Розділ «Словаччина»

— Ніколи в світі, я навіть не маю жадних із собою!

Але цивіль вперто твердить, що риба була стріляна і тоді німець каже своєму товаришеві, українцеві перевірити, чи риба стріляна, чи ні.

— Неможливо, щоб риба була стріляна, якщо вони не мають ґранат із собою — додає німець і я собі думаю, що коли німець такий мудрий «свій» хлоп, то вже наш буде на ціле небо мудріший. Але на всякий випадок повертаю голову до нашого жандарма і прошу, щоб він сказав, що риба ловлена сіттю, бо бачу, що в цьому є вся проблема.

— Я є в службі — відповідає мені гордовито наш жандарм.

— То ніщо, — кажу я, — ми всі тут у службі вже від 17 липня 1943 року, а позатим дістанете пару риб на вечерю.

А він дивиться на мене згори.

- І так вся риба буде наша — каже. Мене мало «шляк не трафив». Ти такий мудрий? Побачимо. Підходить німець і питає, що і як. А наш селеп голосить на всю околицю тріюмфально, що риба була стріляна, є кілька поранених риб. Німець видимо невдоволений, але що тепер можна зробити? Звертається він до мене і оправдуючим тоном каже, що він мусить рибу забрати, а я мушу зголоситися в командира. І якраз приїхав Лашта з підводою, Я лихий, як сто чортів. Стільки приготувань і праці і все на вітер! Наказую хлопцям вложити рибу до мішків, які ми мали із собою і точно перечислити. Хлопці рахують, я контролюю. Є 152 риби. Наш селеп-жандарм підсміхається, а мене аж досада бере. Вони заладували всю рибу на авто, обидва жандарми з цивілем посідали і поїхали, але не до Великої Бичі, а певно до села, на сливовичку. Я розпрощався з вояком з Глінкової Ґарди, який, бідака, хотів віддати мені цих п'ять риб, що їх я йому дав, але я казав, що то за його труд йому належиться, посідали ми на підводу і поїхали до Великої Бичі. Хлопці по-дорозі кленуть нашого селепа, аж у вухах лящить, а я думаю, що робити. Кари я не лякався, бо мав дозвіл, але шкода труду і — шкода риби. Іду прямо до будинку, в якому живуть наші старшини. Всіх їх застав при обіді, якраз прийшли з вправ. Зголосив я, що і як, а чую, що аж блідий із злости. Ніщо чоловіка так не болить, як трапиться десь свій ідіот саме тоді, коли треба трішки зрозуміння і життьової мудрости.

— К чортам — сказав на це все Трач. — К чортам.

Ідем до Гансена. Гансен не цікавився сотнею аж надто багато, але як кожний командир, він не любив, щоб йому хтонебудь втручався до справ його сотні. Це є неписане військове табу і кожний старшина однаково поступає. А Трач ще й висипався, аж мило було слухати його німецької мови, що це за порядки? Підстаршина дістає наказ, виконує його, а потім якийсь цивільний робить донос і жандармерія конфіскує рибу…?! Де хто таке бачив.

— О, я вже не таке бачив — каже Гансен, — але це не значить, що ми не наробимо вітру. Правда?

Взяв свою високу шапку, накинув плащ і пішов до командира. Що він там сказав не знаю. Я пішов ще назад до наших старшин, там випили ми по дві чарки «на заспокоєння», і я пішов до сотні, а в голові верзеться думка: повернуть рибу, чи ні? Тобто, чи зуміє Гансен вирвати її «з кігтів бюрократії», чи ні. Приходжу до кімнати, ще добре не роздягнувся, приходить службовий стрілець.

— Пане десятнику, голошу, що надворі чекає на вас жандарм.

— Який жандарм?

— Такий нормальний, пане десятнику, з двома ногами, з руками і з цебриком на голові, голошу слухняно.

— Ти не будь такий дуже мудрий. — Виходжу трохи занепокоєний, дивлюсь, стоїть наш селеп — жандарм біля авта, на авті мішки, наші мішки. Повні.

— Що є — питаю, ніби то я його не впізнаю.

— Та… віддаємо вам рибу.

— О, рибу. Я вже й забув за неї. Чому?

— Такий наказ командира.

— О, наказ командира. Ну, як командир так дуже хоче, щоб ми їли рибу на свята, то не можемо відмовитись. — Навколо вже стоять хлопці і слухають, стоять і мої два асистенти, Балацький і Лашта. — Хлопці, заберіть рибу до кухні» І… Лашта, перерахувати докладно.