Розділ «5. Міф про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України»

13) Права, надані Королями, мають бути непорушними.

14) Чужоземних послів Гетьман вільно приймає, і лише сповіщає про те Його Царську Величність.

15) Податки в царську скарбницю з Малоросії збирати малоросіянам.

16) Воєводи під час наїздів не можуть позбавляти привілеїв та прав.

17) Привілеї, надані Королями, мають бути священними й перед Царськими Величностями...

Цар усі оті статті підписав. Ратифіковані статті й царські грамоти були урочисто оприлюднені по всій Малоросії та покладені до архіву Трибуналу Малоросійського».

Аналізуючи монографію американського дослідника д–ра Джона Басараба (Basarab John. Pereiaslav, 1654. — Edmonton, 1982), яка «дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів», І. Лисяк–Рудницький (1994 — с. 73) доходить висновку, що бодай один бік проблеми Переяславської угоди (другим є так званий Переяславський міф) «можна вважати досить ясним: Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України Російською державою». На його думку, «цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію, піднесено в Радянському Союзі до рівня офіційної догми». Те саме, до речі, відбувалося ще раніше в царській Росії — і з тією ж метою: міф про «возз’єднання» служив якщо не юридичною, то принаймні політичною підставою для «узаконення» загарбання України Росією. Утім, жодного особливого права Московській державі щодо України ця угода не давала та й за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших подібних договорів, скажімо, із Річчю Посполитою та Османською імперією, які укладалися і до, і після 1654 року.

Та, як з гіркотою зазначає згаданий М. Брайчевський (1992), «підступний та брехливий царат і не думав поважати свої власні зобов'язання, освячені його підписом». І вже невдовзі після смерті Б. Хмельницького була відзначена «московська фальсифікація, що сталася року 1659, під час укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким, — наголошує О. Оглоблин (Українсько–московська... — с. 79–77). — Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. “прежнія статьи Богдана Хмельницкого”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецькой (колишній голова московської делегації під час березневих переговорів 1654 року), були підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.» У них, як наголошував відомий дослідник історії України часів Гетьманщини А. Яковлів (цит. за кн.: Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 40), «проведено принцип повного підкорення України Москві».

Проте був час, коли й офіційна радянська історична наука визнавала Переяславську угоду як таку, що «юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною» (Большая советская энциклопедия. — М., 1935. — т. 59. — Кол. 818). Та вже невдовзі — у наступному виданні! — писалося зовсім інше (т. 55. — 1947): «Для українського народу приєднання України до Російської держави мало величезні позитивні наслідки... Припинилися релігійні гоніння, а разом з тим і спроби повного придушення національної самобутності українського народу». І це про державу, яку це ж видання охарактеризовує як «тюрму народів», державу, в якій «скорені... народи були абсолютно бесправні і зазнавали страшенної економічної експлуатації, нещадного національного гноблення, всіляких принижень, зневаги», державу, в якій «самодержавство запроваджувало політику насильницької русифікації... прагнуло задушити будь–які вияви національної культури», нарешті державу, вся історія якої «пронизана національно–визвольним рухом скорених неросійських народів, їх боротьбою проти колоніального пригнічення...» (БСЭ. — Т. 49. — М., 1941. — Кол. 442). Така–от об’єктивність!

Та й чи могло бути інакше, тобто без подібних фальсифікацій, в Московскій державі, коли московські дипломатичні урядовці, як висловився щодо них та їхніх специфічних документів піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції (Апанович: Правда... — 1994)[18], «пишуть вони у статейних списках не проти того, як говорено, а прегарно, розумно вславлюючи свій розум на ошуканство... аби дістати у царя собі честі й жалування великого; і не соромляться того чинити... Для чого так чинять? Для того: російської держави люди природою своєю пихаті й непризвичаєні до будь–якої справи, позаяк у державі своїй научення ніякого доброго не мають і не приємлють, окрім пихатості та соромітності, та ненависті, та неправди [наче, дивувався й сумував відомий російський мислитель середини XIX ст. П. Чаадаев (1991. — с. 547), «добру терпиму милосерду Росію не можна любити, не зненавидівши усіх інших сотворінь». — М. Л.]»... А тому і змушені були московські царі закликати до себе таких, котрі відрізнялися схильністю до «научення», зокрема й українців.

На схильність тогочасних московитів до перебріхувань звертали увагу чи не всі іноземці, яким довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Л еопольда І при московському дворі А. Майєрберг у своїй книзі, виданій у 1661 р., зокрема, писав (цитовано за кн.: Сочинський, 1992. — с. 93): «Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами або нахабне вихваляння, котре ображає чисте ім'я інших [безперечно, мав рацію відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613), зазначаючи, що «на вдачі великорусів позначилася історія їхнього походження». — М. Л.]... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду... видаючи брехню за правду». Тож і не дивно, що саме така доля спіткала невдовзі й «березневі статті» Хмельницького,

До речі, розповсюджене — зокрема, й у пріснопам’ятних тезах ЦК КПРС про 300–річчя возз’єднання — твердження про те, що український народ єдиним поривом підтримав вікопомне рішення про перехід «під руку» московського царя, теж є черговим імперським міфом. О. Апанович (Правда... — 1994), посилаючись, зокрема, на знахідки історика Ю. Мицика у краківських архівах, розповідає, як воно було насправді: «Не було у Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський і брацлавський полковники. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького найкращим козацьким стратегом... Київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косовим і вся українська шляхта [присягати] відмовилися... В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями». Як зазначено у згаданих архівних документах, чорнобильці «заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому... Кияни теж цьому були противні, але їх наче бидло гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».

Згідно з «нововідкритим реєстром приведених до присяги 8(18) січня», знайденим М. Грушевським (1996. — с. 734–736) у московському архівосховищі посольського указу, виходить, що в «актах 8(18) січня брало участь від війська чоловік коло 200 — коло 100 сотників, коло 100 старшини і козаків від полків — не багато, як бачимо, — наголошує М. Грушевський, — хоч звідомлення Бутурліна говорить про “велику силу” присутніх». А разом із українською шляхтою, духовенством та міщанами нараховується аж «284 особи», а не «весь народ», як сповіщав царя боярин Бутурлін (Полонська–Василенко, 1993. — Т. 2. — с. 24)[19]. «Трагедія подальшої історії України, — зазначає Н. Полонська–Василенко, — була в тому, що цей сфальшований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих “Статей Богдана Хмельницького”». І саме цей фальсифікат став підмурком імперського міфу про «вічну дружбу» українського та російського народів, яким прикривалася загарбницька політика імперії в Україні.

Так само роздмухувався й роздмухується донині і міф про те, наскільки ж благодатним було для українського народу «возз’єднання» з Москвою. При цьому начисто ігнорується той факт, що вже дуже швидко по тому високоосвічена та волелюбна українська нація була уярмлена в кріпацтво і доведена, за висловом Г. Петровського, до «здичавіння». «І в найстрашнішому сні, — слушно наголошує О. Апанович (Правда... — 1994), — Богдан Хмельницький не міг передбачити, в яку безодню, в які нещастя, біди, страждання, знущання, в яке рабське поневолення, геноцид був кинутий на довгі століття український народ через договір з московським царем 1654 року...»[20]

Зараз існують неоднозначні оцінки як щодо самого Богдана Хмельницького, так і щодо правильності його тогочасної орієнтації на Москву. Не вдаючись до детального аналізу цих питань, наведемо все ж оцінку цієї визначної фігури свого часу, дану дослідником доби Хмельниччини О. Оглоблиним: «Найбільше місце Б. Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого української Козацької держави». Аналогічної оцінки дотримувався й інший відомий історик В. Липинський. Тим часом, ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української держави часів козаччини, зводячи її до «беспутного» існування такої собі «шайки разбойников и гуляк» на Січі.

Корені цієї фальсифікаторської традиції простяглися у глиб століть. Як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили” що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», котрі до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р., зазначав, що «запорожці люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні». Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться» (там само. — с. 54). Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запоріжжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).

Можна було б навести безліч відомих потверджень наступного упродовж століть безжального гноблення українського народу і такого ж пограбування української землі. Але я не буду наводити даних ні про моторошні штучні голодомори, ні про безжальні масові депортації населення окремих регіонів, ні про жахливі криваві репресії. Усі ці «заходи» державної політики, програмна теза якої, за згадкою Д. Лихачова, колишнього в’язня страшного соловецького концтабору, була лаконічно викладена над його ворітьми; «Железной рукой загоним всех в счастливое будущее!», сплачені десятками мільйонів безневинних жертв як українського, так і багатьох інших народів. Наведу лише кілька свідчень, які не менш переконливо розвінчують згаданий міф.

Спочатку звернімося ще раз до промови Г. Петровського (1974. — с. 79) на засіданні IV Державної думи: «Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. У 1804 році було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначилися далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш малограмотний народ у Росії — українці. Вони на найнижчому ступені... на 100 душ населення 13 грамотних». Важко повірити, що тут йдеться про той самий народ, про якого відомий мандрівник і церковний діяч П. Алепський, подорожуючи у 1654 і 1656 рр. Україною разом зі своїм батьком антіохійським патріархом Макаром III, записав у своєму щоденнику (Січинський, 1942. — с. 76): «...по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, замалим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». А ось як про самих просвітителів і вчителів (там само. — с. 77): «Середмонастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями...»

Та тільки–но українці віддалися під опіку «старшого брата» (ставши в очах останнього малоросами), як ота схильність до наук раптом зникла, наче її й не було. А відтак, як не старалися нас «просвітити» російські царі та цариці, нічого путящого з цього, як бачите, не вийшло, бо сказано ж — такий вже вони народ, ці малороси. То, може, й правильно зробили московити, перебравши ближче до себе києво–могилянців — нас би вони від неуцтва, яке до пріснопам’ятного «возз’єднання» дивним чином чомусь не проявлялося, певно, все одно б не порятували, а там — згодилися. Та ще й як!

У згаданій промові Г. Петровський наводить і більш свіжі, як на той час, статистичні дані з цього питання: «...в Європейській Росії відсоток грамотного населення становить всього лиш 30 % — це менше половини того, що ми маємо в найвідсталішій з європейських країн — Австрії. Але... вона ще жахливіша на Україні. Я взяв сім чисто українських губерній[21]... І що ж виявилося? У жодній із цих губерній грамотність не досягає і тієї середньоросійської величини» (там само. — с. 11–12). Воно й не дивно, адже, як наголошує доктор історичних наук Є. Анісімов з Москви, від часів Богдана Хмельницького «Україна пройшла шлях від унікальної демократичної республіки з вільним козацьким населенням до стану звичайної російської губернії» (1989). А насправді — впала ще нижче...