Розділ «V. МИСТЕЦТБО XVII–XVIII СТОЛІТЬ»

ковий простір символізує вічність, скривавлений ніж сприймається уособленням знаряддя мучеництва, перо і папір – атрибутами державного служіння. Монументальність образного рішення підкреслена простотою обстановки, сильним вираженням стриманого страждання на обличчі Марата, чіткістю світлотіньового моделювання, обмеженням колористичної палітри, драматичною виразністю.

Портретні работи Давида – “Портрет мадам Рекам'є” (1800), "Портрет Луїзи Трюден” (1792) та інші – також несуть на собі вплив античності, проте водночас і точного спостереження натури.

Мистецтво портрета займало особливе місце в класицистичній традиції другої половини XVIII століття, поєднуючи риси світської парадності з психологічною достовірністю. Для англійської портретної школи характерне поєднання піднесеності образу в дусі класицизму з елементами стилістики рококо та живих відвертих почуттів сентименталізму кінця XVIII століття, прибічники якого вважали головним у людині не розум, а почуття, утверджуючи цінність людської особистості. Так, у “Портреті Сари Сіддонс в образі музи трагедії” (1784) англійського художника Джошуа Рейнолдса (1723–1792) знаменита трагічна актриса зображена на троні серед хмар; по обидва боки від неї – фігури муз. Поза Сіддонс гордовита і велична, обличчя осяяне натхненням, контраст світла і тіні надає напруження, насичений колорит підсилює драматизацію – створюється враження, що героїня грає роль на театральній сцені. Портрет перетворено художником на живописний символ акторського мистецтва.

Натомість “Портрет Неллі О'Брайен” (1763) написано художником легко і невимушено: сонячні промені крізь листя дерев осяюють її розкішне плаття, маленьку собачку на колінах, ніжне обличчя, ледь затінене крисами шляпи. Портрет приваблює свободною граційністю рухів пензля і створює враження сміливої імпровізації: мазки накладаються художником чистою фарбою, не змішуючись на палітрі, один поруч з одним, чим зберігається інтенсивність окремих кольорів.

Якщо у Рейнолдса формою парадного портрета виражено просвітницьку віру в розумну людину, що вимагало розкриття образу через активність персонажа, то його співвітчизник Томас Гейнсборо (1727–1788) виявляв у людині здатність відсторонюватись від зовнішнього, існувати відокремлено від суєтного світу. В його інтерпретації актриса Сара Сіддонс на портреті 1784–1785 р. не трагічна муза, а виточено-благородна дама, яка замріяно дивиться у далечінь. Стриманий візитний костюм, чорна шляпа з пір'ям, муфта на колінах підкреслюють її чарівність і вишуканий смак. Але перш за все – вона особистість, за зовнішньою стриманістю якої ховається внутрішня зібраність і могутній інтелект. Сміливо використані художником на передньому плані холодні кольори підкреслюють неординарність і силу образу.

Відкриття експресивних можливостей холодних кольорів як домінантних у картині стало одним із досягнень Гейнсборо. Такий досвід представляє серія “блакитних” портретів художника – “Хлопчик у блакитному" (1770), “Портрет герцогині де Бофор” (1770-ті pp.), де він віортуозно виявляє в блакитному сріблястість, перлинність, перламутровість, ліловість, смарагдовість тощо. Образ герцогині де Бофор зіткано художником з ледь вловимих рухів: мрійливий погляд, губи, що готові посміхнутися, злегка помітний поворот голови, блакитний шарф, що сповзає з плечей, трепет напудреної зачіски, увінчаної маленьким капелюшком зі страусовими пір'ям і блакитною стрічкою. Вишукана холодна тональність палітри, особлива мальовнича манера

Ж. Л. Давид. Клятва Горацй'в. 1784

накладання фарб рідким напівпрозорим шаром, темпераментні мазки тонкого пензля, надають образу англійської аристократки одухотвореності та витонченості.

Глибокі почуття об'єднують героїв портрету Гейнсборо “Ранкова прогулянка” (1785). Подружня пара повертається з прогулянки, стривожена свинцевими хмарами та поривом вітру, що передвіщують грозу. Пальці жінки довірливо і міцно охопили руку її чоловіка. Маленький білий песик – традиційний символ вірності – ластиться до господині, доповнюючи цю ідилічну картину подружнього щастя, душевного благополуччя, внутрішньої згоди. Теплота стосунків людей, зумовлена їх близкістю природі повною мірою відображає ідеали просвітників і сентименталістів. Рішучі швидкі рухи пензля, стримані домінантні блакитний, білий і чорний кольори характерні для творчої манери художника.

Російська портретна школа другої половини XVIII ст. також розвивалася спочатку під впливом чуттєвого рококо, потім прийняла стилістику класицизму та програмні засади сентименталізму. Портрети Федора Рокотова (1735–1808) відзначалися одухотвореністю образів і повітряністю письма. Гордовита постава голови, напівприкриті очі, м'яка посмішка характерні для героїв його портретів – Струйської (1772), Санті (1785), “Невідомої в рожевому” (1770). Овальні форми полотен, пом'якшені контури, пастельна колористична гама, проникливість образів зближують творчу манеру Рокотова зі стилістикою рококо.

Майстерність художника Дмитра Левицького (1735–1822) сформувалася в Україні, в Росії він утвердився як творець галереї портретів, які втілювали основну ідею європейського просвітництва – позастанової цінності людини, її гідності та сили. У портреті О. Кокорінова (1769) він представляє президента і архітектора Російської Академії мистецтв як впливового діяча культури, який усвідомлює своє місце в історії. У портреті П. Демідова (1773) він сміливо поєднує парадний задник із завісою, що відкриває побудовану його коштом споруду Виховного будинку в Москві, з іронічно-насмішкуватим героєм у домашньому халаті та ковпаку. Квіткові горщики натякають на соціальну благодійність, ідею суспільного виховання, оскільки виховання дітей подібне до вирощування квітів.

Ідеї просвітництва прозвучали і в циклі портретів вихованок Смольного інституту (1773–1776). Ця серія стала новим різновидом

Ж. Л. Давид. Клятва Гораціїв. 1784

кішне плаття, маленьку собачку на колінах, ніжне обличчя, ледь затінене крисами шляпи. Портрет приваблює свободною граційністю рухів пензля і створює враження сміливої імпровізації: мазки накладаються художником чистою фарбою, не змішуючись на палітрі, один поруч з одним, чим зберігається інтенсивність окремих кольорів.

Якщо у Рейнолдса формою парадного портрета виражено просвітницьку віру в розумну людину, що вимагало розкриття образу через активність персонажа, то його співвітчизник Томас Гейнсборо (1727–1788) виявляв у людині здатність відсторонюватись від зовнішнього, існувати відокремлено від суєтного світу. В його інтерпретації актриса Сара Сіддонс на портреті 1784–1785 р. не трагічна муза, а виточено-благородна дама, яка замріяно дивиться у далечінь. Стриманий візитний костюм, чорна шляпа з пір'ям, муфта на колінах підкреслюють її чарівність і вишуканий смак. Але перш за все – вона особистість, за зовнішньою стриманістю якої ховається внутрішня зібраність і могутній інтелект. Сміливо використані художником на передньому плані холодні кольори підкреслюють неординарність і силу образу.

Відкриття експресивних можливостей холодних кольорів як домінантних у картині стало одним із досягнень Гейнсборо. Такий досвід представляє серія “блакитних” портретів художника – “Хлопчик у блакитному" (1770), “Портрет герцогині де Бофор" (1770-ті pp.), де він віортуозно виявляє в блакитному сріблястість, перлинність, перламутровість, ліловість, смарагдовість тощо. Образ герцогині де Бофор зіткано художником з ледь вловимих рухів: мрійливий погляд, губи, що готові посміхнутися, злегка помітний поворот голови, блакитний шарф, що сповзає з плечей, трепет напудреної зачіски, увінчаної маленьким капелюшком зі страусовими пір'ям і блакитною стрічкою. Вишукана холодна тональність палітри, особлива мальовнича манера накладання фарб рідким напівпрозорим шаром, темпераментні мазки тонкого пензля, надають образу англійської аристократки одухотвореності та витонченості.

Глибокі почуття об'єднують героїв портрету Гейнсборо “Ранкова прогулянка” (1785). Подружня пара повертається з прогулянки, стривожена свинцевими хмарами та поривом вітру, що передвіщують грозу. Пальці жінки довірливо і міцно охопили руку її чоловіка. Маленький білий песик – традиційний символ вірності – ластиться до господині, доповнюючи цю ідилічну картину подружнього щастя, душевного благополуччя, внутрішньої згоди. Теплота стосунків людей, зумовлена їх близкістю природі повною мірою відображає ідеали просвітників і сентименталістів. Рішучі швидкі рухи пензля, стримані домінантні блакитний, білий і чорний кольори характерні для творчої манери художника.

Російська портретна школа другої половини XVIII ст. також розвивалася спочатку під впливом чуттєвого рококо, потім прийняла стилістику класицизму та програмні засади сентименталізму. Портрети Федора Рокотова (1735–1808) відзначалися одухотвореністю образів і повітряністю письма. Гордовита постава голови, напівприкриті очі, м'яка посмішка характерні для героїв його портретів – Струйської (1772), Санті (1785), “Невідомої в рожевому” (1770). Овальні форми полотен, пом'якшені контури, пастельна колористична гама, проникливість образів зближують творчу манеру Рокотова зі стилістикою рококо.

Майстерність художника Дмитра Левицького (1735–1822) сформувалася в Україні, в Росії він утвердився як творець галереї портретів, які втілювали основну ідею європейського просвітництва – позастанової цінності людини, її гідності та сили. У портреті О. Кокорінова (1769) він представляє президента і архітектора Російської Академії мистецтв як впливового діяча культури, який усвідомлює своє місце в історії. У портреті П. Демідова (1773) він сміливо поєднує парадний задник із завісою, що відкриває побудовану його коштом споруду Виховного будинку в Москві, з іронічно-насмішкуватим героєм у домашньому халаті та ковпаку. Квіткові горщики натякають на соціальну благодійність, ідею суспільного виховання, оскільки виховання дітей подібне до вирощування квітів.

Ідеї просвітництва прозвучали і в циклі портретів вихованок Смольного інституту (1773–1776). Ця серія стала новим різновидом жанру – “портрет у ролі”. Картинам притаманна ефектна видовищність, оскільки вихованки представлені в театральних костюмах на сценічних майданчиках і на тлі мальовничих лаштунків. У портрети смольнянок художник вносить сюжетне начало, показує людину в дії, коли розкриваються риси її характеру, а не просто фіксуючи модель, яка позує нерухомо. “Благородні дівиці” співають, грають на арфі, танцюють, розігрують пасторалі, проводять наукові досліди. Так, у маскарадній сцені О. Хованської та О. Хрущової блискуче передано боязку грацію однієї дівчини та сором'язну чарівливість іншої. О. Нелідова зображена під час виконання менуету на тлі декорації з пейзажним парком: її поза – миттєвий перехід від одного танцювального па до іншого. У манірності дівчат відчувається справжнє захоплення виставами та непідробні дитячі веселощі. Композиція картин побудована на використанні низького горизонту. Граційність рухів і витонченість силуетів набули виразності завдяки нюансам колориту, витриманого в сірувато-рожевій і оливковій гамі.