Розділ «Словаччина»

2-ий рій — стр. Заставний.

3-ий рій — ст. стр. з-під Бродів, забув прізвище.

Третя чота: дес. Теслюк, виряд: протипанцирні п'ястуки /фавстпатрони/

1-ий рій — стрілецький дес. Шумахер, німець з Бачки.

2-ий і 3-ий рої — два старші стрільці, учасники бою під Бродами, прізвищ не пам'ятаю,

обидва рої виряджені протипанцирними п'ястуками.

Як я вже згадав, перша чота мала дві гарматки, 3,7 см, які ми називали пукавками ще перед Бродами. Вони на фронті майже до нічого не годились, бо всі нові танки мали вже панцир далеко грубший, як на початку війни, коли цими пукавками можна було ще розбити наприклад танкетки Ансальдо, які були в службі в польській армії. Вже 5-сантиметрові були перестарілі. Дивізія пішла під Броди вже з новими, 7,5 см. гарматами, але цей виряд пропав у боях, майже із всіма залогами і ми мусіли тепер задовольнитись цими пукавками, щоб слава не пропала. В той час я думав, що німці зумисне не дають нам вже доброго виряду, але після війни, коли мені попала до рук відповідна література, я прийшов до переконання, що Німеччина вже була не всилі все потрібне зробити. Альянти бомбили її так важко, що продукція зброї падала з тижня в тиждень, до того пізньою осінню 1944 року Гітлер готовив свій удар в Арденнах, який почався 16 грудня і туди скеровано все, що ще взагалі було в німецькій армії. Нам попали рештки із порожніх магазинів.

«Леґіоніста» Стахо розказував, як він зголосився в Нойгаммері добровільно до Кампфґруппе Вільднер йти на Словаччину проти червоних партизан, яких реґулярно скидала там совєтська армія, доповняючи місцевими комуністами. Розказав про великий бій під Банською Бистрицею, де вони розбили головну групу партизан на голову, здобули їхні магазини з харчами і вирядом; як він казав поставити здобичне радіо в стайні, щоб коням було веселіше їсти здобичний овес із здобичним цукром. По розгромі червоних, група вмаршувала до містечка Бабіна з піснею на устах…

— … і що думаєш хлопці співали, навіть не відгадаєш! Співали «Мала мама одну доню», із всіма детайлями, мешканці повиходили вітати визволителів, між мешканцями було багато еміґрантів з Галичини, що виїхали перед большевицькою навалою і раптом чую навколо: це наші, наші! Видиш, пізнали по цій пісні, а так були б напевно не впізнали!!

В цім містечку Стахо зустрів свою майбутню дружину, і з вдячности за те, що він визволив її від червоних, вона пізніше, в Чікаґо, вийшла за нього заміж.

Щоб сотня стояла «на висоті завдань», ми щодня ходили на вправи з нашими пукавками, офенрорами і фавстпатронами, тримали стійки біля всіх мостів, біля школи а також висилали узброєні стежі по місті, зокремо ночами.

В цій самій школі, разом з нами, як я вже згадав, приміщувалась 13-та сотня ІҐ /Інфантері-Ґешіце/. Її сотенним був гавптштурмфюрер Форкеппер, українськими старшинами були там ппор. Євген Шипайло і ппор. Мирон Шарко, з українських підстаршин познайомився я з Яремою Лехнюком, він маленький, дрібненький і молоденький, але під Бродами здобув собі залізний хрест другої кляси за відвагу і рішучість в бою.

підхорунжий Ярема Лехнюк, осінь 1944 р., на Словаччині.

Хоч Словаччина була незалежною державою і до того в союзі з німцями, чомусь видано наказ про заборону приставати з цивільним населенням. Наказ цей був не до виконання, раз тому, що ми квартирували просто між населенням і зустрічались з ними весь Божий день, а друге, що словаки дуже милий нарід і ми воліли їх, як німців. Навколо аж роїться від дівчат, а хлопці молоді ну і як втримаєш їх від розмов і так дальше…? Очевидно, про око людське, ми мусіли наказу дотримувати і тому доходило до таких справ, наприклад, як і з стрільцем Воронкою, з чоти ппор. Барабаша. Воронка напитав собі «слечну» і слово по слові, цілунок по цілункові, нарешті одного дня Воронка спізнився на збірку, переночувавши у своєї «слечної». Ніхто не думав робити з цього великої справи, але було б погано, якби німці запримітили таке, тоді Воронку покарали б польовим судом, а це не були жарти у 2-ій фронтовій полосі, якою визначено територію Словаччини. У полі, в перерві між вправами, ппор. Барабаш назначив козацький суд над Воронкою, щоб він більше не стягав нещастя на чоту і цілу сотню. Стрільці присудили Воронці десять дубчаків на сидження. Воронка прийняв це із стоїчним спокоєм, засуд виконано і ппор. Барабаш пальнув малу мову, відносно цієї оказії. Та через кілька днів Воронка зробив своє знов, тільки цим разом навіть не прийшов ранком на збірку. Це було вже й його наближчим товаришам забагато. Після вправ ппор. Барабаш з двома стрільцями пішли до хати, де проживала словацька панна і застали там, очевидно, Воронку. Він не опирався, його арештували, привели назад до нашої касарні, а хлопці самі взяли на себе обов'язок уважати, щоб не втік. Наступного дня, на вправах, знов козацький суд, тільки тепер «вищої інстанції». Тепер вже сам Воронка видав на себе вирок: він уже більше цього не зробить, а за кару найкращі його колеґи мають йому вліпити 25 буків. Може він думав, що найкращі колеґи матимуть милосердні руки, але найкращі колеґи там йому так парнули, аж спітніли. Воронка на кілька днів був абсолютно безпечний від всяких забаганок того роду і якось поправився й на майбутнє.

Тільки, коли сотня відходила із Словаччини на Юґославію, Воронка щез і більше ми його не побачили. Так причарувала словацька дівчина серце українського вояка і нехай це буде записано на рахунок добросусідських українсько-словацьких взаємин у майбутньому. Може Воронка десь і проживає із своєю слечною на Словаччині…

Десь у половині грудня ціла сотня поїхала до Жіліни на щеплення проти всяких хворіб, тифу й інших. В цей день приїхали теж інші частини Дивізії і я несподівано зустрівся з моїм братом, тепер вже краще зодягненим, як останнім разом. Треба було посвяткувати цю зустріч і поки наші сотні пощепилися, ми купили собі пляшку доброї сливовички, і знайшовши в цій школі, де відбувалось щеплення якусь порожню клясу, попили і поговорили так добре, що я аж заснув. Розбудив мене Теслюк, коли треба було вертатись із сотнею до поїзду. З братом я зустрівся вже пізніше аж в 1946 році, після війни.

В цей час власне прийшли вістки про нову німецьку офензиву на Західньому фронті, в Арденнах. Німці вдарили цілком несподівано, 16 грудня на розтягнуті американські дивізії і в перших днях просунулись досить далеко вперед, зокрема тому, що хмарна погода внеможливила альянтським літакам якунебудь акцію. Та вже десять днів пізніше радіоповідомлення почали говорити про затяжні бої, а це значило, що офензива застрягла. Пам'ятаю, що в наших розмовах ми всі дивувались, кому була потрібна офензива на Заході, як німці повинні були всі свої сили кинути проти Росії і стримати большевиків за всяку ціну, а залишити Альянтам свої зади. Ясно ж було всім, що війна є програна цілковито, що це тільки питання часу. А проте вперто говорено про якусь нову зброю… І ця зброя прийшла пізніше, тільки не в німецьких руках.

Прийшов січень, а з ним Різдво. Треба відсвяткувати величаво, бо це вже напевно останнє Різдво в одностроях вояків Дивізії. Війна не потриває ще цілий рік, це певне. Старшини і підстаршини нашої сотні зробили нараду, пункт за пунктом. Перше: треба риби. Так велить різдвяна традиція. Біля Великої Бичі пливе ріка Ваг, треба там її наловити. Це завдання припало мені. День перед Свят-Вечором беру пару хлопців, в'язку ґранат і йдемо на лови, на ріку. Сотенного ми попередили, він втішився бо і йому припаде порядний кусок свіжої риби. Несемо ми наші ґранати, десь так із двадцяток, я, Балацький і Лашта і йдемо. По-дорозі зустріли вояка з Глінкової Ґарди, зговорились ми що, куди і пощо і він пішов з нами, бо знав, де можна знайти човен, в човні сітку на держаку, все в найкращому порядку. Виплили ми на середину ріки, кинули дві ґранати і диви, як гарно; на поверхню з'являються риба за рибою, може із двадцять, животами догори, приглушені. Вибрали ми їх з води до човна, а у моїх хлопців, аж очі палають святочними вогнями, очевидно. Відпливли ми кусочок і знов пару ґранат у воду. Сотня ж велика, їсти є кому. Знов риба плаває, знов до човна і знов ґранати у воду. Наловили ми стільки, що далі не можна, бо підемо всі у воду а купіль в січні не дуже приємна у річці. Причалюємо до берега, комбінуємо як ту рибу перевезти до сотні, аж тут над'їздить колесом /ровером/ якийсь старший панисько, гальмує і питає нас, що ми тут робимо.

Дивлюсь я на нього і кладу руки на бедра. Яке йому діло, ми військові, цивільному буду говорити, що я тут роблю? Інформую його таким власне способом, а мій вояк-словак дає мені очима якісь знаки. Але що ці знаки у словацькій мові, то як мені їх зрозуміти? Старший пан сів назад на свій ровер і поспішно від'їхав. Тоді щойно каже мені Глінковець, що це велика шишка в цій околиці і що ловля риб у Вазі належить до нього. Ну, а що тепер зробиш? Риба в човні, справа пропала. Післав я Лашту до близького села по підводу, бо стільки риби не занесемо самі ніяк. П'ять гарних риб дав я словацькому воякові, стоїмо, покурюємо і чекаємо на воза. Раптово приїздить військове авто, ми вже чуємо на віддаль, буде біда. В авті двох жандармів німецької польової жандармерії і той старший цивільний пан з ними. Оба жандарми в шеломах, із своїми великими бляхами на грудях, значить у повній службі і у всіх реґаліях своєї влади. Почались допити. Показується, що один із жандармів наш, українець. Ну, думаю, справа піде гладко. Я пояснив німцеві по-німецьки, що надходять наші Різдвяні Свята і я дістав наказ наловити риби, це наша традиційна страва і ми запрошуємо і його до нас на Свят-Вечір. Німець зм'як, але питає і дивиться на мене «мудро»:

— Чи ви кидали ґранати у воду?