Розділ «V. МИСТЕЦТБО XVII–XVIII СТОЛІТЬ»

Рухливість душевного світу героїв Рембрандт розкриває в чис-

В. К. Геда. Натюрморт з крабом. 1648

ленних портретах: це і зупинена мить смутних роздумів замкненого Яна Сікста (1654), і по-юнацьки захоплено-одуховорена емоційність у портреті сина Тітуса, який читає книгу (6л. 1656 р.), і позбавлений ідеалізації образ тихої жіночої вдачі у картині “Хенрікьє, яка входить у воду" (1654) з віортуозним передуванням тонких і пастозних мазків, що блискуче передають грубувату фактуру тканини та прозору чистоту води. У портретах старої (1654) та старого у червоному (1652–1654) Рембрандт спресовує довгий і нелегкий життєвий шлях персонажів, від- зеркалюючи на зморшкуватих обличчях сліди турбот і важких роздумів, втоми та розчарувань. Важко покояться на колінах натруджені вузлуваті руки, проте герої художника зберігають колосальну внутрішню силу, духовну енергію, яку випромінює золотаве світло їх облич. Виразність образів створена лаконічністю композиції, загальним враженням монументальності, фронтальною постановкою фігур, крупними бганками одягу, червонуватими рефлексами, що нагадують тліюче вугілля вогнища, взаємодією сміливих пастозних мазків у світлих місцях і прозорих – у тінях, що відтворює вібруюче світлове і повітряне середовище. Ці пронизані трепетом життя образи увібрали в себе долі багатьох людей, цілих поколінь.

Крім живопису, протягом життя Рембрандт активно займався мистецтвом гравюри. Виконані ним в техніці офорта портрети і пейзажі, побутові та релігійні сцени завжди відрізнялися сміливістю та новизною художніх прийомів, багатством світлотіні, виразністю та лаконізмом ліній, живописністю тонального рішення, складністю та глибиною образів. Так, офорт “Христос, який зцілює хворих” (1649) побудовано на контрасті образів амбіційних і самовдоволених фарисеїв і стражденних бідняків, які втратили надію. Прагнення Рембрандта дослідити моральні колізії буття людини визначило на століття вперед етичний пафос європейського мистецтва.

Мистецтво Франції XVII ст. формувалося в умовах утвердження абсолютної монархії, інтересу до проблем громадянського суспільства, соціальної дисципліни та патріархальної моралі. Високі етичні цінності стали предметом зацікавлення художників. Герої релігійних картин Жоржа де Латура (1593–1652) стримані, цілісні, душевно чисті та морально досконалі. У картині “Новонароджений” (бл. 1648 р.) зображено молодих жінок, які заколисують немовля, охороняючи його від життєвих негараздів. Характерне для Латура напружене світло, що розриває темряву, підкреслює пластику зосереджено-застиглих форм, сповнює сцену гармонією, тишею, духовна значущість яких так контрастує з недосконалістю зовнішнього світу. Жанрові картини Луї Ленена (1593–1648) також позбавлені виразної оповідальності. Стримані сріблясто-блакитні тони та низький горизонт надають насиченій вологим повітрям картині “Сімейство молочарки” (1640-вірр.) пластичної виразності образів, стриманість і чистота яких підносить їх над убогістю існування. Монументальність, чіткість ритмічних побудов, стриманість колористичного рішення, етична спрямованість образів Латура і Ленена наперед визначили риси класицистичного стилю.

Французький класицизм відобразив тенденцію раціоналізації свідомості, яка компенсувала ренесансний розгул індивідуалізму, стала точкою опори в мінливому світі. Раціоналізм виник як носій гармонії, порядку, пафосу суспільності. У Франції XVII ст. теоретиком класицизму став Н. Буало, який вважав почуття силою анархічною, руйнівною, а розум – силою, що дисциплінує. Основним змістом класицизму є суперечності між природним і суспільним у людині, між пристрастями і розумом. Герой класицизму усвідомлює суспільну необхідність, виконує державний обов'язок. Персонажі французьких драматургів Мольєра і Расіна завжди є носіями певної ідеї, тотожні самі собі, існують поза суперечностями і розвитком. Зразком подібної норми слугувала антична традиція, в контексті якої універсальні закони мистецтва вважалися відображенням закономірностей природи, що тяжіє до гармонії та рівноваги цілого. Характерними рисами стилю стали етичне спрямування сюжета, симетрія і рівновага композиції, єдність часу і місця.

Засновником класицизму в живописі був Нікола Пуссен (1594– 1665). У міфологічних і релігійних сюжетах він шукав приклади громадянського служіння, моральної досконалості, відречення від особистого. Його герої – самодостатні стоїки, які не втрачають присутності духа за жодних обставин; відповідно художні засоби виразності образів художника зосерджені на стриманості, гармонії, замкненості, рівновазі та впорядкованості. У картині “Смерть Германіка” (1627) Пуссен звертається до сюжета загибелі полководця Германіка, отруєного імператором Тіберієм. Герой мужньо переносить страждання, його воїни в єдиному пориві готові виступити на його захист, емоційні переживання жінок і дітей максимально приглушені. Стриманості героїв відповідає архітектурна правильність побудови композиції, гармонія локально-насичених колористичних плям, замкненість неглибокого простору композиції• Серед інших творів Пуссена можна також назвати – “Танкред і Ермінія” (1630-ті pp.), “Аркадські пастухи ' (1632–1635), “Пейзаж з Поліфемом” (1649).

В архітектурі класицизму утвердилися суворі закономірності, порядок і симетрія, завершеність і гармонійна рівновага. Споруда будувалася на основі строгих канонів, тим самим виявляючи стрункість і логічність самої світобудови. Головною рисою класицистичної архітектури стало звернення до форм античної традиції, до ордерної системи. Принцип відмови від деталей, позбавлених конструктивної функції, визначив властиву регулярність системи планування споруд і ландшафтів, симетрично-вісьові композиції, чіткість правильних геометричних об'ємів, стриманість декорування, монументальність.

Принципи класицизму повною мірою були реалізовані в грандіозному ансамблі Версаля – резиденції французьких королів (1668–1689), побудованому архітекторами Л. Лево і Ж. Ардуеном-Мансаром і садоводом А. Ленотром. Версаль будувався як ідеальне місто, що втілює ідею розумного і гармонійного суспільства, уславлюючи можуть абсолютної монархії.

План Версаля відзначається симетрією та регулярністю. Його фасади оформлені на основі класицистичної системи, в якій головну роль відіграє колонада, розташована на рівні другого поверху. Перший набув значення подіуму,

Що підтримує ордер. Третій же поверх оформлений у вигляді аттика. Енергійний виступ центрального ризаліту з ритмичними портиками порушує монотонність ліній фасаду. Враження грандіозності архітектури досягнуто великим масштабом цілого, простим І спокійним ритмом всієї композиції. Барокова тема проступає лише в

Рембрандт. Повернення блудного сина. Біля 1669

Версаль. Арх. Л. Лево, Ж. Ардуен-Мансар, А. Ленотр. 1668–1689

скульптурі, яка бунтівною схвильованістю форм контрастує з прямими геометричними абрисами будівлі.

Інтер'єри Версаля, що відзначаються особливо нарядним убранством, мали також парадний бароковий характер. Стилістичне протиставлення майже класицистичних екстер'єрів і барокових інтер'єрів – специфічна риса французької архітектури цього часу. Єдиний наскрізний рух інтер'єрів створювався анфіладою парадних залів, кульмінацію яких досягнуто у Дзеркальній галереї, фланкованій залом Війни і залом Миру. З основною віссю палацу збігається вісь версальського парку, до якого входять: Великий канал, Швейцарське озеро, фонтани, басейни, ансамбль Тріанон. Сади складалися з партерів (відкритих ділянок землі, покритих газонами, квітами, прорізаних доріжками) і боскетів (невеликих гаїв у вигляді каре з дерев та кущів). У партерах і серед боскетів розташовувалися басейни, фонтани, статуї, архітектурні споруди. Домінування прямих ліній, гладких площин, стереометрично підстрижених дерев, геометричних водойм і каналів створювало стилістику регулярного парку як образу підкорення природи розуму і волі людини.

Класицистичний стиль з його акцентом на колонаді, що втілювала непорушність закону і порядку, знайшов своє відображення також у східному фасаді Лувра архітектора К. Перро (1667–1678), соборі Будинку інвалідів в Парижі Ж. Ардуена-Мансара (1670–1677), соборі се. Павла у Лондоні (1675–1708) архітектора К. Рена. Образ класицистичної архітектури став зразком для державного будівництва на століття вперед.

5.2. Європейське мистецтво XVIII ст.

Світовідчуття рококо народилося у Франції на яоч. XVIII ст. і було пов'язане з аристократичним середовищем. Змістова сутність рококо – в утвердженні “природноїлюдини", концепцію якої розвинув у своїх творах француз Ж.-Ж. Руссо й англієць Д. Дефо у романі “Робінзон Крузо”. Улюблені жанри рококо – інтер'єр будуару, інтимний портрет, пастораль, галантний роман, камерна музика, романс.

Ідеалом рококо стала приватна людина, яка живе почуттями. Це зумовило інтерес до індивідуального, неповторного, характерного, буденного. Героєм аристократичного суспільства був італійський авантюрист Дж. Казанова, котрий присвятив своє життя пошукам любовних пригод. Стилем соціальної поведінки став гедонізм, філософією – сенсуалізм, улюбленою темою – кохання як утвердження “природності” людини. Кавалер де Гріє, герой роману Прево “Манон Леско”, відмовився від свого соціального статусу заради куртизанки. Юлія, героїня роману Ж.-Ж. Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”, покарана ранньою смертю за відмову від кохання. Хоча витончене рококо супроводжувало бездіяльне життя зніженої та манірної знаті, воно пронизане вільнодумством, дотепністю, грайливістю, насмішкуватістю.

Ідеал рококо містив важковловлювану амбівалентність. Гедонізм мав зворотну сторону у відчутті ефемерності людського буття. Життєстверджуючі мотиви опери В. А. Моцарта “Чарівна флейта” обернулися глибоким трагізмом “Реквієму”. Скандальновідомі твори маркіза де Сада представили “природну людину” в усій її жахливій тваринності.