Розділ 4 Парламентські та президентські вибори, 2002-2004

На тлі сірої маси безликих політиків Ющенко та Тимошенко стали найбільш яскравими харизматичними особистостями в Україні того часу. Тому народ повірив саме їм, хоча Ющенко не справляв враження вольової людини. Тимошенко ж, навпаки, виглядала відчайдушною та сміливою. «Єдиним чоловіком в українській політиці» її назвали зовсім не випадково, перефразовуючи слова українського письменника Івана Франка про Лесю Українку, який назвав її «єдиним чоловіком в українській літературі».

Українське суспільство, яке втомилося від політичних чвар та «розборок» поміж президентською, урядовою та парламентською гілками влади, завжди вважало, що після зміни того чи іншого президента, уряду й, навіть, перевиборів Ради в країні настане довгоочікуване благополуччя. Але кожного разу результатом боротьби ставав лише перерозподіл влади, власності та грошей між новими суб'єктами політичної активності та поява нових політичних об'єднань зі старими гравцями. Поки парламент голосував за відставку уряду Ющенка, біля його стін зібрався семитисячний натовп прихильників прем'єр-міністра. Вони вважали його уряд реформаторським, і таким, що боровся за інтереси країни та народу. Юлія Тимошенко тоді ж заявила, що підтримає кандидатуру Ющенка на чергових президентських виборах 2004 року й створила ініціативну групу з 50 партій та організацій з проведення референдуму (який не відбувся) про відставку Кучми.

На передбачуваному референдумі населення повинно було відповісти всього лише на одне питання: «Чи вважаєте ви, що Леонід Кучма, за те, що знищив права та свободи українського народу, відповідно до принципів верховенства права, повинен заявити про відставку, відповідно до статей 108, 109 Конституції України». Зрозуміло, влада не дала згоду на проведення референдуму. Тоді, в липні 2001 року невгамовна Тимошенко виступила з ініціативою створити передвиборчий блок «Форум національного порятунку» (ФНП), куди увійшли сім партій: «Батьківщина» Юлії Тимошенко, «Собор» Анатолія Матвієнка, Українська християнсько-демократична партія (УХДП) Олеся Сергієнка, Українська республіканська партія (УРП) Левка Лук'яненка, Українська консервативна республіканська партія (УКРП) Степана Хмари, Українська соціал-демократична партія (УСДП) Василя Онопенка та Патріотична партія України (ППУ) Миколи Габера. Після перейменування ФНП у Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) до нього також увійшла Українська національно-консервативна партія (УНКП) Олега Соскіна.

Намагаючись знизити політичну активність Тимошенко, Генеральна прокуратура України наприкінці січня 2002 виписала новий ордер на її арешт та «посадила» її під підписку про невиїзд (раніше скасовану судом). 29 січня 2002, прямуючи у своєму «мерседесі» на засідання Апеляційного суду, Тимошенко потрапила в автомобільну аварію й була госпіталізована.

Наближалися парламентські вибори-2002. Все політичне життя країни підпорядковувалось підготовці до головної події року, яка мала кардинально змінити політичний ландшафт та життя України. Ющенко та Тимошенко, опинившись відстороненими від влади, розпочали підготовку до виборів, збираючи навколо себе численних прихильників, які щиро вірили, що дует Ющенка-Тимошенко кардинально змінить ситуацію в державі.

Парламентські вибори 2002 року

Важливою особливістю передвиборчого періоду стало перегрупування політичних сил та блоків, частина яких відчайдушно намагалася утримати владу; інша — захопити її. Згідно з новим законом, в Україні була створена система виборів, при якій 50 % депутатів обирали за партійними списками, а 50 % — в мажоритарних виборчих округах. Щоби пройти до парламенту, партія або політичний блок повинні були подолати чотирьохвідсотковий електоральний бар'єр. У той час як Тимошенко формувала опозиційний блок під своїм ім'ям, колишній прем'єр-міністр Ющенко оголосив про намір створити блок політичних партій під назвою «Наша Україна» (також опозиційний владі). У лютому 2002 року цей блок був офіційно зареєстрований. До нього увійшли 10 партій: Народний рух України, Українська народна партія, Ліберальна партія України, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократичний союз, Молодіжна партія, партія «Реформи і порядок» та інші.

На проведених у березні 2002 року парламентських виборах до Верховної Ради, в яких взяли участь 62 політичні партії, об'єднані у 30 виборчих блоків, за підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотирьохвідсотковий рубіж подолали: блок «Наша Україна» на чолі з Ющенком — 23,55 %; Комуністична партія України (КПУ) — 20,01 %; блок «За єдину Україну» (В. Литвин) — 11,79 %; БЮТ — 7,25 %; Соціалістична партія України (СПУ) Олександра Мороза — 6,87 %; Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)) Віктора Медведчука — 6,27 %.

Блок «Наша Україна» Віктора Ющенка отримав підтримку в центральній та західній частині України; комуністи — на південному сході України та в Криму; блок «За єдину Україну» — на півдні та сході. Народний Рух — мав свій сталий електорат в Західній Україні. Блок Юлії Тимошенко підтримали здебільшого у Києві та Дніпропетровську.

У самій Раді нового скликання партії та блоки, які перемогли на виборах, утворили свої фракції. Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» отримав 112 мандатів, «За єдину Україну» — 101, КПУ — 65, СДПУ(о) — 24, СПУ — 23, БЮТ — 22. Ще 103 місця у Верховній Раді розподілили між собою представники дрібних партій, які увійшли до парламенту за результатами голосування по мажоритарних округах, а також безпартійні. Якщо пости спікера та віце-спікерів у впертій боротьбі завоювали представники «Єдиної України» (так званої «Єди») та об'єднаних есдеків, то керівництво ключовими парламентськими комітетами перейшло в руки «нашистів» (так називали членів фракції «Наша Україна»).

Ющенку та його прихильникам вдалося виграти парламентські вибори, але переговори з формування парламентської більшості він програв. Як часто буває в політиці, перемагають одні, а виграють — інші. Боротьба за парламентську більшість, а як наслідок цього й боротьба за посаду прем'єр-міністра, тривала з травня по грудень 2002 року. Пропрезидентські сили, скориставшись неоднорідністю опозиції, яка не зуміла виробити чітких принципів взаємодії, залучили на свій бік соціалістів та комуністів й сформували парламентську більшість. Завоювавши більшість у парламенті, прихильники президента Кучми розчистили собі дорогу до влади, посилили свій економічний та політичний вплив у країні, відновили колишні корупційні схеми приватизації, використали можливість призначення на високі державні посади «потрібних людей» та, навпаки, звільняли тих, хто стояв на їхньому шляху.

Вперше за роки незалежності України було утворено коаліційний уряд. Тільки він перетворився на уряд на чолі зі ставлеником Ріната Ахметова та донецького клану, прем'єр-міністром Віктором Януковичем. Опозиції нічого не залишалося, як продовжувати боротися за подальшу демократизацію й виробляти нову стратегію боротьби за владу на майбутніх, тепер уже президентських виборах.

Президентські вибори 2004 року

До президентських виборів сторони почали готуватися задовго до їх офіційного оголошення. Більшість українських виборців продовжували вірити та сподіватися, що ці президентські вибори стануть переломними в історії країни. Панівна верхівка розуміла, що чесні та демократичні вибори вона за жодних обставин не виграє, однак здавати свої позиції не планувала, тому придумала механізм продовження свого існування. Конституційний Суд, що знаходився під контролем президента Кучми та його прибічників, визнав, що у відповідності з новою українською Конституцією 1996 року президент Кучма обіймав свою посаду усього один термін, оскільки вперше його було обрано ще до прийняття нової Конституції України. Тож суд встановив, що Кучма може висуватися на другий (а не на третій, як було насправді) термін на виборах 2004 року. Підконтрольні уряду українські ЗМІ почали роз’яснювати народу «правильність» висновків Конституційного Суду, а сам Кучма уважно спостерігав за реакцією суспільства, тому що не знав, як діяти: висувати свою кандидатуру чи відмовитися від участі у виборах й підтримати кандидатуру Ющенко.

В той же час Кучма розумів, що Ющенко, а тим більше Тимошенко, прийшовши до влади, його не пошкодують і, ймовірно, таки притягнуть його до кримінальної відповідальності або за корупцію, або ж (що ще гірше) за вбивство Гонгадзе. Залишався ще один варіант: підтримати донецький клан, що мав свого представника в президенти — Віктора Януковича. У останнього при всіх його мінусах був один плюс: він не мав на меті посадити за ґрати колишнього президента Кучму.

Ще один кандидат — Віктор Медведчук, що обіймав на той час посаду керівника адміністрації президента України — також обіцяв Кучмі, що у випадку своєї перемоги «не дасть Данилича в обіду» та гарантує йому (як Путін Єльцину) спокійне життя. Обидва кандидати не мали широкої популярності серед населення, однак за ними стояли сильні клани, які були готові боротися за своє виживання до кінця. Опозиція тим часом перейшла в наступ, роз’яснюючи народу конституційний «виверт» Конституційного Суду України. В підсумку Леонід Кучма відмовився від участі у президентській гонці, поставив на Януковича (та програв все).

Дочекавшись прояснення ситуації з діючим президентом, до передвиборчого марафону ринула численна рать кандидатів (26 осіб), кожен з яких намагався переконати виборців, що саме він зможе змінити життя пересічних людей на краще. Такої великої кількості претендентів, бажаючих ощасливити багатостраждальний український народ, Україна за всі роки незалежності ще не бачила. Найулюбленішим заняттям кандидатів стало паплюження конкурентів, внаслідок чого передвиборча президентська кампанія 2004 року стала найбруднішою — з погляду використання передвиборчих технологій.

На програми кандидатів ніхто не звертав уваги, оскільки вони практично нічим не відрізнялися. Із загальної одноманітності, тим не менше, вирізнялися два Віктори: Янукович та Ющенко. Зовсім різні та не подібні один на одного кандидати дуже скоро визначились як основні. Кандидатом від влади став діючий прем’єр-міністр Віктор Янукович. Його відкрито підтримувала Росія, яка сподівалася, що через Януковича їй вдасться встановити повний політичний та економічний контроль над Україною. Водночас колишній донецький губернатор був надією української олігархії, особливо донецької.

Народився він неподалік від міста Єнакієво у сім’ї машиніста паровоза Федора Володимировича Януковича та медсестри Ольги Семенівни Леонової. Віктор Янукович рано залишився без матері та виховувався бабусею Кастусею Янукович. Закінчивши з непоганими оцінками середню школу, він працював на Єнакіївському металургійному заводі та навчався в гірничому технікумі при заводі, а пізніше закінчив Донецький політехнічний інститут. У 17 років вперше був засуджений на три роки за участь в пограбуванні, однак, не встигнувши вийти з однієї в’язниці, одразу ж потрапив до іншої — на два роки, за побиття (тілесні ушкодження середньої тяжкості). Пізніше судимості були зняті «через відсутність складу злочину», на чому в майбутньому неодноразово акцентуватимуть увагу — і сам Янукович, і його прибічники.

Понад двадцять років Янукович працював керівником низки донецьких підприємств, що дозволило йому увійти до владної еліти шахтарського краю. З 1996-го до 2001 року він був головою Донецької обласної державної адміністрації та обласної Ради. Згодом закінчив факультет міжнародного права Української академії зовнішньої торгівлі і, вже перебуваючи на посаді губернатора (що завжди підозріло), захистив докторську дисертацію з питань управління розвитку інфраструктури великого промислового регіону (Донбасу). Услід за цим Янукович отримав звання професора, проте, вказуючи дане звання в анкеті, написав його з двома літерами «ф» і з однією «с»: «проффесор». Відтоді так його і називали в Україні — «проффесор Янукович».