Розділ «12. Міф про те, як українці «на все готовеньке» приперлися»

Та й не саму тільки готівку «викачували» з нашого народу — не менш, коли не більш важливим внеском України було те, що, як зазначав московський «Радикал» (Померанц,1993), вихідці з України «були вчителями Московіі й допомогли їй стати Росією». А видатний російський мовознавець академік О. Шахматов, якого дослідник його життя та творчості В. Виноградов (1922. — с. 28) називає одним «з небагатьох російських гуманістів», зазначав (1922. — с. 79–80.): «Володимир над Клязьмою, а так само й інші городи руські, всю свою культуру взяли із Київа... І Новгород, і Полоцьк, і Ростов здобули з Києва не самісіньке християнство, а й тую інтелігентну верству, що була провідником і державної влади, і південноруської культури... Кожний із городів давньоруських дістав в уділ частину тієї культури, того духовного багатства, яке встиг витворити у себе Київ». Ба більше — часто вони просто копіювали навіть зовнішні форми, узвичаєні в Русі. «Варто прислухатися, — наголошував В. Ключевський (1904. — с. 353–354), — до назв нових суздальських міст: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич — усе це південноруські назви, які миготять ледве чи не на кожній сторінці старого київського літопису в оповідях про події у південній Русі... Імена київських річок Либеді й Почати зустрічаються у Рязані, у Володимирі на Клязьмі, в Нижньому Новгороді...» Та й «ім’я самого Києва не забуте в Суздальській землі: село Києво... в Московському повіті; Київка — притока Оки у Калузькому повіті, село Київці поблизу Олексина у Тульській губ.».

Відомо, що Петро І був надзвичайно нетерпимим до всього українського, однак незаперечним є те, що у своєму реформуванні Росії він опирався саме на українських учених та духівників. Про це, зокрема, писав і російський дослідник П. Пекарський: «За Петра російська освіченість творилася з двох стихій — київської вченості... та європейської освіти», і при цьому «київська вченість мала перевагу, тому що мала за собою право давності; європейська ж освіта, внаслідок причин історичних, засвоювалася з трудом» і «не мала в Росії видатних речників» (1862. — с. 5). Як наголошує Г. Федотов, «від XVII ст. починається потужний та плідний вплив Малоросії на російську культуру, особливо церковну (перевага українців у російській Церкві відчувається до XIX ст.). Наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження... Гоголь зробив малоруські степи та південний фольклор для більшості з нас ріднішим, аніж великоруська забута Північ» (1988. — т. IV. — с. 208).

Відомо, зрештою, що зовсім не кузбасівським вугіллям, не тюменською нафтою і навіть не магнітогорськими рудами вдовольняла імперія свої гігантські військово–промислові потреби. Та й українські ліси навряд чи пішли тільки на будівництво власних хат, а, скажімо, деревину для будівництва того ж парусного Чорноморського флоту та необхідних берегових споруд везли з російської Півночі чи Уралу. А надто це стосується продукції сільського господарства, оскільки, як відомо, Росія завжди була промислово відсталою аграрною державою, переважну частку експорту якої становила саме сільськогосподарська продукція. «На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи» (Субтельний, 1991. — с. 235). І все це — усього лише окремі фрагменти до внеску України у розбудову російської імперії.

Та й становлення неоросійської, себто радянської, імперії не могло відбутися без багатої на природні ресурси України, і це чудово розуміли численні «вожді» більшовицького заколоту — ось як, зокрема, наголошував на цьому в «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» нарком Л. Троцький: «Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно вернути Україну Росії, без України нема Росії, без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами...» (Ромжчук, 1990. — с. 56–58). Саме з цієї причини «один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні» Г. Пятаков закликав «не підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, зерна тощо» (Субтельний, 1991. — с. 305). Не наголошуючи взайве на тому відомому фактові, що більшовики в Україні провадили колабораціоністськи проросійську, по суті, антиукраїнську політику, звернемо увагу на чітко окреслені хижацькі зазіхання. Всілякі просторікування щодо «визволення» українських трударів з–під капіталістичного гноблення призначалися лише для наївних та довірливих, бо насправді в Україні вони бачили лише величезну та багату комору, без пограбування якої їхня влада була дійсно приречена.

І то не було анінайменшим перебільшенням: «лише Донбас давав 70 % вугілля, що видобувалося вромановській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. Надходило 96,7 % прокату, 68 % — сортового металу, 81 % — олова, 90 % — срібла, близько 75 % чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру» (Історія України. — 1996. — с. 226). Реальна загроза власному існуванню спонукала до цинічної відвертості. Не менш цинічними були і дії, спрямовані на досягнення поставленої мети. І вона була досягнена. «Упродовж багатьох десятиліть, — наголошує відомий московський часопис («Известия», 03.09, 1991), — уся країна без винятку жила карпатською нафтою та донецьким вугіллям, криворізьким металом, нікопольським марганцем, запорізьким титаном і феросплавами. Україна не щадила себе, не рахувалася із втратами...»

У 60–70 роки, «маючи 19 % населення Радянського Союзу, Україна продукує близько 40 % усієї радянської сталі, 34 % вугілля, 51 % чавуну, понад 23 % його сільськогосподарської продукції... Існують виразні докази того, — наголошує Орест Субтельний (1991. — с. 455–457), — що Україна постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Американський економіст Холланд Хантер констатує: “Вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР є основною ознакою економічної історії України”». Та й у розбудові флотів колишнього СРСР значний внесок належить Україні — ось відомий московський часопис наводить цілком конкретні дані (Коваленко. «Говорят “флот”»... — 1993): «...44 % усіх кораблів ВМФ СРСР зібрані на українських корабельнях, з української сталі, руками українських робітників. Увесь же ЧФ — лише 9,2 % від ВМФ СРСР!»

А в подяку за це, наголошують ті ж «Известия», «починаючи з 1654 року... проводилася планомірна, послідовна політика знищення України як національної держави...» Тож не дивно, що, як зазначає доктор історичних наук з Москви Ю. Кобищанов (1993), «упродовж усього радянського періоду» саме «українці становили відносну, а в періоди колективізації та повоєнний у Західній Україні — й абсолютну більшість ув’язнених ГУЛАГу і засланих», і без них, зауважує дослідник, «Тюмень, Якутія, Магаданська область і Камчатка не могли б розвинути свою видобувну промисловість».

А тепер, зізнається московський професор В. Ільїн (1999. — с. 407), «возз’єднання України з Росією, відверто кажучи, останній економічно не вигідне», враховуючи «крайню виснаженість [української] сировинної бази». Та й взагалі, погордливо констатує він, «колишні республіки Союзу переважно слаборозвинуті, монокультурні». Однак навести справжні причини такого «виснаження» — поза намірами поважного автора. Бо тоді аж надто нещирою виглядатиме його спроба переконати своїх молодих російських читачів у тому, що нібито «Росія не традиційна імперія», а тому, «на відміну від банальних метрополій, вона не практикувала нещадної хижацької експлуатації окраїн», навпаки, «завжди була донором колонізованих народів». Та що там чиїсь визнання — сама дійсність переконливо довела саме хижацьку вдачу Російської імперії, як і всіх інших, «банальних».

А от наміри використати «можливі варіанти політичної залежності» колишніх «братніх» республік, спричинені їхньою «економічною несамодостатністю», стосовно України, «возз’єднання» з якою автор все ж вважає «цілком реальним», то це надія на те, що вона, не витримавши «тягара самостійности», знову перетвориться у «просторовий буфер... засічну смугу, що дистанціює [Росію] від Західної Європи та послаблює войовничі поривання наступаючого ворога», — навіть не приховуються (там само. — с. 405–436)...

І ще одне свідчення, не позбавлене цікавинки. «Напередодні більшовицького заколоту (1917 р.) квадратна верста російських земель давала у державну скарбницю щорічний прибуток 451 руб. 63 коп. Земля України з тієї ж версти давала 1023 руб. 49 коп.» А щодо видатків з бюджету імперії, то він передбачав таке: «на одного українця, скажімо, Херсонщини 56 коп., а на мешканця Петроградської губернії — 4 руб. 23 коп.» (Войтенко, 1996. — с. 40).

Тож, як ми мали змогу переконатися, зовсім не за карі очі так наполегливо тягли Україну, її народ у «братні» обійми, а, як слушно підмітив у вірші «Шовіністам» Д. Паламарчук (1995), «щоб дерти шкуру з того ж таки “брата”»...