Розділ «26. Міфи довкола боротьби УПА з окупантами»

Загибель Сверчевського була «чудовим претекстом, який виправдовував будь–які, навіть найжорстокіші, дії» польської влади. А її — жорстокості — у діях обох сторін й справді не бракувало. Так, навесні 1945 р. «польське підпілля здійснило кілька десятків нападів на українські села. Наприклад, 3.III.1945 р. відділ Армії Крайової (АК) під керуванням пор. Юзефа Бісса (“Вацлава”) убив 365 мешканців с. Павлокома, повіт Березів (пізніше Бісса за це було засуджено «на два роки ув'язнення». — М. Л.)» (Акція... — 1997. — с. 13). 18 квітня (тоді на тих теренах «ще не діяли регулярні частини УПА») польські «червоні боївки» напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. «Під час цієї акції було вбито 465 українців, дві третини яких становили жінки і діти. Тоді партизани, — зазначає Збігнєв Ковалевський (2000), — об'єднали свої сили і відповіли акціями помсти проти агресивних польських сіл (та вже невдовзі українські повстанці відмовилися «від помсти польському населенню» і нападали тільки на підрозділи, котрі брали безпосередню участь у каральних акціях. — М. Л.)». Зокрема, 21 квітня об’єднані кущові відділи самооборони (КВС) напали на укріплене окопами й бункерами село Борівницю, залога якого «була добре забезпечена важкою й легкою автоматичною зброєю та мінометами» і з якого «часто здійснювались збройні напади на українські села». Борівницю «дощенту спалили», залогу — розбили. «КВС здійснили подібні каральні експедиції на інші села, які були гніздами шовіністичних боївок».

Усього, пише З. Ковалевський, «згідно з офіційними даними, в 1944–1947 рр. від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (ось які відомості про ці втрати наводить Є. Місило: «в 1945 р. загинуло 368 цивільних осіб, у 1946 р. — 98, у 1947 р. — 76», — див.: Акція..., 1997, с. 22. — М. Л.). Варто зазначити, що до “цивільних осіб” статистика зараховує також учасників збройної самооборони... які брали активну участь в антиукраїнському терорі». Того часу, зазначає цей дослідник, як «підтвердив недавно заступник міністра внутрішніх справ [Польщі] В. Пожога (статтю написано 1988 р. — М. Л.)... від рук польського підпілля загинуло майже 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА», однак «сталінські статисти повністю мовчать про жертви польського терору серед української цивільної людності» (там само). Та найбільше жертв, наголошує Є. Місило (Акція... — 1997. — с. 13), «було від атак Національних Збройних Сил: ...6.VI.1945 р. на с. Верховини, повіт Красностав — 1944 особи; 16.IV.1945 р. на с. Пискоровичі, повіт Ярослав — близько 400 осіб» тощо.

А якими, власне, були бойові успіхи польських військовиків? «З плутаного і незрозумілого переліку втрат УПА, доданого до підсумкового звіту командування Оперативної Групи “Вісла” (на думку дослідника, «в статистиці вбитих і полонених вояків УПА і членів цивільної мережі ОУН враховано значний відсоток українського цивільного населення»; особливо це впадає в око при порівнянні втрат «бандитів» із кількістю захопленої у них зброї. — М. Л.), протягом 20 квітня — 24 липня 1947 р. УПА втратила 1334 бійці, в тому числі 53 вбитими (24 на терені СРСР), 564 полоненими й 228 окреслених як засуджених на смерть і ув'язнення» (там само. — с. 34–35). Слід зазначити, що кількісна перевага польських військ, за висловом Є. Місила, «була нищівною». Так, тільки на терені Сяніцького, Ліського й частини Перемиського повітів, де «проживало близько 38 тис. українців» і «діяло 8 сотень [УПА], кількість яких не перевищувала 800осіб, було сконцентровано принаймні 20 тис. солдатів Війська Польського». До того ж «їх підтримувало кілька тисяч радянських солдатів і чехословацьких вояків, розміщених уздовж південно–східного кордону Польщі» (там само. — с. 26–27).

Вражаючими були успіхи згаданої Оперативної Групи у виконанні іншого, безперечно, основного завдання акції — «остаточному вирішенні українського питання у Польщі»: упродовж операції «Вісла» (штаб ОГ «Вісла» було ліквідовано 29 липня 1947 р.) — за даними Генштабу Війська Польського (Акція... — 1997. — с. 34–35) — «виселено 140575 українців і членів змішаних польсько–українських родин». Тому, наголошує Є. Місило (там само. — с. 31), «акція “Вісла” відзначалася також масовими карними репресіями супроти українського цивільного населення і членів підпілля».

Так, упродовж неповних чотирьох місяців військові судді «засудили не менше 315 [цивільних] осіб, у тому числі 173 на смертну кару [«підсудні, — зазначає Є. Місило, — це найчастіше молоді люди, до того часу не карані й не суджені, без вищої освіти, а отже, тим беззахисніші перед суворим військовим судом». Та й вироки їм «виносили найчастіше на підставі ст. 85 Карного Кодексу Війська Польського», тобто «за спробу позбавити Польську Державу її незалежного існування або відірвати частину території»...» (УПА в світлі польських... — 1992. — с. 26). Саме за подібне намагання «відірвати південно–східну територію Польської Держави», а також за те, що «виконувала функції зв’язкової між селом Станькова й Завадкою і Пашовою» і «від травня 1946 р. збирала трави, з яких виготовляли ліки для хворих і поранених чл. УПА», Військовий суд у Кракові, взявши до уваги «як обтяжливі обставини ненависть, яку вона відчувала до Народу й Польської Держави», 16 травня 1947 р. засудив на смертну кару Розалію Минько, 23–літню неодружену українку (Акція... — 1997. — с. 292)... — М. Л.]. Того часу за дроти концентраційного табору в Явожні потрапило 3873 особи, в тому числі понад 700 жінок і дітей...» Ось такі факти навели польські дослідники[111].

Досягти подібного кардинального зламу в поглядах українського суспільства на самовіддану боротьбу УПА проти окупантів, на жаль, ще не вдалося: в цій царині — особливо серед людей старшого віку — і досі переважають стереотипи, нав’язані колишньою колоніальною владою. Та це, зрештою, й не дивно, адже, як наголошував письменник–фронтовик В. Биков (1995), «правда про війну, як і раніш, залишається недоступною для більшості. Загалом, це зрозуміло. Воєнно–пропагандистська брехня стала складовою комуністичної ідеології. А саме на цій ідеології вирощувалася свідомість більшості наших шанованих ветеранів...» Та ще — на непримиренній «класовій» ненависті не лише до «чужих нам поглядів» згаданого «бандерівця», а й до всього, що не відповідало накинутим радянською ідеологією догматам. І, як слушно підмічає В. Коротич (1995), викохуючи цю ненависть «у колишніх радянських людях як щось основоположне... її вростили надійно».

При цьому непохитні апологети «світлого» комуністичного минулого, не переобтяжуючи себе анінайменшою відповідальністю за те, яких «дров» уже було наламано на цьому шляху, не соромляться відкрито демонструвати не лише свою, певною мірою вже клінічну, ідеологічну затятість, а й не приховують і тих методів, яким вони узвичаєно віддають перевагу. І це, зрештою, дуже добре, що широкий загал має змогу побачити на власні очі одкровення окремих «мастодонтів» тієї — хочеться вірити, невідворотно конаючої — комуно–більшовицької «епохи».

Попри сказане вище, правдиву уяву про те, кому насправді служили бійці УПА, дає також «Присяга вояка Української Повстанської Армії». Ось деякі витяги з цього документа (Солонина, 1999): «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага Українського Народу».

Текст «Присяги вояка УПА», що зобов’язує боротися як за незалежність України, так і за свободу всіх поневолених народів, зафіксовано й у німецьких документах (УПА в світлі німецьких документів. — 1983. — с. 185). Немало подібних свідчень можна знайти у колишніх радянських архівах. Так, у згаданих «Пропагандистичних матеріалах», зокрема, наголошувалось (АД: Що повинен... — 1943–1944. — Арк. 30–31): «... 1. Не забувай, що німецька армія — це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи, і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української Армії. 2. Знай, що німецька армія сьогодні б’ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Тітлером могли поневолювати, грабити і винищувати всі європейські народи. Тому її цілі для тебе чужі і ворожі». І ще: «...не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолюваних народів... не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстаниів (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)».

Однак навряд чи будь–які докази здатні бодай похитнути затяту впевненість ревних доглядачів «революційної моралі» в незаперечній «зрадливості» вояків УПА. І особливої гіркоти це додає тим їх ровесникам, які змогли вірно оцінити усю моторошність та безперспективність того нелюдського режиму. Саме вони краще за інших усвідомлюють усю болісну безвихідь цієї ситуації та більше, ніж будь–хто, переймаються її трагізмом. Так, зокрема, поет–фронтовик з Москви Ю. Левитанський, котрий, за його визнанням, «був дуже пригнічений тим, що багато хто з його друзів–фронтовиків так і не зрозуміли кривавої суті сталінізму і комунізму», якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив (Кедров, 1996): «Нічого не поробиш, як видно, вони так і підуть із життя зі своїм “великим” Сталіним», оскільки — скористаймося висловом А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 15) — «вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття».

Це гірко, однак нічого не вдієш, бо, «як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на “погоничів”, “прислужників”, “рабів” і, зрештою, починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити “одвічний” («союзний». — М. Л.) устрій» (Войтенко, 1995. — с. 15).

Схоже, так само підуть «зі своїм» і ветерани УПА.

На жаль, бо відчуваю й власну вину в тім, що ми так і не спромоглися примирити ці дві — такі різні й водночас рідні — гілки єдиного стовбура боротьби за щастя українського народу, яке вони волею нездоланних обставин бачили по–різному. Підуть, не поділивши слави, а головне — так і не скинувши з душі холодний камінь нав’язаного розбрату...