Розділ «Словаччина»

— Встань! Ложись!! — виконую і думаю, який дідько, що я зробив зле? Аж тоді усвідомив, от голова, треба щераз студіювати Райберта /німецький військовий підручник для кожного типу зброї/.

— Встань! — я піднявся. Трач дивиться на мене із цим своїм поглядом в очах. Повернувся я до чоти і скомандував «до звіту… на право глянь» і щойно тоді ппор. Трач прийняв звіт. Зі стиду моє лице було червоне, а досада брала, що пан поручник також повинен ще раз студіювати Райберта, бо підстаршину не карається на очах стрільців. Але ми всі були трохи нервові в цей час. Якийсь час носив я в серці цей випадок, але потім призабулося і ми знов добрі товариші.

Без великого труду дістали ми від словаків коні і підводи, так, на означений день, 26 січня 1945 року сотня була повністю готова до маршу. А далекий це був марш, далекий… Я отримав призначення на квартирмайстра і в зв'язку з цією функцією ще 25 січня вечором сів я на колесо /ровер/ і поїхав до якоїсь місцевості, де збирались всі квартирмайстри по інструкції. Вечором нам пояснено що і як робити і ми лягли скоро спати, бо наступного дня мені треба було їхати ще додаткових 20 кілометрів до першого постою сотні, щоб там приготовити квартири. Отже першого дня сотня мала зробити 35 кілометрів.

Мушу тут зазначити, що служба квартирмайстра не належить ані до легких, а тим більше приємних родів військового спорту. Кожна місцевість живе своїм життям, байдужа до решти світу. Раптово, ні звідсіля, ні звідтіля, з'являється якийсь підстаршина, який вносить цілий гураґан у це спокійне життя, як передвісник ще гіршої бурі. Він вимагає побачення з бурмістром або начальником громади, мусить його переконати чемно, але рішуче про це, що дана сотня ночуватиме таки в цій місцевості, а не п'ять кілометрів дальше чи ближче «де є кращі хати і більше місця для коней», мусить з ним потім обійти всю місцевість і розташувати сотню з таким розрахунком, щоб люди мали де вигідно виспатись, бо їх чекає знов важка дорога, щоб сотня була менш-більш вкупі на всякий випадок, за що у воєнний час ніколи не трудно, щоб квартири були розміщені навколо якоїсь площі, де могли б стояти всі вози і можна було зосередити варту і щоб, нарешті, пан поручник був задоволений, бо інакше чоловіка чекає грубша розмова, яка кінчиться завжди капітуляцією з огляду на різницю ступнів. До того сотенний застеріг собі мати кожну квартиру «з комфортом», тобто по змозі з якоюсь, не старою ще, солом'яною або й правдивою воєнною вдовицею, окрему квартиру треба було знайти для українських старшин, які теж хотіли мешкати по людськи, щось путнього треба було підшукати також для товаришів — підстаршин і знов же окремо для шпіса. Щоб цьому всьому дати раду, я рисував собі плян на папері, часом вже й в темряві, крейдою писав на дверях будинків хто, де і що, просив кожну господиню, щоб її солодкі діти не вимазували моїх написів, часом переконував старого ґазду, що це жадні чари на його хату, а тільки число стрільців до спання і покінчивши це все, напів захриплий і цілковито вимучений приймав запрошення начальника громади на вечерю, яку обов'язково треба було закропити, обов'язково відсидіти до пізньої ночі, щоб наступного дня зриватись з самого ранку, вхопити горнятко ячмінної кави, сідати на замерзлий ровер і гнатись знов тридцять кілометрів до наступного етапу. З приходом сотні мав я повні руки роботи, щоб пояснити всім, що мої знаки означають, потім піти до сотенного по інструкції на дальшу дорогу. Вже другого дня такої праці упав великий сніг і ранком ніяк не можна було їхати колесом. Взяв я ровер на плечі і таскаю на собі, а з бічної вулиці виходить такий нещасник, як і я, також з колесом на плечах. Зустрічаємось, спільна недоля лучить, він квартирмайстер з 13-ої сотні, яка стоїть в цій самій місцевості, тільки на іншому кінці. Їхати колесами неможливо, йти також з таким тягарем на плечах, вирішили в-двійку взяти якогось словака з саньми. В найближчій хаті розбудили сім'ю, розказуючи в чому справа, словак згодився їхати без жадної церемонії, господиня вгостила нас гарячим молоком і білим хлібом з маслом і словак підвіз нас до наступної місцевости, яких шість кілометрів далі. Там ми з ним гарно розпрощались, знайшли іншого словака і повторили цю саму історію. Так заїхали до місцевості, де наші сотні мали квартирувати. В залежності від терену Дивізія робили денно між 15 і 60 кілометрів, а в середньому біля 30, а в одному випадку протягом доби ми зробили на рівному терені 115 кілометрів. Сотня маршувала з відпочинками і прийшла на місце призначення ціла і здорова. Наскільки пам'ятаю це був найдовший відтинок маршу пророблений якоюнебудь частиною Дивізії на пішому марші. На третьому постою зголосив я сотенному, що колесо мені тільки заваджає, що мені треба коня і возик, бо не завжди можна дістати підводу. Мені призначили малого коника, гірського, як наші гуцулики, назвав я його Огником і скоро ми обидва до себе дуже звикли та заприязнились. Але замість возика дали мені саночки і до цих саночок, якими в інших випадках возили поранених або трупів, я запряг свого Огника, їхалось гарно, час до часу давав я Огникові спочити, кормив і поїв вміру і так щасливо доїхали ми до наступного постою. Тут Огник дістав сіна і вівса досхочу. На дорозі, коли нас минали автомашини, мій Огник діставав спортового духа і старався їх перегнати. Я мусів стримувати його всіма силами і гальмувати саночки запятками чобіт, а він тільки гриву на вітер, голову догори і рве з копита, закидаючи мене снігом. А ці в автах ще його підбадьорювали! Часом я йшов пішки, щоб трохи розрухатися, або загрітися. Огник тоді йшов за мною, як песик, приставав, коли я приставав, і рушав, коли я йшов дальше. Як я ранком приходив до нього до стайні, він тихо іржав, ніби здоровився. Часом я приносив йому кусник цукру, часом кусок моркви. Ми стали великими друзями.

Під час маршу із Словаччини на Юґославію, січень 1945 р. Стоять зліва: німець-підстаршина, ппор. Любомир Кузик, підст. Форма.

Так помалу наблизились ми до границі між Словаччиною і Австрією. Кінчалась країна добробуту, острів зглядного спокою на розбурханому океані европейської війни. В тому часі німецька офензива в Арденнах вже заламалася, альянтські літаки добили її дорешти а ще 17 січня росіяни взяли Варшаву окружним маневром, хоч і не було там вже що здобувати після польського повстання і німецької відплати. Остання місцевість на нашому шляху по словацькому боці це було містечко Маляцки, на самому кордоні, Тут дістали ми два дні відпочинку. Ми мали війти у країну, що жила на картковій системі і ми знали з досвіду, що це не буде добре. Треба було приспособити трохи харчів на дорогу. У нас був один віз наладований мисливськими рушницями, сконфіскованими у словаків в районі пенетрації большевицьких партизан. Ці рушниці товклись з нами займаючи місце і тепер нам прийшло на думку, що вони нам можуть придатися. В одному ресторані доглянув я словацьких лісничих, які попивали собі сливовичку. Підійшов я до них, представив себе, щоб не думали, що німець і звернувшись до найстаршого з них, просив я його, щоб сів зі мною при окремому столику, я маю йому щось сказати. Сіли ми собі оба на боці, я йому розказав дещо про нас і нашу Дивізію і ми себе добре зрозуміли. Тоді сказав я йому, що виходимо з території Словаччини і переходимо на територію Австрії. Там не дуже то з харчами добре, і ми хотіли б придбати щось на дорогу. В заміну я маю мисливські рушниці, деякі може навіть досить дорогі. Його це зацікавило, але він був обережний, а я говорю дальше і малюю інтерес у рожевих кольорах, доки не переконав його. Вийшли ми надвір, він показав мені свою хату і ми договорились, що я за годину приїду і якщо він буде самий стояти на ґанку, можна сміливо заходити. Розпрощались ми, я вернувся до сотні, вибрав сім порядних рушниць і дві маленькі бельґійські жіночі пістолі з набоями заладував це все на свої санчата, накрив коцом, запряг Огника і їдемо на непевний «бизнес». Приїхав я точно на місце, лісничий стоїть на ґанку самий, значить все в порядку. Мав я якесь дивне довір'я до нього. Заїхавши на подвіря, прив'язав я Огника за хатою і вдвійку внесли ми рушниці до хати. В хаті тільки його дружина, літня вже жінка. Розвиваємо коц і лісничий оком знавця оглядає трофеї, по його обличчі бачу, що вдоволений. На столі з'явилась сливовиця і добра закуска, яку поставила його дружина, дуже мила з лиця старша пані. Випили ми, закусили, час вертати назад до сотні. Лісничий закликав мене за собою і завів до просторої спижарні, а там… мені в очах потемніло. Вуджене м'ясо, солонина, сало цілими полтями висить, вуджений бекон, ковбас, як дроту намотано навколо дручків, від запаху цієї вудженими аж мені дух сперло. Дав він мені може із 70 кілограмів солонини, 10 грубих ковбас і пів вудженої свині. Заладував я це все на санчата, щоб чого не погубити, не дай Господи. Прощаємось обидва вдоволені ї на пам'ятку дав я йому одну бельґійську пістолю і пачку набоїв до неї. Тоді він казав зачекати і виніс з хати 4 пляшки сливовиці. Тоді я йому на пам'ятку ще другу пістолю, він знов до хати і виніс мені ще велику вуджену шинку. Нарешту ми розпрощались, я сів на санчата, ледви примістився і чим скоріше до сотні, щоб тільки щасливо. Запах ковбас за мною тягнеться по вулицях як хвіст від комети, не дай Боже одної собаки, буде тічня, а за собаками будуть люди, а за людьми жандармерія…

Але заїхали щасливо, ніхто не зупинив мене, та я був мокрий від емоції. Відшукав я візника від першої гармати, обговорив з ним справу, а він без надуми відкриває процу від гармати, тобто цю велику скриню на передній оси, в якій часом їхала муніція, а часом візникові речі. Заладували ми всі наші Божі дари до цієї проци, закрили на колодку, ледве вмістили.

— Куди ви дасьте свої речі? — питаю.

— До другої гармати, пане десятнику, нема клопоту. Оглянувся я по сотні, а то майже всюди такий гандель йде. Що інші продавали, не знаю, але кожний запасся в щось на дорогу по німецькій бідній землі. Наші харчі доїхали з нами аж до Бруку над Муром і помогли багато не тільки моєму візникові й мені, але й тим, що з тих чи інших причин залишились без додаткових харчів.

Після нашого дводневного спочинку переїхалими довгий міст на Дунаї і я сильно здивувався, що вода в цьому ймовірно блакитному Дунаї була така мутна і жовта. Штравс мусів бути п'яний, як писав свої вальси. Моя функція квартирмайстра на території Австрії була значно важча, як на Словаччині. Добрі квартири було важко знайти, бо вони належали або до партійних осіб, або до якихось функціонарів, що й не розбереш, хто він такий, небезпечний, чи ні. Після першого дня я зголосився у сотенного, вияснив йому, що на німецькій території квартири повинен підготовляти німець, з огляду на мову і на національність. Тоді він мені приділив Шумахера, щоб біля мене підучився і після цього обіцяв мене із цієї функції звільнити. Мені стало легше, бо я пускав Шумахера на кожного австрійця, що ставився неприхильно, а Шумахер відчиняв свого німецького писка на цілу ширину і починав від таких Отченашів, що ніхто не хотів з ним довго сперечатися, а я собі стояв збоку і слухав.

Останній постій перед Віднем мали ми в Ґенсендорфі, де були великі цистерни з синтентичною бензином. Альянтські літаки літали в білий день високо над нами і ми тільки придивлялись до їх білих слідів на блакитному небі. В цьому Ґенсендорфі я не почувався добре. Стільки бензини навколо, вистане одна необережна сірничка і купіль готова. І тільки що ми залишили Ґенсендорф, ескадра американських літаків в саме полудне збомбила цю місцевість і Ґенсендорф згорів до тла у фантастичних клубах червоного вогню і густого чорного диму. Що з мешканцями сталось, чи встигли втекти — не знаю. Щораз частіше зустрічали ми руїни містечок, поперевертані і спалені поїзди і транспорти збомблених втікачів із західніх областей Німеччини. Війна поклала своє тверде п'ятно і на Австрію, яка так ентузіястично вітала Гітлера в 1938 році. Я свою функцію квартирмайстра нарешті покінчив, прилучився до сотні і маршував собі як і всі, без найменшого клопоту. Обійшли ми Вінер-Нойштадт, Відень і дійшли до Бруку над Муром. Тут дали нам довший спочинок, бо аж три дні. Закватирували ми в якійсь невеликій школі під містом. Офіційні харчі під псом. Дають нам зіпсутий горох з малими, білими хробачками, хліб якийсь кваскуватий, бруква до зупи, м'яса неначе на лікарство і то звичайно якесь таке тверде, кінське мабуть, чорна, ячмінна кава гірка, бо немає цукру і це все. Якби не наші приватні запаси прийшлося б їсти, як в кацеті. З нашої проци при першій гарматі я розділив ковбасу, щоб не зіпсувалась. Тепер, коли ми вже майже поїли все, що хто зумів собі на дорогу придбати, мій несподіваний приділ виглядав, як цісарський дар. Вуджена свиня помаршувала до кухні і з нею навіть зупа з брукви цілком інакше смакувала, кожен дістав по кускові доброго м'яса. Наші конюхи квартирували на самому краю міста, біля лісу і десь їм підлізла серна під мушку, сама, очевидно, добровільно. Один цільний постріл і пиши пропало. Але стріл голосний, хтось з австрійців мусів почути, бо приїхала жандармерія шукати серни, або хоч її слідів. Та не знайшли нічого, ні волоска. Видно, все тільки видумане, жадна серна не пропала, де там. Наступного дня наша зупа була як зупа, дуже смачна і кожен знов дістав порядний кусень м'яса. Серну вполював стрілець Кліщ і якщо це було б в нашій силі, ми були б йому за цей цільний стріл дали лицарський хрест. Заслужив бо правдиво.

Третього дня, перед самим вимаршем я розділив ще й сало так, що кожний стрілець дістав порядну порцію із собою на дорогу, до свого приділу хліба, а підстаршини й старшини дістали ще приділ сливовиці. Ой, згадували ми Словаччину, згадували, при кожному куску. Я заніс Гансенові його приділ і давно не бачив його таким врадуваним, як коли він побачив сливовицю.

Коли ми перейшли ріку Мур прийшов наказ маршувати тільки ніччю з огляду на ворожі літаки, які контролювали всі шляхи в південній Австрії. Це нас виснажувало, бо в день годі було добре виспатися, а ніччю треба було маршувати. Так минули ми Ґрац, освітлений вночі альянтськими «свічками» і бомблений тут і там у пошуках за військовими об'єктами, або просто так, як не було де скинути бомб, пройшли ми Вільдон, Марбурґ і з Марбурґа одним маршом за цілу ніч і пів дня дійшли до місцевости Веленіє /по німецьки Веллян/, вже на території Юґославії, недалеко міста Ціллі. Тут наша «форкоманда» знайшла нам постій у старовинному замку, десь із дванадцятого ще сторіччя. Стояв він на високій горі, обведений грубим і високим муром з оборонними вежами і панував над околицею. Доріжка вилась серпентиною до нього між звалами каміння аж до важких дубових воріт, кованих залізом. В цих воротах для персонального руху була вбудована мала хвірточка, а інша хвірточка знаходилась з другого боку замку, від міста і цією хвірточкою користувались наші конюхи, доглядаючи коней, що стояли у підніжжі гори в стайнях.

З фронтів війни самі погані вістки, зокрема із східнього фронту. Дня 22 січня армія Жукова з'єдналась біля Ґрауденцу з армією Рокоссовського, маршала, якого повернули із сибірського заслання до чинної служби, на Бресляв тиснув Конєв, Толбухін господарив в Болгарії, як у себе дома. Совєтський фронт був поділений за територіяльними назвами країн що межували із Заходом і таким чином на півночі були 1-ий і 2-ий Білоруський фронт під командою Рокоссовського, дальше на південь 1, 2 і 3-ій Українські фронти під командою Жукова і Конєва на північ Карпат і Петрова — 3-ій Український фронт на південь від Карпат. Всі німецькі війська були у безперервному відступі, з малими місцевими протинаступами; мені важко було повірити, що сила Німеччини вже вичерпана, самому мені здавалось тоді, що німці ще якусь штуку втнуть накінець, хоча б большевикам, коли вже не всім Альянтам, Та я помилився. Доля війни була вирішена і це що відбувалось тепер це були тільки ар'єрґардні бої великої армії, яка заплатила морем крови за політику своєї власної партії і свого уряду.

Нас химерна доля кинула на південь, на територію Словенії, Хорватії і Сербії, відомих під спільною назвою Юґославії.