Розділ «Голяндія»

Голяндія, наскільки ми її могли бачити, подобалась нам дуже. Правда, гір ні сліду, навпаки, деякі полоси знаходились нижча позему океану і голяндці побудували сильні греблі, щоб здобути від моря кусок землі більше для себе, бо країна ця мала, хоч за морями мала великі колонії, тепер зайняті японцями, але всюди кидалась у вічі цивілізація і культура цього малого, але твердого народу. Всі дороги і навіть стежки у полі асфальтові, головним середником комунікації в той час був ровер /колесо/, який голяндці використовували дослівно до всього. Навіть добриво возили в поле на роверах, дітей, всякий баґаж, ну, дослівно все. Мали вони також звичай причіпляти велику скриню яєць до заднього сіделка і вести до міста на торг, або здачі. Одного разу цілком припадково вчинили ми яєшню на дорозі. Ми тягнули гармату під досить стрімкий вигін, гармата якось виховзнулась нам з рук, з'їхала на дорогу і зачепила такий ровер з пакою яєць ззаду. Роверові і його власникові не сталось нічого, але чорний асфальт пожовтів від готової яєшні. Хоч сядь і плач. Фармер махнув рукою, зробив собі записку і поїхав сказати, що мав випадок і яйці німці можуть собі позбирати на дорозі, тим більше, що їхня власна гармата перешкодила йому зробити доставу.

Як я вже зазначив, німці поводились в Голяндії цілком інакше як у нас, чи взагалі у Східній Европі. Не чув я і не бачив, очевидно, щоб хтось голяндця ударив, як це діялось в Україні, чи в Польщі, в білий день на вулиці, де часто траплялось, що німець вдарив жида, який не зійшов з дороги на час, або в Україні селянина, який не зняв шапки перед німцем. В Голяндії була заведена поліційна година, але її ніхто не перестерігав і голяндці собі з неї нічого не робили. Для прикладу подам такий випадок. Новий наш чотовий Гофмокель, йдучи одного разу на чолі нашої нічної патрулі, вдарив зустрічного голяндця в лице. Нізащо спеціяльно, а просто тому, що це була пізня пора, після поліційної години, а Гофмокель хотів показати нам, який він «моцний». Голяндець склав звіт про цей випадок, звіт, видно, пішов своїми шляхами і пару днів пізніше чотового Гофмокеля заарештовано. Заарештував його службовий підстаршина, який взяв собі до асисти мене і Цапа. В шеломах, при зброї ввійшли ми до кімнати Гофмокеля, який витріщив очі на такий вид.

— Обершарфюрер — заявив службовий, — ви є заарештовані.

Гофмокель думав, що це поганий жарт. Як, його, німецького підстаршину, який, на його думку не зробив нічого злого, арештують?

— За що? Вофюр?

— Обершарфюрер, ви допустились карного вчинку, вдаривши невинного громадянина в лице. Ось тут є наказ про ваш арешт і засуд на два дні паки.

Гофмокель витріщив очі. Він не міг промовити ані слова, тільки його лице почервоніло так, що ми думали, що його «шляк трафить». Але службовий підстаршина був також німець. Безцеремонно зняв із нього пояс з револьвером і ми відпровадили його «під баґнетом» окружною дорогою до вишкільного криміналу, щоб усі бачили, якого то ми «пташка» замикаємо. Зайво додавати, що зробили ми це з надзвичайною приємністю. Повні дві доби мали ми святий спокій із Гофмокелем і його гуморами.

Треба пояснити на цьому місці, що крім самого вишколу ми мусіли брати участь у реґулярних патрулях по місті, тримаючи стійку біля касарень, тримаючи протилетунську стійку на даху будинку, де німці для оборони від англійських літаків примістили здобичний польський ЦКМ — цєнжкі карабін машинови, важкий кулемет. Та найбільше любили ми варту в місті, недалеко залізничої станції, де був парк наших авт та вантажних машин. Там можна було розмовляти з голяндськими панянками, які якимось чудом завжди туди проходили, часом туди і назад.

Як я вже згадав, над Голяндією щодня і щоночі перелітали сотні і тисячі літаків з бомбами для Німеччини. Їхні мотори гуділи важко, коли вони летіли на Схід і значно легше, коли вони вертались на Захід. Ми собі могли тільки уявляти, яке спустошення вони там роблять, бо слідкувати за цим в газетах ми не мали часу, і навіть не знали, чи газети подають всю правду. На Голяндію ці літаки ніколи бомб не скидали, але зате з небес злітали мільйони тоненьких пасочків станьйолі або цинфолії, які вони випускали на великих висотах, щоб змилити німецьку радарну оборонну службу. Ці пасочки ми збирали для прибрання ялинки на Різдвяні свята, але бували дні, коли поля блищались від них до сонця і голяндці ходили громадами по своїх полях визбируючи їх для себе.

Німці, наскільки я бачив і чув, ніколи своїми зенітками цих літаків не зачіпали. Може вони летіли за високо, може була в тому якась інша причина, не знаю. В Голяндії панував своєрідний «мир». Але одного разу якийсь літак дістав дефект в моторах, а з бомбами очевидно присісти не міг, тому залога скерувала його в море, а сама вискочила на легкопадах /парашутах/. Мало їх бути чотирьох. Ми саме кінчали передполудневі вправи з протипанцирними гарматками і голодні, як вовки вертались до касарень на обід. Та тут на власне повідомили, що на обід немає часу, розказали, що сталося, видали гострі набої до крісів і разом з Гітлер-Юґенд заладували на вантажні авта, та повезли шукати англійських летунів, в загальному напрямку до моря, тобто там, звідкіля прийшли звіти про цей випадок. Приїхали ми на місце, вивантажились, тут же нас розставили у широку лаву і пояснили, що треба прочісувати терен і все, що на ньому: будинки, стирти, стодоли, млини, тощо. Наше завдання ясне: зловити парашутистів, або зіпхнути їх в море. Наліво від нас розташовані були хлопці з Гітлер-Юґенд, направо якась частина Вермахту. Наказали нам завжди йти вдвох. Я і Цап, ми тримались разом, як майже завжди. Перед нами розгортались якісь мешкальні будинки і ми почали нашу «акцію». Не усвідомляв я тоді, як мусіли почуватись ці летуни, що напевно скривались в цій околиці, але багато років пізніше бачив я фільм, в якому були подібні сцени і тоді щойно прийшло мені на думку, коли я побачив узброєння цих відважних хлопців із західнього світу, як моє власне життя могло висіти на волоску. Ці летуни не здавались радо живцем в полон, бо в Німеччині їх часто розстрілювали місцеві ґавляйтери, як «ґанґстерів» за «бомбардування цивільного населення», а були випадки, що німецьке населення влаштовувало самосуди, вбиваючи зловлених летунів на місці.

Зайшли ми до першої з краю хати. На порозі зустріла нас сивава, літня вже інтеліґентна жінка з видним острахом в очах. Ніхто не любить, коли узброєне військо лазить йому по хаті. Ми спитали чемно, чи немає в неї в хаті якогось захованого парашутиста, вона нам чемно відповіла, що ні і ми чемно взяли її слово за закон, постояли трохи в хаті, щоб команда думала, що ми так гаряче шукаємо англійців, вона за цей час погостила нас тістечками і бубликами і ми розпрощались дуже серйозно, хоч всі чотири парашутисти могли бути за наступними дверима, бо ми ніколи туди не заглядали. Так ми йшли від хати до хати на нашому шляху і маю враження, що голяндці ще сьогодні згадують українців незлим словом. Так шукали ми ворога Німеччини понад дві години і за цей час вспіли практично пообідати. Ясна справа, що ціла наша лінія нікого не зловила. Вся Голяндія співпрацювала із західніми Альянтами і ніхто з нас голяндцям не дивувався. Як не як, німецький однострій був їм ворожий. Дня 10 травня 1940 року німці наскочили на Голяндію такими силами, що вже чотири дні пізніше голяндська армія скапітулювала, тільки королева і уряд виїхали до Англії. І хоч німці поводилися з голяндцями дуже культурно, то все таки це була окупація і нам теж нераз прийшлось відчути голяндське відношення до німецького військового однострою. Нарешті наші шукання скінчились і ми могли поїхати до касарень на спізнений обід та до наших зайнять.

За німецькою військовою системою, що якийсь час вояк отримує так називані «маркетендерварен», тобто всякі дрібниці потрібні до щоденного вжитку, як паста до зубів, щіточка, ножики до голення, мило до голення і до миття, коверти і листовий папір, часом якісь солодощі, завжди папіроски і пляшка якогось алькоголю, часом ще й вино, і щоб було «шварц, мидло і повідло» також пасту до черевиків. Це все може виглядає смішно, але вояк таких речей завжди потребує, а дістати їх приватно у війну не все можливо, тому вояцтво було вдячне за ці приділи, зокрема за папіроски і горілку. Позатим, з пізнішого вже досвіду хочу додати, що на вишколі, в німецьких частинах ми отримували завжди відносно великий приділ цього добра, а як пізніше ми переконались в нашій Дивізії, ці приділи були скупенькі і я до сьогодні маю враження, що в Дивізії німецька господарська адміністрація нас солідно ошукувала, зокрема на папіросках і горілках.

Одного разу отримали ми знов свій приділ і, очевидно завжди це відбувалося в піднесеному настрої, бо вояки, якщо йдеться про листи від дівчат і про всякі пачки чи приділи, поводяться часто як малі діти в ніч святого Миколая. Якісь інакші папіроски дістали ми цим разом, зараз помітили. Приглядаємось, а на папіросках, на кожній одній видніє напис, латинкою «Україна»! Стали ми розвідувати що і як, звичайно в ще більше піднесеному настрої, аджеж це не щобудь, коли існують спеціяльні папіроски для України, ні? Німці нам вияснили, що на морі здобуто альянтський корабель, який віз папіроски до СССР і нам саме роздали частину приділу із цього транспорту. Здивувало це мене, що Альянти аж стільки собі труду завдавали під час цієї важкої війни, що надрукували навіть папіроски для одної з республік в Совєтському Союзі, щоб тільки здобути собі прихильність своїх союзників, а німці не уміли зрозуміти навіть своїх власних потреб і користей на Сході по відношенні до нас, якщоб ми були стали їхніми союзниками з самого початку у цій великій війні. Пізніше, вже далеко після війни, з начитаних чужинних матеріялів у мене виробилась думка, що якби Німеччина була керована дійсно розумними людьми, а не закукуріченими фанатиками в бронзових сорочках, вона могла була виграти війну із Совєтським Союзом цілком легко. Недаром Сталін випив тост за німецьку політику в Україні і на інших зайнятих територіях. З хвилиною, коли німецький провід вирішив відмовити Україні самостійности, війна на Сході була програна і сьогодні найвищі німецькі чинники у своїх численних спогадах заступають цю думку. Та щож, Історії завернути не можна. Ось тут, в Голяндії ми побачили, як трактують своїх союзників Альянти і як поводяться всюди в Европі німці. Може вперше усвідомив я собі тоді, що перед нами не легка доля в армії, що йде до цілком певної прогри через дурну політику своїх вождів. Хочу ще додати, що кілька цих папіросок із назвою моєї батьківщини я сховав собі на пам'ятку, але пізнішими часами, коли біда таки притиснула добре, скурив і їх. Нехай їм буде одинокою пам'яткою ця записка у моїх спогадах. Додам ще, що пізніше, вже на Заході, я переконався, що й тут не знають і не розуміють проблеми українського народу і його боротьби за волю і цей воєнний жест, був нічим іншим тільки жестом в сторону воєнного союзника. І тут не можуть зрозуміти ці, що ще відносно недавно самі воювали за свою волю, чому ми також хочемо жити свобідно, що ми також не хочемо оплачувати вічно «королівських податків» і що ми вже не один «чайний виступ» вчинили у наших Бостонах, тільки що ми маємо до діла не з культурним англійським народом, який зумів культурно розв'язатись із цілого своєю імперією так, що сьогодні ще всі колонії і домінії стоять за Англією, — ми маємо до діла з бандитською державою, якою керують, за словами самого Черчіла «тринадцять ґанґстерів з Кремля» і в якій життя людини і цілих народів не має найменшого значення, якщо йдеться про фанатичні цілі цієї зграї, яка за всяку ціну, за ціну моря крови вирішила триматись при владі, винищуючи навколо себе старі і культурні народи Східньої Европи. Цього на Заході до сьогодні не можуть — або не хочуть — зрозуміти. Та це вже інші справи.

Нарешті прийшов кінець нашому вишколові і почались кінцеві іспити. Так, як було нас 52-ох, так всі ми іспити перейшли успішно, хоч із різними анелідами. Кількох із нас дістало ступні десятників, унтершарфюрерів, між іншими всі чотири помічні вишкільники з попереднього курсу, деякі стали роттенфюрерами, між ними і я, інші мусіли задоволитись одною балькою на нараменниках, що означало, що вони є кандидатами на підстаршин до розпорядження Дивізії. Іспити були суворі і справедливі. Треба було уміти своє діло і на це не було ради. Наша чота перейшла його, що так скажу з розвинутими прапорами, але з Гітлер-Юґенд більша частина чоти не склала кінцевого іспиту.

На прощання і закінчення вишколу команда влаштувала нам товариський вечір — камерадшафтсабенд, якого основною ціллю було випити багато пива, трохи менше горілки, ще менше закусити і при тому не впасти під стіл. Цей іспит ми склали також із розвинутими прапорами, хоч похрипли від співу. Слава Богу, що наш народ має стільки пісень народніх і укладених нашими композиторами, що навіть на цей довгий вечір ми не вспіли всіх відспівати і ще тиждень пізніше пригадували собі, що можна було німакам заспівати ще он такої, або он такої, чому ми забули?

З початком березня, гарного погідного дня, під звичайний гуркіт альянтських літаків відійшли ми з нашим вирядом на залізничну станцію і відспівавши ще кілька маршових пісень, завантажились до поїзду на Схід, до Нойгаммеру. Ми вже мали інформації, що вся наша Дивізія збирається у цьому таборі і нам вже було цікаво, як те все виглядає, а далі нам хотілось зустрітись із нашими товаришами з інших вишколів і обмінятись нашим досвідом та завваженнями.

Їхали ми прискореним темпом, бо ще перед нашим виїздом прийшли вісті, що Дивізія на нас чекає. Ми мали стати інструкторами по наших новонабутих спеціяльностях. Можу тільки на цьому місці кинути скромну заввагу, що хоч і як Німеччина була притиснута до муру вже під кінець 1943 року, все таки, німці не кинули Дивізії на фронт просто на гарматне м'ясо, хоч могли це, звичайно, зробити. Вони зате присвятили багато зусиль, часу і коштів, щоб вишколити всі частини Дивізії на відповідних вишколах, які хоч і проводились, як звичайно у війну, скороченими курсами, все таки забрали майже рік часу, щоб Дивізія постала, як військова одиниця, здібна до акції. Це може нам тільки вказати, що організувати добру бойову одиницю не є так легко, як дехто думає і щоб армія була добра, вона мусить бути першорядно вишколена. Я це говорю тому, що нераз чується у наших розмовах про те, як це ми в млі ока організували різного типу війська і кінець кінців програвали, бо це були тільки люди в одностроях, це ще не були вишколені армії. Наша Дивізія, на мою думку, була справді вишколеною бойовою одиницею, що при відповідних обставинах могла відіграти основну і вирішну ролю при організації українських збройних сил — і це власне було коренем задуму створити Дивізію, навіть із німцями.

Нойгаммер гудів життям, як величезний вулик, де всі бджоли були вже умундировані, де весь рух мав вже якусь ціль і все проводилось згідно із військовим пляном. Наше вояцьке серце росло. В Нойгаммері вже були наші старшини! Вперше за весь час перебування на вишколах Дивізії побачили ми вже наших старшин і це підняло нашого духа на цілий поверх вище! Всі вишколи прислали фахових старшин і підстаршин, а з України прийшли транспорти нових рекрутів, яких ми мали вже вишколювати на бойову одиницю — першу реґулярну військову одиницю за звиж двадцять років нашого поневолення. Людський матеріял був добрий. Рекрутські комісії мали з чого вибирати. Хлопці приїхали здорові, високі, повні запалу і репрезентували собою всю Україну. З Полтавщини, з Київщини, з Волині, з Поділля, Закарпаття, навіть, з Буковини, з усіх усюдів просторої української землі з'їхались сюди модерні вірли, але найбільше було таки із Галичини; гуцули, бойки, лемки, подоляни. Все було свідоме, квіт нашої землі. Думав я тоді: Боже, якби так піднялись разом всі ці наші сплячі мільйони, ми давно мали б свободу і свою державу! Колись Київ світився над цілою Східньою Европою, може ще колись прийде його час. Може за нашого життя…?

На цьому місці хочу згадати ще один дуже ориґінальний випадок із нашого вишколу в Голяндії, про який розказав мені ппор. Трач. Був з нами один вояк, який вирізнявся з-поміж нас тим, що трактував увесь вишкіл ще далеко серйозніше, як ми всі, хоч ми ставились до наших завдань на цьому вишколі дуже поважно. Росту був він високого, стрункий з постави, вивчав дуже пильно всі технічні проблеми і побіч цього вивчив німецьку мову. Я запримітив через якийсь час, що він радше тримався осторонь гурту і у всіх наших розвагах завжди був глядачем, ніколи учасником. Всі свої вільні хвилини проводив над книжками і навіть в неділі, коли ми виходили на місто трохи погуляти, він брався до своєї книжки. Це мене зацікавило і я наблизився до нього, хоч інші ставились до нього з резервою, відчувши з його боку брак резонансу. Деколи я з ним перекидався якоюсь заввагою, його відповіді завжди були до речі і серйозні. Він не визнавав жартів. Його зацікавлення до мене зросло значно, коли він дізнався від мене, що я перебував на німецько-російському фронті. Він цікавився технічними проблемами війни, тактичними проблемами фронту, типами і родами зброї і я, що сам знав, те розказував йому. Його міркування заключувалися в його твердому переконанні, що Німеччина війну вже програла, але, між нами кажучи, ми всі вже так думали тоді, далі він говорив із глибоким переконанням, що доля України і справа нашого визволення буде вирішуватись на Рідних Землях нашими людьми і що наша українська військова формація у складі німецьких збройних сил не має рації існування. Не буду запускатися на цьому місці у мої дискусії із ним, постараюсь передати тільки його думки. В його голові зродився плян, про який він зі мною говорив частенько і що більше він його аналізував та в розмовах зі мною піддавав моїй критиці, то більше він у його голові утверджувався. Це був плян гідний сензаційно-політичного роману. Він уважав його за дуже реальний і єдиноправильний плян і що більше — можливий до здійснення. Отже згідно із цим своїм пляном він постановив залишити ряди Дивізії, передістатись на Рідні Землі, зголоситись при найближчій нагоді до совєтської армії, попасти на фронт вже в її складі, щоби в боях проти німців заслужити на довір'я і як льояльний громадянин Совєтського Союзу пробиватись вгору по щаблях військової кар'єри, стараючись на кожному своєму кроці послужити українській справі. У моїх очах це була романтична спроба своєрідних українських націонал-комуністів, яка закінчилась неуспішно тому, що в Совєтському Союзі немає місця для національних меншостей на якенебудь серйозне пробивання, якщо хтось не запродав своєї душі росіянізмові — Совєтський Союз цеж держава росіян і тільки росіян і факт, що тут і там зустрічається українські прізвища нічого не говорить, адже ніхто з нас не чув ще, щоб ці українські прізвища, що добились вершків кар'єри сказали хоч слівце в обороні прав українського народу! Навпаки, вони ще більше прикладали рук до його знищення, як часом самі росіяни, типова яничарська порода повного відступництва. Але мій товариш свято вірив у свою думку і я сьогодні можу ще ручатись головою за щирість його інтенцій і силу його молодечого пориву та переконання.

Я був одиноким на вишколі, кого він у свої пляни втаємничив. Якщо йому вдалося їх зреалізувати, то я свято переконаний, що вибраний ним шлях служіння нашій поневоленій Батьківщині був для нього надхненням вищої сили Божого Провидіння, якого пляни для нас смертних, є незбагнуті. І я мушу сказати, що Україна буде вічною, якщо вона здібна видавати із себе синів, для яких немає нічого, чого вони не зробили б для її визволення і слави, байдуже чи їхні пляни і задуми витримають критику холодного розуму. Зрештою, чи багато народів визволилось від чужого панування тільки холодним розумом…?