Розділ «Словаччина»

— Так є, пане десятнику.

Забрали, рахують, нема що, є вся риба, до одної штуки. Жандарм підштовхує мене в лікоть.

— Міг би я дістати одну рибу… на вечерю? Дивлюсь на нього, в самі очі і вертається злість до мене.

— Ні — кажу — риба стріляна, може вам зашкодити. Над рікою я був би вам дав п'ять, а тепер ніодної. — Не знаю, чи це його навчило розуму, але я зробив спробу і маю чисту совість. Так, з труднощами, але ми мали рибу на Свят-Вечір 6 січня 1945 року, в суботу, пам'ятаю, як сьогодні.

Вкоротці після Різдвяних Свят завітав до Бичі «Веселий Львів» і вніс нам копу розради. Як приємно було слухати старі шляґери у виконанні Лаврівських і інших знайомих артистів, між якими був і Левко Рейнарович, знайомий мені ще з бурсацьких часів в Перемишлі. Після вистави зустрівся я з ним і забрав до себе на кватиру, щоб обілляти нашу зустріч. Прийшли обидва наші поручники і Левко, спеціяльно для нас, після пари сливовичок затягнув своїм могутнім голосом арію з «Кармен»: «На привіт, віддячу вам привіт!», а потім «Гетьмани», Коридорем саме проходив Гансен і вчувши, зайшов провірити, що діється. Ппор. Трач зголосив йому, що ми маємо великого гостя, славного артиста — співака, а представляючи Рейнаровичеві Гансена; поінформував його, що це теж артист в цивілю, а тепер «тільки» вояк. Гансена це так зворушило, що він запросив нас усіх до сотенної канцелярії, мовляв, хлопці мусять виспатися перед завтрішніми вправами і не треба їм сну перебивати, Закликавши фуріра /завідувача харчевим магазином сотні/ наказав йому принести всякі закуски, із свого стола витягнув свіжу пляшку сливовиці і довго ми ще сиділи, гуторили і попивали. Накінець сотенний взяв мене набік і по-перше сказав не йти завтра на вправи, але зате піти із нашим славним співаком до міста і помогти йому поробити різні закупи, а також вступити до харчового магазину, де вже буде приготований пакуночок для нашого артиста. Аж тоді я повірив, що Гансен справді мусів мати щось спільне із театрами, бо інакше не зворушилася б так сильно його душа, повна артизму, якого у війську й так ніхто не розумів. Левко переслався у мене і наступного дня ми полазили по місті, купили кілька кілограмів сала, ковбас, смальцю, кілька хлібів, з нашого магазину також пакунок був несогірший так, що Левко мав що везти із собою до голодного Відня, де він тоді проживав.

Тим часом зима потиснула, упав порядний. Карпатський сніг, мороз заціпив кліщами наш навколишній світ, під ногами скрипить, ріка Ваг замерзла на пів сяжня, як не більше. Прийшов Йордан. Випав він на п'ятницю і на сотенній нараді ми постановили його гарно відсвяткувати, як велить традиція і як книжка пише. Ще перед Різдвом сотня вивчала коляди, а тепер, перед Йорданом вивчили щей щедрівки і цілу співану Службу Божу. І знов жеребок упав на мене підготовити Водосвяття, В навечер'я Йордану взяв я п'ять стрільців і великі сани з парою добрих коней, й так поїхали ми на ріку вирізувати хрест. А вірте мені, що вирізати хрест на грубому льоді і витягнути його та при тому не зламати, це не така проста штука, якби виглядало на око. Приїхали ми на ріку, заїхали безпечно подальше від берега, лід тримає, як залізо. Наказав я спершу прорубати полонку, щоб змірити грубість льоду. Прорубали, вибили вирізок і змірили: майже пів метра. Порядний лід. Нарисував я на льоді великий хрест, заввишки в два і пів метра, розрисував докладно рамена під прямим кутом і стрільці стали пробивати першу діру, на пилу. Добились до води щасливо, не пошкодивши мого рисунка. Інакше треба було б рисувати наново. Тепер стали пилою вирізувати хрест прямо в глибину, так, як він був вирисований на поверхні. Після довгої праці нарешті вирізали. Найважче робити гострі кути. Тут треба собі помагати сокирками. Тепер, коли хрест вже вирізаний, найважча річ: витягнути його з води і не поламати. Добре намучились поки підложили шнури. Притиснули долішній кінець у воду і так заклали грубі шнури під рамена. Але хрест важкий і висувається з рук, як риба. На льоді теж вже ховзько, а я цілком не бажав, щоб на цьому морозі котрийсь із моїх стрільців скупався у льодоватій воді. Запалення легенів цілком певне. Нарешті підважили хрест вгору, тримає, не ламається. Тоді підставили дошки, припрягли одного коня і починаємо обережно тягнути. Йде! Помалу, але йде! Витягнули хрест цілком з води і обережно вмістили на санях, підпираючи де треба, щоб: не зламався нам тепер. Тепер ще треба було вирізати два квадратові бльоки на підставу, долішній більший, горішній менший та з квадратовою дірою в середині, в яку можна б вкласти долішній кінець хреста. Ціла архітектура! І це вдалося. Поклали й ці бльоки на сани, позбирали все знаряддя і повезли наш хрест на площу серед міста недалеко місцевого костела. Привезли, прочистили місце від снігу, уклали долішню підставу, на неї, в середині рівномірно поклали горішню, полили водою, щоб примерзли, і примерзли зараз же таки і тепер на верху цих східців спільними силами та з немалим трудом вмонтували важкий, великий хрест. Знов полили водою і зацементували свіжим льодом цілу будову та водою прицементували її до площі, стоїть все, як залізо, жадна сила не зрушить. Сотня принесла із собою із вправ дві високі щогли на прапори і чотири гарні ялинки. До вечора все було готове, а люди ходять, зокрема діти і молодь та приглядаються нам, розпитуючи несміливо, що це таке буде.

— Українське свято — кажу. — Велике свято.

— Цо мувіте! — дивувались.

Поставили ще й стіл, що мав служити за престіл завтра і на всякий випадок біля цього всього на всю ніч поставили стійку. Другого дня ранком вивісили ми на щоглах два прапори: український і німецький. Ще заки ми вспіли вийти на площу, там вже стояли сотки, а далі й тисячі словаків у хутрах, пускаючи клуби пари над собою, цікаві, що це за таке свято святкують їхні брати — українці.

Здалеку надходять три сотні, повним маршовим кроком. Немає команди «струнко», але сотні на вид зібраного народу мимоволі прибивають крок. Йдуть, як на параді, голови догори, нога в ногу, аж серце щемить. Народ витріщує очі, а в мене думка: Господи, якби це так на Хрещатику…

Вмаршовуючи на площу, заходять на три боки чотиро-кутника, четвертим боком якого є вітар і блискучий льодовий хрест.

— Сотня… стій! Праворуч!!

Один удар, якби в них дух Божий вступив. Аж відгомін йде по площі. Словаки стоять, як зачаровані. Знов команда, друга сотня. Потім третя сотня. Кожна стає на своєму місці, як мур. Приходять запрошені старшини, бурмістр, цивільні українці — еміґранти. Отець капелян Кордуба, вже зодягнутий, починає відправу. Хор співає «Во Йордані», «Явился еси днесь вселенній». Над сотнями знімаються білі голуби, поняття не маю звідкіля вони тут взялись, почесна чота першої сотні стоїть окремо, з крісами. Ппор. Барабаш в шеломі, збоку, біля чоти. Раптово команда:

— На рам'я кріс! До стрілу… зложись! Увагааа! Сальвами… стріляй! Сальвами… стріляй!! Сальвами… стріляй!!!

Народ сколихнувся. Хлопці б'ють, як один стріл. Замки цокотять металічно, переладовують, знов сальва, і знов. Хор співає, здається тисячею голосів «Во Йордані»… Щось коло серця пече, щось в очах вогко, щось тече помалу по лиці. Але жовнір стоїть, як мур, ані руху. Гей, Рідний Краю, чи святив Ти свою воду сьогодні…? На закінчення капелян поблагословив всіх присутніх, хор заінтонував «Боже великий, єдиний…»

Здавалось нам всім, що над цією площею навіки залишиться дух цього Водосвяття, що навіки стоятиме там нам на пам'ятку ясний, льодовий хрест і голуби літатимуть над головами тисячів зібраного народу…

Вкоротці після Йорданських свят рознеслась чутка, що вся Дивізія покидає Словаччину і відходить на південь, на Юґославію, на боротьбу з комуністичною партизанкою червоного генерала Тіта. Ці чутки створили проблеми. Виходимо із Словаччини, де нарід нам такий близький і відходимо подальше від наших рідних Карпат, від нашого Рідного Краю… Пішов по сотнях шорох «з хати до хати, з рук до рук, від вуха до вуха»… Краще всім нам піти в гори на боротьбу з большевиками, як відходити далі і далі на чужину. У Карпатах наша Українська Повстанська Армія, краще з нею плече об плече… Стрільці стають гуртами, дебатують. При наближенні підстаршин і старшин вмовкають, але ми знаємо докладно, що вони думають і говорять, бо ці думки нам теж не дають спокою. Як вже маємо згинути, то чи не краще на рідній землі у бою з відвічним ворогом…? Довідались ми, що всі старшини мали сходини, дискутували цю справу і щоб німецька контррозвідка нічого не дізналась, дуже таємно зв'язались із колами Організації. Звідтіля приходить твердий наказ: вся Дивізія іде на Юґославію, українські під-старшини і старшини відповідають за свої сотні, відступ у Карпати буде трактований Організацією, як дезерція. Справа ясна тепер всім і немає відклику. Наказ розійшовся по сотнях і все втихло, наказ бо наказ.

Почалась підготовка до маршу. Ми хотіли зробити все якнайкраще, у нас був запал, може й нервовий. Доказом цього нехай буде такий малий інцидент. Тому, що ми маршуємо піхотою, треба було зареквірувати вози і коні під майно сотні. Ппор. Трач наказав мені зібрати першу чоту, яка під його проводом мала піти по коні і вози до словаків. Я так і зробив, зібрав чоту, перечислив стан і чекаю на чотового, щоб здати йому звіт. Надходить він з правого боку, я ставлю чоту на струнко і скорою ходою йду скласти звіт…

Ще не випрямився я добре перед ним, як ппор. Трач до мене крізь зуби:

— Ложись! — і я без надуми гепнув у сніг, як довгий.