Розділ «9. Міф про «спільну колиску трьох братніх народів»»

Але оскільки в СРСР науку відносили «до числа таких специфічних явищ, які належать до царини ідеології», а неухильна «партійність» зобов’язувала «під час будь–якої оцінки події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи» (Кон, 1951), то останнє слово у науковій дискусії було зовсім не за науковцями (не помогли навіть залучення відповідних «висловів Й. В. Сталіна»), а за вищою ідеологічною інстанцією — ЦК КПРС. І вже невдовзі цей непогрішимий судія, не вдаючись до щонайменшої дискусії, у пріснопам’ятних тезах про 300–річчя возз’єднання України з Росією (Тезисы... — 1954), розтовкмачив отим незговірливим вченим, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь», і що «поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська». Тож, цілком у компартійному дусі наголошує згадане «джерело», останні «пронесли через століття усвідомлення єдності походження... усвідомлення спільності своєї долі» — а ви кажете «вузькість наукової бази»!

І, мабуть, оте брутальне приведення наукових поглядів у строгу відповідність із «генеральною лінією партії» видалося багатьом вченим настільки переконливим, що більшість радянських істориків одразу зрозуміли — як і все нове, проблема «потребує подальшої розробки». Тож, опираючись на труди Леніна, Сталіна і першопрохідників В. Мавродіна та Б. Рибакова, який оперативно відгукнувся статтями, де запропонував розглядати проблему утворення давньоруської народності «в свете трудов И. В. Сталина» (1952,1953), негайно розпочали роботу[42]. І незабаром результатами тих «розробок» зарясніли сторінки журналів, наукових збірників і, звичайно ж, підручників. А сама гіпотеза уже не потребувала жодного обґрунтування: «Давньоруська народність, як відомо, стала тією основою, на якій затим утворилися три братні народності» (Черепнин, 1958).

А деякі українські історики донині продовжують звично схилятися перед «колискою, що випестувала три братніх слов’янських народи» (Академик Петр Толочко... — 1995). І навіть задеклароване «нове бачення» історії України не спроможне позбавити їх від закоріненого у свідомості стереотипу: «...залишається безсумнівним науковим фактом (? — М. Л.) походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі (?! — М. Л.), як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю» (Історія України: нове бачення... — 1995. — т. 1. — с. 89; автор цитованого розділу М. Котляр, Інститут археології НАН України). А які ж заперечення, дійсно, можна висунути проти факту — та ще й «безсумнівного»?

Здавалося б, уже давно всім зрозуміло, з якою метою висувалися перёймом «концепції» подібного штибу. Вони, як свого часу й абсурдна «теорія» Погодіна — Соболевського, були вкрай необхідні — спочатку царській, потім більшовицько–імперській, а тепер уже «демократичній» федеральній владі (див., наприклад, с. 375 «Большого энциклопедического словаря», виданого московським науковим видавництвом «Большая российская энциклопедия» 1997 р.) — для того ж таки «обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду». Адже без цієї міфічної «народності» відповідь на питання: «А який же етнос ще у IX ст. консолідував численні народи Східної Європи у могутню державу зі столицею в Києві — так само, як відповідні етноси творили у той же історичний період інші європейські держави?», — стає самоочевидною.

Та цим навряд чи можна бодай похитнути твердокам’яні підходи в поріділих лавах носіїв проімперського мислення[43], бо для згаданих ревнителів «спільності» це — без перебільшення — питання життя і смерті (не їх самих, звісно, а «тисячолітньої» імперії). Тож і не дивно, що будь–яка аргументація для них — мов пугою по воді...

Важко все ж однозначно стверджувати, чим керуються поодинокі речники колись чисельної когорти апологетів «єдиної колиски», які з останніх сил тужаться, аби реанімувати тлінні останки цього безнадійного мертвяка, що давно вже залишив царину історичної проблематики і став фактично науковим анахронізмом — щоправда, освяченим у свій час вищим компартійним «омофором». Єдине, що, на мій погляд, можна стверджувати напевне — це те, що вони анінайменше не обтяжені бажанням встановлення наукової істини. Адже нічого нового внести у цю «проблему» вони так і не спромоглися.

Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти присвячені цій «проблемі» їхні публікації 30–40–літньої давності й теперішні. Скажімо, основні засади статті П. Толочка «Давньоруська народність: міф чи реальність?» (Київська Старовина. — 2000. — ч. 1. — с. 3–17), по суті, нічим не відрізняються від його ж статті «Этническое и государственное развитие Руси в XII–XIII веках», видрукованої понад чверть століття тому (Вопросы истории. — 1974 — ч. 2. — с. 52–62). Правда, в останній розвідці автор «відкрив» для себе М. Грушевського, М. Костомарова, І. Огієнка, О. Шахматова, навіть... «Повість минулих літ» і, навпаки, «закрив» В. Пашуто та звів нанівець посилання на рясно цитованого раніше Б. Рибакова, який першим «підсвітив» цю концепцію трудами Сталіна. Однак, незважаючи на такі нововведення, головні «кити» концепції В. Мавродіна (до речі, ані тоді, ні тепер П. Толочко не розкриває жодних обставин її появи, не наводить історіографії цього історичного «феномену») залишилися незмінними: «єдність мови, територіальна спільність, культурна єдність... єдність релігії і навіть психічного (?! — М. Л.) складу». Саме для підтвердження цих засад і використовує автор ці «нові» джерела, щоправда, не завжди вдало.

Наприклад, вже згадуване положення «Повісті минулих літ» про те, що названі літописцем племена «мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут», не надто спрацьовує на користь означених «єдностей». І навіть ремарка П. Толочка про те, що ці характеристики племен «стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття», не додають їм переконливості, бо оті «звичаї свої», «закони батьків», «норов», відзначені літописцем, — то не одежі, які після виходу із переддержавного буття можна легко змінити на державний мундир (цього, до речі, за кілька століть так і не змогла вчинити з українським «норовом» Російська імперія в усіх її різновидах, маючи незрівнянно потужніший аппарат пригнічення).

Так само непереконливо виглядає й твердження про те, нібито О. Шахматов вважав, що «розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську визначився тільки в XIV–XV ст.», бо вже на перших сторінках відомої монографії «Історична морфологія російської мови» (1957. — с. 15) видатний російський філолог, навпаки, наголошував: «Нагадаю вам [цим Шахматов наголошує, що не раз уже писав про це у своїх попередніх працях — зокрема, в іншій відомій праці «Введения в курс истории русского языка» (1916. — с. 14) читаємо: «...у історичну епоху руська мова роздробилася, але в епоху доісторичну вона, за нашим припущенням, мала певну єдність». Однак ще раніше, у своєму дослідженні про початок української мови він писав про неможливість «означити цю прамову як великоруську» (1913. — с. 8). — М. Л.], що у історичну епоху — а історична епоха починається з моменту появи писемних пам’яток, виготовлених руськими людьми, — руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на декілька наріч...» До того ж, згадаймо, цей відомий дослідник доводив (1922. — с. 52), що Київщина «з давніх часів залюднена була... предками сьогочасних малорусів», а не міфічною давньоруською «народністю». Тому шукати там «предків сьогочасних представників інших руських народностей» — річ, дійсно, цілком даремна.

Серед новітніх спроб обґрунтувати існування єдиної давньоруської народності слід відзначити й доробок доктора історичних наук О. Моці (Інститут археології НАН України), автора кількох глав про етнічний розвиток Київської Русі, які увійшли в останній том тритомного академічного видання «Давня історія України», видрукуваного 2000 р. Подаючи давньоруську народність як «історичну реальність упродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX–XIII ст.», історик запевняє, що «на користь цього свідчить ряд фактів» (назв. пр. — с. 480). Які ж саме факти має на увазі поважний автор?

Насамперед, звісно, «існування єдиної давньоруської мови» — про реальність цього «факту» було вже достатньо сказано. Далі йдеться про вже згадувану «територіальну єдність Руської землі» (причому саме «в широкому значенні цього терміна»), разом з якою, переконаний О. Моця, «росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу». Це, мабуть, слід розуміти так, що навіть у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави[44]. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.

Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».

Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».

Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова)»[45]. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.

Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» (там само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.

А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...

Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.

Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? — М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову[46]. Так само й наведений ними костомарівський вираз «народна загальноруська стихія» навряд чи можна довільно трактувати як «велике етнічне ціле» (Толочко О., Толочко П., 1998. — с. 290–291). А голослівне твердження, нібито «переважна більшість дослідників сходиться на тому, що вже в IX–XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань утворилася відносно єдина давньоруська етнічна спільність (як бачимо, й тут планку єдності вже дещо опущено: після опублікування згаданих тез ЦК КПРС ні про яку відносність єдиної давньоруської народності не йшлося. — М. Л.)», взагалі не має під собою реального ґрунту.

Не заперечувана ніким феодальна роздробленість Русі — це, на переконання С. Висоцького, «яскраве свідчення того, що населення [Київської] держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдності. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій — однієї з причин розпаду держави». Якщо ж говорити про єдиний етнос Київської Русі, то ним, на думку історика, «ймовірно, було населення Руської землі — русини — предки сучасних українців». Що ж стосується населення всієї Київської держави, то, навпаки, численні свідчення джерел, наголошує С. Висоцький, свідчать, що населення власне Руської землі й населення «Русі зовнішньої» жодним чином «не могли бути єдиним етносом» (1998. — с. 58).

Та й залучення О. і П. Толочками до тієї таємничої «переважної більшості» українських гетьманів, котрі нібито «слідом за літописцями та істориками... неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців та росіян («Це визнавав навіть Іван Мазепа», — тріумфально додають автори, роблячи вигляд, ніби й не здогадуються, чому саме означені гетьмани могли вдаватися до подібних тверджень. — М. Л.)», і навіть дуже сміливе підпрягання туди ж... М. Грушевського, який, на їх думку (там само. — с. 288, 293), якраз у своїй знаменитій «Звичайній схемі» нібито «засвідчує («поза авторським бажанням», зазначають оборонці підупалої «колиски». — М. Л.) спорідненість двох народностей», анітрохи не додають переконливості хибній від самого народження «теорії» В. Мавродіна.