Розділ «32. Міф про особливу небезпечність українського «буржуазного» націоналізму»

А головний комуніст України П. Симоненко, соратники якого уславилися масовими впровадженнями людиноненависницької ідеології, які супроводжувалися небаченими жертвами в усьому світі, а надто в СРСР і, зокрема, в Україні, залякує українське суспільство тим, що саме згадана національна ідея «могла б... послужити своєрідним ідеологічним стрижнем для об'єднання навколо себе основної маси населення, для жорсткої ізоляції інакомислячих». Ну для чого ці шулерські пересмикування — яка вже там ізоляція та ще й «жорстка»?! Та вже саме лишень те, що ви, офіційний «керівник фракції комуністів у Верховній Раді України», навіть в умовах цієї «жорсткої ізоляції» маєте повну можливість відкрито проводити антидержавницьку діяльність, регулярно отримуючи за це чималу державну платню, якраз і є неспростовним доказом відсутності будь–якого контролю, не кажучи вже про щонайменшу ізоляцію подібної діяльності з боку Української держави.

Схоже, що ці «товариші» й досі, як висловилася про подібних до них популярна московська газета (Коц, 1996), «держат нас за идиотов», які мало що знають, ще менше пам'ятають і вже зовсім нічого не розуміють. Та часи вже не ті: переважній більшості громадян України, окрім хіба що найбільш затятих прихильників «світлого» минулого, повною мірою відкрилися — скористаймося висловом історика В. Возгріна — «лицемірство, рідкісна брехливість» і, додамо, небачена в світі жорстокість радянської системи, якими вона «славилася» упродовж усього свого існування.

Тож — якби нічого не знати і не пам'ятати — можна було б, як мовиться, пропустити повз вуха твердження головного «українського» більшовика про те, що, мовляв, «культура й освіта досягли в Україні розквіту» лише «в роки Радянської влади». Однак є всі підстави вважати, що якби не було масових убивств української інтелігенції, винищення тисяч творінь кращих українських митців попередниками П. Симоненка, якби національну культуру не заганяли безжально у неприродне прокрустове ложе «соцреалізму», мистецтву не нащеплювали обов'язковий вірус «партійності», а освіту не знекровлювали бацилою інтернаціоналізму у вигляді брутального зросійщення й т. ін., то й культура, і освіта справді досягли б розквіту.

А чи існує взагалі у світі держава, збудована без будь–якого використання об'єднувальної національної ідеї? Навіть у такій полінаціональній державі, як США, прихильність якої до демократичних засад є чи не взірцевою, наявність масового націоналізму, себто гордощів, навіть дещо хворобливих, за свою державу впадає у вічі. І що ж? Чомусь не чути, іцоб їхні сусіди волали: «Гвалт! Рятуйте, люди добрі, — нам загрожує американський буржуазний націоналізм!» А от українцям любити свою батьківщину — та боронь Боже! «Світе мій, — записав у своєму щоденнику О. Довженко 19 січня 1944 р. (1995. — с. 358), — чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе–от знущання над життям людським?..» З точки зору нормальної людини, це справді незрозуміло.

Незважаючи на те що на словах більшовики засуджували імперську політику своїх попередників щодо національних окраїн, спрямовану на те, щоб «калічити їх культуру, утискувати мову» тощо (X съезд... — 1921. — с. 334–336), на ділі вони робили все, аби не допустити згаданої «переваги». Саме через це поборникам ідеологічної «чистоти» згадуваний вже ліричний вірш В. Сосюри «Любіть Україну» — цілком невинний за змістом твір, подібні до якого російські поети сотнями писали (зрозуміло, про любов до Москви чи Росії) без жодних негативних наслідків для себе — звучав «відверто націоналістично» (Против... — 1951). У ньому, як бачилося з високої московської дзвіниці, «грубо спотворювалась правда життя», бо вже сама назва (а надто те, що вона рефреном проходить через увесь твір) — то був зухвалий виклик згаданій настанові. «...Під такою творчістю підпишеться будь–який недруг (ще б пак, адже друг України автоматично ставав «ворогом Росії і Петра». — М. Л.) українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера тощо» — лютувала московська «Правда», певно відчуваючи, що під кожним словом поета справді підпишеться кожен українець.

Принагідно хочу все–таки поділитися з читачами одним коротеньким спогадом. Якось, уже в часи небувалого розвою «плюралізму та гласності» на теренах СРСР, в одній із новоявлених газет трапилася мені на очі чимала стаття, у якій була наведена програма (здається, десь кінця 30–х років) побудови самостійної — тоді це ще незвично різало вухо — Української держави. І ось, уважно прочитавши цей документ тієї «страшної», як нас лякали, ОУН і не зустрівши там нічого такого, що мало б свідчити, чим же вони, ці націоналісти, такі жахливі, що їх боїться навіть «великий, могутній Радянський Союз», я подумав, що, коли б показати цей документ Горбачову, якого я дуже поважав за те, що він першим з Генсеків насмілився відчинити вікна нашої жахливої, хоча і звичної, «тюрми народів»[137], то навіть він, як тоді подумалося, зміг би поставити свій підпис практично під кожним пунктом тієї програми.

Ба більше: чи не програму ОУН, головною метою якої було саме здобуття Україною незалежності (цього ж, згадаймо, домагалися і гетьман Хмельницький, і його наступник гетьман Виговський, що в 1658 р. уклав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Руського Великого князівства мала стати на правах автономії третім членом польсько–литовсько–українського державного об'єднання, яке, на жаль, виявилося нежиттєздатним, і гетьман Мазепа, статті офіційного договору якого з королем Карлом XII 1708 р. передбачали політичний статус України як незалежної держави, і гетьман Орлик, Конституція 1710 р. якого передбачала створення в Україні парламентської республіки), реалізувала Верховна Рада Української РСР у Декларації про державний суверенітет України 1990 p., а потім — 24 серпня 1991 р. — в Акті проголошення незалежності України, що його так одностайно підтримали громадяни України на вікопомному референдумі 1 грудня?

На жаль, через потужну ідеологічну заангажованість значної частини колишніх радянських людей нинішнє українське суспільство серед багатьох славних чинників визвольних змагань українського народу ще не віддало належного й такому унікальному з них, як український націоналізм, який, попри усі потуги репресивної системи СРСР, знов і знов «піднімав голову», будив український народ, кликав до боротьби.

Навіть тоді, коли вже, здавалося, не було ані сил, ані можливостей, ані навіть надії...