Розділ «19. Міф про те, як московські більшовики Україну «визволяли»»

Навіть за заниженими показниками офіційних органів СРСР (Служинська, 1994) «з 1944 по 1952 р. Депортовано 171566 осіб» — членів сімей упівців, оунівців та їхніх прибічників (у лютому 1990 р. КДБ УРСР уточнив, що «з 1944 по 1951 р. депортовано 65662 сім’ї, 203662 особи»). Крім того, «після війни відбулися масові вивезення людей, переважно інтелігенції, які не були причетні до ОУН, УПА та їх прибічників: у 1947 р. — 300 тис., 1949 р. — 200 тис.» А коли пригадати ще й подібні заходи, якими упродовж століть тероризували українство російські царі та їх сатрапи, то мусимо погодитися з І. Драчем, який небезпідставно вважає, що вся «величезна Російська імперія від Соловків до Колими» — це «безмежний український цвинтар...» (1999).

Поряд із випробуваними старими методами з’явилося й дещо нове: мобілізовані до Червоної армії в 1944 р. мешканці Західної України, «не навчені, не озброєні (серед них був і мій батько; добре пам’ятаю його розповідь про те, як йому видали гвинтівку без ременя й набоїв, до того ж таку іржаву, що з неї не те, щоб стріляти, неможливо було навіть спорядити її набоями, хоч би вони й були. «Добудешь в бою!» — і вся розмова... — М. Л.) свідомо кидались на передові лінії фронту, на вірну загибель — приблизно 1 млн. 100 тис.».

Ось таким було насправді «визволення» України північними «братами» — більше схоже на широко запроваджувану нині в Чечні «зачистку місцевості»...

А якщо сюди додати десятки мільйонів українців, винищених голодоморами, війнами, масовими репресіями, то, справді, як наголошує В. Коваль (1995), «навіть до всього звикле у XX ст. людство здригнулося б від жаху, коли б було складено повний реєстр злочинів комуністичної влади проти українського народу»... А це є абсолютно необхідним як для самоочищення нації, так і для вивільнення суспільної свідомості від тієї, глибоко укоріненої у ній, брехливо–облудної і небезпечної ідеології, реалізація якої призвела до незчисленних жертв в усьому світі, до вселенської — без перебільшення — трагедії, порівняно з якою блякнуть навіть жахливі злочини гітлерівського режиму проти людства і людяності (до речі, однією із передумов післявоєнного розквіту переможеної Німеччини стало, як на мій погляд, саме юридичне визнання злочинності нацистської ідеології і заборона її на державному рівні — так звана денацифікація).

Тому зло має бути назване злом, і злочинні дії більшовицького режиму супроти людства мають бути засуджені — так само, як і злочини нацизму. І доки цього не станеться — над усіма нами, нині сущими, і над нащадками нашими тяжітиме неспокутий гріх перед пам’яттю мільйонів і мільйонів безвинних жертв. А ті, хто й досі вперто іменують себе спадкоємцями та послідовниками «безсмертної справи» Леніна — Сталіна, повинні усвідомлювати, що вони неминуче перебирають на себе й відповідальність за все, що її іменем скоєно...