. Так, у соціології він виявився в теоріях, які пов'язують розвиток суспільства з природно-кліматичними чинниками. В етиці натуралізм вплинув на теорії, які пов'язують походження моралі з природою людини.

2. Світ європейського мистецтва XIX ст.

У духовній культурі ХГХ ст. переосмислюються роль і знамення мистецтва. Воно зайняло одну з ключових позицій у системі культури, взяло на себе роль "судді" над суспільством, його "вчителя", "вихователя" та "проповідника", вперше протиставляючи себе дійсності, стверджуючи свою самоцінність. Змінився і статус митця - він остаточно перетворився на вільного професіонала, особистість, яка творить, спираючись на власний світогляд, внутрішній світ, творчі бажання тощо. Надзвичайну значущість мала особа митця як вільної особистості, що творить унікальну художню реальність.

XIX ст. відзначено все більшою демократизацією художнього життя. Бурхливий розвиток видавничої справи збільшив тиражі, читацька аудиторія розширилася за рахунок відкритих (публічних) бібліотек, концертна діяльність стала панівною формою поширення музики, виставка утвердилася як головне місце спілкування художника з публікою тощо.

Художня культура XX ст. характеризується розмаїтим співіснуванням багатьох стилів, напрямів і течій (романтизм, реалізм, критичний реалізм, імпресіонізм, символізм та ін.).

Витоки романтизму XIX ст. - у творчості Ж. Ж. Руссо, який підкреслював пріоритет почуттів над розумом, у так званих ієнській літературній школі та літературно-громадському русі "Буря і натиск" у Німеччині та озерній школі в Англії, творчості Й. Гете, філософії А. Шопенгауера та И. Г. Фіхте.

Романтичний герой у мистецтві - складна, суперечлива особистість, яка конфліктує із суспільством, світом, собою. їй немає спокою, вона страждає, не знаходить собі місця в реальності. Конфлікт між реальністю й омріяним ідеалом породив специфічне для романтизму протиставлення двох художніх світів - реального (жорсткого, брутального) та уявного (ідеального). Втеча від порочної дійсності здійснювалась у художній творчості в просторі і часі: в екзотичні східні країни, вигаданий, фантастичний світ, створений уявою митця" ідеалізовану патріархальну старовину. Великого значення романтики надавали образу природи, яка або була співзвучна бурхливим душевним переживанням героя, або контрастувала їм, втілюючи образ чистоти, спокою.

Інтерес до внутрішнього світу людини спонукав романтиків до розроблення таких жанрів, як психологічний роман, новела, оповідання, поема, а також різновидів ліричної поезії.

Естетичні принципи романтизму були протилежні принципам класицизму: якщо класицизм утверджував пріоритет розуму, раціонального начала, то романтизм - емоцій і почуттів, раціональному світобаченню протиставляв іронічне. Якщо у класицизмі жанри суворо розмежовувалися на високі і низькі, то романтизм тяжів до синтезу жанрів і видів мистецтва, що найбільш яскраво відбилося у злитті музики і літератури (програмній музиці), формуванні таких жанрів, як симфонічна поема, музична драма.

Представниками романтизму в літературі були Г. Гейне, Е. Т. А. Гофман, Новаліс, брати Грімм (Німеччина), Дж. Г Байрон, В. Скотт (Англія, Шотландія), Жорж Санд, В. Гюго, Ф.-Р. Шатобріан, П. Меріме (Франція), Ф. Купер (США), А. Міцкевич (Польща); у музиці - Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Мендельсон, Р. Вагнер, И. Брамс (Австрія, Німеччина), Г Берліоз, Ш. Гуно, частково-Ж. Бізе, (Франція), Е. Гріг (Норвегія), А. Дворжак (Чехія), Я. Сібеліус (Фінляндія), Ф. Шопен (Польща); у живопису - Е. Делакруа, Ж. Л. Жеріко (Франція), В. Тернер, Дж. Констебл (Англія).

Реалізм - напрям у мистецтві, який набув ознак критичного реалізму в європейській культурі 40-х років XIX ст. Утвердження критичного реалізму, який став реакцією на буржуазну дійсність, обумовлено тим, що у середині XIX ст. капіталістичні відносини максимально загострили суперечності в суспільстві. На відміну від романтизму, який зображує незвичайне, намагається "відійти" від дійсності, реалізм проникає в суспільне життя, розкриває сутність суспільних відносин, зображує об'єктивну реальність, відтворює "типові характери" в "типових умовах". Представники реалізму привнесли в мистецтво аналітичний погляд на сутність людини і суспільства, розвінчали мрії, сподівання, ідеали романтизму та сентименталізму.

Об'єктом дослідження реалізму стали дійсність та існуюча в ній особистість. Соціальне середовище, що оточує людину, осмислювалося як сила, що визначає та скеровує поведінку людини. Людина діє, виходячи не з власної волі, а із соціальних умов і обставин. Реалізм зосередив увагу на зображенні зв'язків між зовнішніми обставинами і породжуваними ними вчинками та переживаннями людини. Основними жанрами критичного реалізму в літературі стали соціальний роман і повість, що набули розвитку у творчості О. де Бальзака, Стендаля, Ч. Діккенса, Дж. Голсуорсі, Г. Флобера, Е. Золя, У. Теккерея, Г. де Мопассана та ін.