Розділ 12 Зміна влади чи зміна олігархій?

В автократичних країнах пов'язаний з владою бізнес процвітає доти, поки не зруйнується влада. Тоді руйнуються і такий бізнес, і правлячі партії. Не випадково, як тільки Янукович залишив межі України, лідер фракції ПР у парламенті поспішив заявити, що ПР не має «нічого спільного з родиною Януковича» та дистанціювався від свого патрона. Зрозуміло, що, перебуваючи при владі, «бізнесмени», які купили собі місця під самим «дахом», намагаються швидко збагатитись і вивезти свої капітали за кордон, диверсифікувати їх там і надійно заховати під чужими іменами. Вони обмежені в часі й розуміють це. Поки Кучма, Тимошенко та Янукович перебували при владі, їх оточення казково збагатилося, вибиваючи фінансову базу з-під ніг своїх супротивників або навіть саджаючи їх до в'язниці. Приклад з Тимошенко (у Росії її роль дісталась Михайлу Ходорковському) в цьому сенсі найбільш наочний. Всі розуміли, що її справа — політична. Те, що Сім’я намагалась розвалити її бізнес, не менш очевидно. На цьому тлі абсолютно безглуздим здавалося питання про те, чи направду здійснювала Юлія Тимошенко економічні злочини, з погляду чинного кримінального законодавства України. Аналогічно безглуздим є питання про те, чи здійснював Ходорковський злочини — з точки зору чинного кримінального законодавства Росії.

Дніпропетровська група

Дніпропетровський клан, на відміну від донецького, розпочав своє формування ще в епоху Леоніда Брежнєва — Генерального секретаря ЦК КПРС, уродженця Дніпропетровська. Клан займав провідні політичні посади як у Москві, так і в Києві. У 1960–1970 роки Москвою ширився анекдот про три етапи російської історії — допетровський, петровський і дніпропетровський. Більш ніж половина кадрового потенціалу української партійної номенклатурної влади складали дніпропетровці. Володимир Щербицький — перший секретар ЦК Компартії України, Валентина Шевченко та Олексій Ватченко, що очолювали українську Верховну Раду доби УРСР, були вихідцями з Дніпропетровська. Якщо опору донецьких складали шахти та металургійні підприємства, то дніпропетровці спирались на військово-промисловий комплекс регіону.

Невдовзі після оголошення незалежності України Генеральний директор «Южмашу» Леонід Кучма став прем'єр-міністром країни і справи дніпропетровців знову пішли вгору. Будучи ще комсомольцем, Олександр Турчинов — завідувач відділом пропаганди та агітації Дніпропетровського обкому комсомолу — допоміг молодому та енергійному молдавському хлопцю з села Драгенешти Лазовського району Молдавської РСР Сергію Тігіпку (обидва навчались у Дніпропетровському металургійному інституті) стати першим секретарем Дніпропетровського обкому комсомолу. Останній, у свою чергу, посприяв тоді ще нікому не відомій, але досить енергійній, привабливій та пробивній Юлі Тимошенко поставити на ноги бізнес відеосалонів у Дніпропетровську. Те, що Тігіпко, переїхавши до Дніпропетровська, легко увійшов до дніпропетровського клану, не здається дивним, оскільки його батько Леонід Тігіпко обіймав посаду секретаря Дніпропетровського міськкому Компартії України. Зрозуміло, що за допомогою батька Тігіпко зумів заснувати та очолити фінансову імперію — групу «Приват», що з часом стала фінансовою опорою «дніпропетровців».

У 1992–1993 роках в результаті масових страйків шахтарів донецькі на чолі з Юхимом Звягільським на деякий час витіснили дніпропетровців з київського «олімпу». В їх руки потрапили інструменти гри на валютних курсах, що дозволяли робити гроші «з повітря». Їм вдалося перетягнути на себе частину фінансових потоків країни. Однак, на щастя дніпропетровців, Кучма зійшов на президентський трон та відновив позиції своїх краян як в центрі, так і на місцях. До Києва Кучма «підтягнув» своїх давніх соратників — Володимира Горбуліна, який став секретарем Ради національної безпеки та оборони; Валерія Шмарова, першого та єдиного міністра оборони з числа цивільних; Володимира Яцубу — партійного функціонера, що обійняв посаду заступника голови адміністрації президента, а потім став міністром, Леоніда Деркача, який очолив митний комітет, а відтак й Службу безпеки України. Деркач навіть заснував у своєму рідному місті Академію митної служби. Вже до кінця 1996 року дніпропетровський клан домінував у всіх важливих секторах державної машини.

Особливу роль серед «дніпропетровців» відігравав призначений у травні 1996 року прем'єр-міністром колишній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Павло Лазаренко. Він почав формувати в уряді свою власну ФПГ, яка претендувала на повний контроль над паливно-енергетичним комплексом країни. Лазаренко включив до складу своєї команди Сергія Тігіпка, який став віце-прем'єром та Юлію Тимошенко, що очолила «Єдині енергетичні системи України». У парламенті Лазаренко заснував депутатську фракцію «Єдність». Але Кучму стурбувало посилення впливу Лазаренка й у липні 1997 року президент відправив небезпечного конкурента у відставку. Тоді Лазаренко перейшов у опозицію до Кучми, створив свою партію — «Громаду», у 1998 році пройшов до парламенту та очолив у Раді партійну фракцію.

Подальша доля Лазаренка стала повчальним прикладом як для бізнесменів-політиків, які конфліктували з владою, так і для правителів, що планували розправитися зі своїми конкурентами — політиками-бізнесменами. 9 лютого 1999 року Генпрокурор України звернувся з вимогою до Верховної Ради щодо позбавлення Лазаренка парламентської недоторканості. 15 лютого під загрозою арешту Лазаренко покинув Україну. 17 лютого 310 депутатів з 450 проголосували за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості й дали згоду на його арешт. 20 лютого на вимогу української влади Лазаренка затримали в аеропорту Нью-Йорка, але той звернувся до американської влади з проханням про надання політичного притулку. Замість притулку Лазаренку у 2000 році вручили звинувачення у здирництві, відмиванні грошей та шахрайстві. Обсяг коштів, переведених Лазаренком до США, був чималим: 114 млн доларів. Американська прокуратура мала підстави посадити Лазаренка у в'язницю на термін до 18 років та зобов’язала сплатити штраф — 66 млн доларів. Лазаренка ув’язнили. Звільнили його лише у 2003 році під заставу у 86 млн доларів. З 2003 до 2009 року він залишався у США під домашнім арештом.

У Каліфорнії Лазаренко володів нерухомістю. Через це судовий процес у його справі відбувся в м. Сан-Франциско. У 2006 році всі гроші на його рахунках (не менш ніж 477 млн доларів) заморозили, а 25 серпня 2006 року колишнього керівника українського уряду засудили до дев'яти років тюремного ув'язнення та штрафу в 10 млн доларів. Пізніше, за рішенням судді, сума доведених фінансових зловживань скоротилася приблизно на 5 млн доларів, а з обвинувачення зникли найбільш скандальні епізоди, пов'язані з діяльністю компанії Юлії Тимошенко «Єдині енергетичні системи України». Всі ці роки адвокати Лазаренка подавали апеляцію за апеляцією. Вичерпавши всі можливості, колишній очільник Дніпропетровщини опинився у федеральній в'язниці США.

Для Кучми Лазаренко втілював загрозу навіть під вартою. Українська влада неодноразово зверталися до США з проханням про видачу Лазаренка, однак американська сторона відмовляла, посилаючись на відсутність між Україною та США договору про екстрадицію. У березні 2006 року на українських місцевих виборах Лазаренка заочно обрали до Дніпропетровської обласної ради від «Громади». Проте Центральна виборча комісія України відмовилася зареєструвати його кандидатом у депутати, а «Громада» відмовилася брати участь у парламентських виборах 2007 року. У жовтні 2012 року з американської в'язниці Лазаренко подав запит на участь у чергових виборах до Ради. У реєстрації йому знову відмовили, але не через скоєні ним злочини, а вже на тій підставі, що він не проживав в Україні останні п'ять років.

1 листопада 2012 року Лазаренка перевели з федеральної в'язниці в імміграційну. Американська влада вважала термін його ув'язнення вичерпаним, але залишила за собою право визначити, чи може він, як колишній злочинець, продовжувати своє перебування в країні. Лазаренко помістили у в'язницю для іммігрантів неподалік від містечка Аделант у Каліфорнії. Він отримав дозвіл на 30-хвилинні побачення з родичами через скло, без права отримувати передачі. Щоправда, сам Лазаренко мав право замовляти собі продукти та особисті речі, окрім відеоігор. Тоді ж, у зв'язку з раніше висунутими проти нього звинуваченням у шахрайстві та відмиванні грошей, конфіскували його каліфорнійський будинок, оцінений у 6,6 млн доларів. Слухання його імміграційної справи призначили на травень 2013 року.

Тим часом колишня підлегла Лазаренко Юлія Тимошенко впевнено продовжувала справу свого шефа. Вона контролювала діяльність ЄЕСУ та створила власну фракцію «Батьківщина». Дніпропетровський клан, як раніше донецький, розділився на декілька конкуруючих груп. До «президентської команди» Кучми ввійшли Олег Дубина (перший віце-прем'єр), Іван Кириленко (міністр аграрної політики), Юрій Смирнов (міністр внутрішніх справ), Валерій Пустовойтенко (прем'єр-міністр та міністр транспорту), Іван Сахань (міністр праці та соціальної політики), Олександр Шлапак (міністр економіки), Володимир Яцуба (держсекретар Кабінету Міністрів). До цієї «чудової сімки» з грудня 1994 року приєднався голова Верховного Суду України Віталій Бойко. Щоправда, разом всіх їх можна було побачити хіба що на світських раутах і на футбольних матчах.

Колишній керівник СБУ Леонід Деркач та його син Андрій особливих позицій у бізнесі не зберегли. У Андрія Деркача залишилися деякі позиції у сфері ЗМІ. Він активно лобіював інтереси російських компаній в Україні — разом із мільярдером та колишнім кандидатом у президенти Вадимом Рабіновичем. Зокрема вони допомогли «Сибірському алюмінію» Романа Абрамовича та Олега Дерипаски заволодіти Миколаївським глиноземним комбінатом.

Колишній президент Леонід Кучма втримався на плаву насамперед завдяки тому, що його зять Віктор Пінчук контролював продаж газу та прокат труб в Україні. Його концерн «Інтерпайп» контролював діяльність низки трубопрокатних заводів Дніпровського регіону та підприємств чорної металургії. «Інтерпайпу» також належали контрольні пакети акцій Нікопольського феросплавного заводу та кількох гірничо-збагачувальних комбінатів. Як і належить олігархам, Пінчук володів також частиною медіа-ринку (стільниковим оператором «Київстар» та газетою «Факти»). Найбільший у Східній Європі завод «Криворіжсталь», який дістався йому завдяки старанням тестя, олігарх втратив під час прем’єрства Тимошенко.

Завдяки зв'язкам колишнього президента Пінчук проводив найважливіші бізнес-форуми в Ялті. На форум запрошувались не лише найбільші міжнародні компанії та медіа-холдинги, але й відомі світові політики. Такого не міг собі дозволити жоден інший український олігарх. Група Пінчука мала тісні зв'язки з російською прокремлівською «Альфа-груп» Михайла Фрідмана та Петра Авена, та з Могилевським металургійним заводом у Білорусі.

Мабуть, найсерйозніші позиції з дніпропетровських ФПГ займала група Тимошенко. Маючи непомірні політичні та економічні амбіції, вона не побоялась повстати проти президента Кучми, спровокувала низку політичних скандалів та фактично очолила опозицію. Їй вдалося стати прем'єр-міністром України, повернути могутність своїй газовій імперії, забрати у групи Пінчука (а фактично Кучми) «Криворіжсталь» та продати її на відкритому аукціоні індійським братам-олігархам. Ніхто так не знав тонкощів politesse по-російськи та не вмів періодично домовлятися з усіма і про все, як Юлія Тимошенко. При всій чарівності її натури, Юлія Володимирівна не йшла на компроміси — ні у сфері бізнесу, ні у сфері політики. В цьому вона схожа тільки на одну людину — президента Росії Володимира Путіна. Обоє дотримувалися одного принципу обміну думками: заходиш зі своєю думкою, а виходиш — з моєю.

Отож, основними завданнями донецьких, які прийшли до влади на чолі з Януковичем, стало руйнування газової імперії Тимошенко та знищення її як політика. Привід для цього знайшовся: газові договори з Росією за захмарними цінами. Далі все перейшло до рук українського правосуддя, яке, як завжди, впоралось з поставленим перед ним завданням. В результаті Юлію Тимошенко засудили до семи років ув'язнення, а її бізнес поділили між собою її кати.

Ще однією дніпропетровською ФПГ стала група «Приват» на чолі з Ігорем Коломойським, Геннадієм Боголюбовим та Олексієм Мартиновим. За часів Януковича їй вдалося не лише утримати, але й посилити свої позиції. До групи входили не тільки банк з однойменною назвою, а й понад 100 підприємств в Україні та за її межами. Почавши з продажу оргтехніки й імпорту кросівок та телефонів, група поступово почала скуповувати активи металургійних, феросплавних й нафтопереробних підприємств. Завдяки зв'язкам Ігоря Коломойського, братів Суркісів та Віктора Медведчука група «Приват» скупила 40 % акцій «Укрнафти», призначивши керівником «свою людину». Окрім цього, ця ФПГ стала власницею компанії «Прикарпатнафта». Жартівливий девіз Коломойського: «Я не плачу податків та не повертаю боргів» став гаслом цілої групи. Їй навіть вдалось неможливе — відібрати у росіян Кременчуцький нафтопереробний завод.

Після приходу до влади опозиції, Ігор Коломойський висунув свою кандидатуру на посаду губернатора Дніпропетровської області з метою навести там порядок та спокій. Він впорався із завданням. І цим Коломойський гарантував собі та своїй групі вплив на майбутню українську політику.