Розділ «4. Міф про «третій Рим»»

Та самим лише «неохопним простором Росії» (вислів А. Ананьєва), себто географічною площею, дійсно величезною, проблема великої Росії не вичерпується — навіть на сірниках, ввезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия». Вже й у самій Росії декому ця надмірність впадає в око. Ось і відомому московському оглядачеві М. Стуруа (назв, пр.) вона, що називається, ріже око. Тож він, говорячи про «ностальгійну короткозорість і нудьгу» Росії «за “колишньою величчю”», доволі сміливо, як для працівника, якого, хоча він і перебуває в зарубіжжі, оплачує все ж таки Москва, уточнює: «якої насправді ніколи й не було». М. Стуруа зовсім не єдиний, хто дотримується подібних переконань. Таку саму думку висловив згодом і знаний в Росії історик, керівник Центру політичних досліджень РАН Б. Шмельов (1996), який дійшов висновку, що «зовнішньополітичні кроки РФ останніх років показують, як нелегко відмовитися від погоні за міражами, коли заради міфічної величі держави із легкістю приносяться в жертву інтереси чи навіть життя людей. Тож якою б великою не була така держава, вона завжди буде стояти на глиняних ногах». Та, зрештою, не наша то справа — нехай самі розбираються, що справді було, а що — лише міраж...

«Міф номер три. Росіяни думають, що Росія одна із природно найбагатших країн. Чи ж це так?» З одного боку, за запасами корисних копалин Росія дійсно практично не має собі рівних. Та зовсім інше виходить, коли подивитися з енергетичної точки зору. В північних країнах левова частка видобутої енергії йде на обігрів, тобто на боротьбу зі стихією, але аж ніяк не на покращення життя людей. Таким чином, «російське багатство надр нафтою, вугіллям та іншими копалинами дуже невдало компенсується її дивовижним кліматичним жебрацтвом», позаяк Росія — «найхолодніша країна світу».

Звісно, закон енергетичної неефективності великої держави вчені відкрили не сьогодні. Тому давно відомо, що потреби в енергії зростають не лише там, де холодніший клімат, а й там, де більші території. Оптимальна площа держави, після перевищення якої існування країни стає енергетично невигідним, становить приблизно 500 тис. км кв. Саме цей закон пояснює той — раніше загадковий — факт, чому один японець витрачає на рік 4,5 ТУП (тонна умовного палива приблизно відповідає такій кількості тепла, яка виділиться при спалюванні однієї тонни високоякісного вугілля, або 0,7 тонни нафти), а американець — аж цілих 11!

Та й з точки зору ефективності управління господарством бути великим невигідно через велику інерційність такої системи: керівні сигнали йтимуть надто довго. До того ж сюди необхідно додати велике згасання, викривлення, завади й т. ін. Звідси — низька ефективність енерго–інформаційного обміну в такій країні.

Невідворотними для такої держави є й транспортні перевитрати. Скажімо, за підрахунками самих американців, вони на одиницю валового національного продукту витрачають на 20 % енергії більше, ніж європейці. В тому числі й на транспортування самої енергії. До додаткових витрат спричиняє й те, що велика країна складається з регіонів із різними природно–кліматичними умовами, з різним культурно–природним середовищем тощо. І все це, зрозуміло, супроводжується чистими перевитратами енергії. А отже, роблять висновок автори наведеного аналізу, «енергетично невигідна система мусить розвалитися» — це, так би мовити, чиста фізика[16]. Так, зокрема, накопичивши величезні внутрішні напруження, «тріснув і розвалився» Союз «непорушний». Та на цьому, наголошують вони, процес розпаду, звісна річ, не припиниться — «енергетика буде колоти країну до ефективних площ».

Географи у зв’язку з цим «виділяють на території Росії 36 так званих природних країн — регіонів із однотипними природними умовами». А всього лише 100 років тому відомий датський дослідник Г. Брандес (1911. — с. 8–9), покликаючись на «Письма из России» графа Мольтке та опираючись на власні враження від подорожування Росією, переконував читачів, що навіть «думка про те, що велика держава із часом розпадеться на безліч дрібних, навряд чи правильна», позаяк, на його думку, «те, що поєднала географія, того люди не можуть роз’єднати». Ну, це не такий вже й переконливий аргумент, бо те, про що в XIX ст. не наважувалися й подумати, нині здійснюють буквально граючись. Та й про згадану «підступність» енергетики тоді ще навіть не здогадувалися.

Утім, ця обставина не змогла завадити німецькому вченому і мандрівникові Й. Колю у своїй книзі про Україну, виданій у 1841 р., дійти доволі сміливого і цілком протилежного брандесовому висновку (Січинський, 1992. — с. 200): «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу!» А «пропагандист Наполеона» граф Ж. Монгайяр у майбутньому неминучому розпаді цієї «протиєвропейської» держави бачив не лише єдину можливість «назавжди врятувати» Європу від російської небезпеки — саме в цьому він вбачав і єдину можливість демократизації порядків у самій Росії (Борщак, 1952. — с. 642): «Лише тоді, коли Російська імперія буде розчленована, а сила обставин робить це розчленування неминучим, деспотизм і рабство [в Росії] ослабнуть, і піддані зможуть сподіватися одержати поміркований уряд і добрі політичні й громадські закони».

Та й відомий український історик Ю. Липа ще в довоєнний період наголошував на неминучості майбутнього розпаду Росії: «Величезні терени дозрівають і розпадаються» (1954. — с. 74), оскільки вже «невигідно і недоцільно» бути під таким проводом, «котрий уже виконав свою історичну місію (в минулі століття різні народи, що населяли Росію, утримувала «певна централізаційна сила», основою якої «було розпросторення, виповнення певних меж», але воно вже себе вичерпало. — М. Л.), котрий не зумів економічно зорганізувати підданих йому просторів, ані не розв’язав квестіївзаємовідносин між народами» (там само. — с. 36–37), а тому має настати «повне розчленування Росії на національні держави».

У прийдешньому розпаді Росії була впевнена, якщо вірити сучасному метрові російської поезії А. Вознесенському (1996), й колишня перша леді Америки Ж. Кеннеді, яка, на його переконання, «тонко розуміла вірші й дуже любила Росію». Тож саме вона й сказала якось йому таку «цікаву страшну фразочку»: «Андрію, ви розумієте... Росію Вашу, мов хижі птахи, розтягнуть ті, хто навкруги». Ну, по–перше, якось навіть важко уявити, кого саме можна б назвати «хижими птахами» у порівнянні з самою Російською імперією. А по–друге, хіба все те, що, як напророкувала пані Кеннеді, «розтягнуть», упало Росії з неба, а не було перед тим загарбано нею в процесі «збирання» земель саме у тих, «хто навкруги»?

Але якщо таке станеться, тобто «якщо світ втратить духовність Росії», то увесь світ, лякає А. Вознесенський, — і цим значно перевершує Д. Лихачова, який погрожував катастрофічними наслідками лише українській культурі, — «він теж завалиться», оскільки для інтелектуалів світу Росія — «це якась духовна скарбниця. Завжди нею була». Ну що ж, думка про «особливість» Росії не нова. Однак існують й інші міркування. Ось, скажімо, думка відомого знавця європейських літератур, у тому числі й російської, Г. Брандеса (1911. — с. 20), який, як ми вже переконалися, теж вірив у нерушимість російської держави: «Безліч разів [іноземці] говорили, що вони [росіяни], так би мовити, не сприяли розвиткові цивілізації, а лише засвоїли культуру інших народів [до цієї «безлічі» можна піднести, зокрема, й твердження французького дипломата де ля Невіля кінця XVII ст. про те, що «московитяни без допомоги німців не могли б нічого доброго зробити» (Сочинський, 1992. — с. 128). — М. Л.]». Позаяк нова батьківщина великоросів, зазначав професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 623–624), «не внесла безпосередньо в їх життя жодних освітніх елементів», а також через відсутність в них «усякого змісту і сильну потребу заповнити цю порожнечу... — єдиним шляхом культури Великоросії було поступове, так би мовити, всмоктування в себе освітніх елементів іззовні... з інших країн, більш освічених». Наведені думки, вочевидь, є полярними, а істина, як відомо, завжди лежить десь посередині: втрата будь–якої, а не лише російської, складової духовності земної цивілізації є для останньої, безперечно, річчю непоправною — і саме так слід розглядати безжальне винищення десятків народів на теренах російської імперії...

Та все ж — чи можна бодай щось зробити, аби «врятувати імперію?» «Це неможливо», — з усією категоричністю відповідають дослідники.

Звичайно, не всі однаково оцінюють цю ситуацію. Так,, скажімо, московський історик і політик, лідер руху «Духовное наследие» О. Подберьозкін якраз у відновленні російської імперії — і звісно ж, «у колишніх історичних кордонах» — вбачає майбутнє російської держави. Ба більше — на переконання О. Подберьозкіна, оприлюднене, зокрема, у його рекламному ролику як кандидата у Президенти Росії на виборах 2000, «XXI век — время Российской империи» (московський телеканал «ТВЦ», 22.03.2000). А В. Кожинов (1998) переконливо показує, як величезні розміри й різкоконтинентальний клімат Росії спричинюють «гігантські витрати енергії», що, врешті–решт, робить головний продукт російського експорту — нафту — «в принципі, неконкурентоспроможною на світовому ринку (тут автор наводить «надзвичайно показовий факт», на який звернув увагу «один із найбільш серйозних» російських соціологів Є. Стариков, а саме: «попри теперішні “сприятливі” стосунки Росії з Німеччиною, остання рік у рік зменшує закупки російської нафти... поповнюючи нестачу імпортом з Великої Британії та Норвегії». — М. Л.)», а Росію — в економічному сенсі — «явно неконкурентоспроможною (виділено В. К. — М. Л.) країною».

Головною причиною цього малоприємного висновку дослідник називає те, що «у вартості будь–якого вітчизняного товару враховані усі ті надвитрати», які є «неусувними у принципі». А шлях подолання цієї «у повному розумінні тупикової» перспективи він бачить у ще одній особливості російської — і не тільки — економіки. Оскільки існуюча нині сяка–така — за висловом автора, «позірна» — конкурентоздатність російських товарів «можлива лише через низьку заробітну платню тим, хто безпосередньо добуває нафту чи вирощує хліб», то, переконаний В. Кожинов, «тільки всеохопний і максимально твердий, хоча одночасно й максимально гнучкий державний протекціонізм (виділено В. К. — М. Л.) — тобто потужна система “захисту” вітчизняної економіки — може врятувати країну від животіння і деградації». Що ж, подібний «рецепт» лікування немічних пострадянських економічних організмів пропонує багато хто, однак поки що ніхто так і не наважився на серйозне його запровадження. Адже політика економічного ізоляціонізму, яка до того ж невідворотно спричинить ізоляціонізм політичний, аж ніяк не додасть реальної ваги отій — справді позірній — «конкурентоздатності» наших товарів.

Та й якими б мали бути практичні механізми того запровадження? Адже пропонований В. Кожиновим — «люди можуть і повинні зрозуміти...» — не менш позірний, бо можливий лише за умови повернення до сталінських «порядків», коли таке «розуміння» досягалося шляхом запровадження масових репресій. Однак часи не ті, та й люди, хочеться вірити, вже не дозволять знову зробити себе безіменними «гвинтиками» тієї моторошно–безправної системи, бо хочуть вже жити, а не знову «боротися й гинути» заради якихось ефемерних ідей...

До речі, згадані дослідники переконані, що така ж доля невідворотно спіткає і США, і Канаду (останній буквально дивом вдалося уникнути розколу вже нині — унаслідок проведеного в 1996 році в Квебеці референдуму), і Китай (Тайвань — лиш перша ластівка), і Австралію — та, зрештою, й «усі інші великі державні утворення». І аби хоч трішки втіш ити занепокоєних таким песимістичним прогнозом «імперіалістів», автори оптимістично висловлюють надію на те, що «економічна доля цих — “відколотих” — країн складеться більш вдало, ніж доля унітарної Росії».

І цей процес деколонізації, який завжди започатковувався на окраїнах імперій, дійсно «уже іде» — він розпочався визволенням з–під колоніального гноблення кількох колишніх радянських республік (ще раніше — Польщі та Фінляндії), а надто України, з приєднання якої свого часу й розпочався процес формування Російської імперії. Тож головне зараз, аби цей історичний процес не вийшов з–під контролю та не набув якихось крайніх форм, тобто не перетворився, як писав про цю «птицу тройку», що мчить у безвість, Гоголь, в «наводящее ужас движение», бо спонтанний лавиноподібний розпад такого Левіафана може спричинитися до великого лиха як для самої Росії, так і для інших народів, а надто — для найближчих її сусідів.