Розділ «Голяндія»

— Україніше фрайвілліґен! Всі стоїмо і дивимось на нього.

— Габен зі голєндіше ґульденен?!

Ні, ми грошей не отримали, на жаль.

— Ферррдаммммт нохмаль. Я дістав від унтерштурмфюрера Редера дозвіл повести вас у місто і поспівати ваші гарні, українські пісні. Що ми зробимо тепер?!

Нависла вагітна тишина. Раптом хтось несміливо озвався:

— Ми можемо поспівати… на кредит.

- Ґут!! Зер ґут!! Туханцуґ міт зайтенґевер, дравсен ін лініє анґетретен, марш-марш!! Вихідний одяг, з баґнетом, надворі збірка, бігом!!

Ще ніколи ми так жваво не звинулись, як цього вечора. Вечір чудовий, погода гарна, на вулицях повно народу. Наш спів голяндці вже знали, бо ми співали йдучи на вправи і назад, а крім цього в першій світовій війні, десь тут стояла якась частина синьожупанників, яка залишила по собі добру славу і ця слава перейшла й на нас. Поруч з нами маршувала завжди громада молоді, а зокрема дівчата. Цього вечора почали ми наш концерт піснею «Ми протипанцирні», за нею розігріли публику «Чорною курою», далі зважились до гумору долити вогню піснею «Мала мама» і кінчили першу частину сентиментальним — на наш погляд — «Ой на ставі, на ставочку». Другу частину зробили ми пізніше, але цілком не так, якби хто міг сподіватися.

Так примаршували ми — вживши військового терміну — на висоту одного гарного ресторану. Оглядаємо, елеґантно, як перед війною у Львові. Крафт затримав наш відділ порядною командою, ми стукнули як старі воєнні ветерани, аж ехо пішло під каменицями, а Крафт в асисті інших підстаршин, між ними також Люби Кузика, пішов на переговори. Власник ресторану виявився дуже чемним голяндцем, який цілком добре розумів, що він не може виграти із німцем в однострою і прийняв до відома факт, що на вулиці стоїть чота, в силі 52 плюс 5 спрагнених хлопа, які вертають з пустині, але які не мають ані цента, розумієте, навіть голяндського цента. Вони однак будуть мати гроші, до цього немає сумніву, Голяндець, очевидно, не мав сумніву, що матимемо гроші. Чи дасть він нам попити на кредит? Важливий момент застанови. Напроти нього стоїть п'ять здорових підстаршин, на вулиці стоїть спрагнена ціла чота. Голяндець поміркував і погодився. Він дасть на кредит.

Ми ввійшли до ресторану. Це вперше за шість місяців всяких вишколів ми зайшли у культурну обстановку і ще до того на добрі напитки. Випили ми здорово, поспівали наші концертові твори, пропили кількасот ґульденів і чемно розпрощавшись, вийшли на вулицю. Прощав нас весь ресторан. Дівчата з жалем, власник з віддихом полегші. На вулиці збірка і з маршовою піснею вертаємось до касарень.

Але…

Але біда не спить. Завжди ходить впарі. Нещастя поставило нам на дорозі ще один ресторан, в якому грала добра оркестра. Ну, як не потанцювати, коли ноги самі ходять! Гавпштарфюрер Крафт скомандував «гальт», «райге рехтс!» і гусаком впровадив нас до ресторану. Набравши сміливости, ми зайшли сюди вже без пертрактацій. А ресторан повніський від Вермахту, обслуги протилетунських гармат, обслуги летовищ /дивізія Герман Ґерінґ, з білими нараменниками/, летуни, сапери, а кожний з панянкою, аякже, оркестра ріже сердешні танґа і вальси, аж плакати хочеться, до мікрофону співає дівчина серцещипательні кавалки. Наш Крафт дістав охоту на промову, підійшов до мікрофону, але панна, співачка, не вважала за відповідне йому послужити. Тоді він делікатно забрав їй мікрофон, заля піднялась, він тільки скрикнув до мікрофону «Ахтунґ, україніше фрайвіліґен!!» і розбив ним бубон. Наші почування цього вечора були, видно, поставлені на важку пробу, бо наш нервовий стан зірвався, як гребля в горах. Неначе нас хтось підпалив, ми вхопили за крісла, пляшки, ноги від столів і давай бити навколо кого попало. Така концентрична атака викликала паніку. Бротбойтлі і Герман Ґерінґ через вікна і двері, сапери пробували ставити опір, ми їх рознесли, як татарву в степу, летуни вилітали помахуючи руками, панни поховались під столами, гіммельгеррґотт доннерветтер, чисте побоєвище. Раптом команда «ахтунґ!», все стихло, ми спокійненько вийшли на вулицю, закінчивши славно другу частину нашого виступу і з піснею на устах відмаршували «додому», По-дорозі, очевидно, на команду стали на хіднику і висловили решту нашої опінії про війну, про Голяндію і про всі лиха на світі.

Латинський Свят-Вечір в Гільверсум, Голяндія. 1943 р., у Протипан-цирній Підстаршинській Школі. Сидять: на першому пляні автор, Р. Лазурко, німець-підстаршина Кампфгавзен, дальше Дуб і Криворучка.

Наступного дня до сотні прийшла скарга на нас. Що ми робили бешкет в ресторані /це зрозуміле/, що ми поламали крісла і столи /це жалюгідне, але теж зрозуміле/ і що ми набили двісті вояків Вермахту, дивізії Герман Ґерінґ і ще якісь помічні сили /це не чуване!/. На добавок якийсь підстаршина СС доніс, що ми підливали голяндські туліпани на міському бруку, отже образ був трагічний. Почалось слідство, але ніодин з нас не признався до нічого і засуд випав, так би мовити, позаочно. Ми мали заплатити шкоду біля двох тисяч ґульденів, вихід до міста нам замкнули на наступних два тижні і протягом цього часу, кожного вечора після вправ мали ми стругати бараболю в сотенній кухні. Ця остання кара нас найбільше «заторкнула». Але чотовий Крафт підсміхався, то й ми не дуже поспускали голови. Ну й згідно із покаранням, наступного вечора чотовий Крафт прийшов, щоб забрати нас до кухні. При цьому видав наказ нам забрати із собою всякі музичні інструменти, які в нас були. Знайшлось щось зо три ґітари, дві мандоліни, імпровізований бубник і потрібні пательні і ми з нарадою помаршували до кухні. Там знайшли решту потрібних інструментів і коли додали наші голоси, виявилось, що ми мали першорядну оркестру. Хтось почав варити каву, ми знайшли хліб і мармоляду ну й зробили пікнік. Хто там думав про бараболю! Очевидно, думав кухар наступного дня, коли на ґвалт мусів організувати команду до цієї конечної військової функції. Того ж вечора ми концертували другий раз і наступного вечора ще раз і нарешті кухар мусів, видно, скласти звіт команді, бо четвертого вечора прийшов сотенний Редер особисто побачити, як ми чистимо бараболю для вишколу.

— Ахтунґ! — ревнув Крафт. — Унтерштурмфюрер, україніше фрайвіліґен бай картоффель шелєн!!

Поручник Редер оглянув кухню, оглянув нас і наші інструменти і навіть і наші обличчя і повідомив нас, що досить того добра, бараболю будуть від завтра стругати Гітлер-Юґенд, але до міста таки не підемо. Кілька днів пізніше отримали ми наші гроші і тоді наша делеґація у святочних одностроях та з торжественними обличчями заплатила довг у першому ресторані і шкоду у другому. На цьому наша пригода закінчилась.

Тим часом вишкіл проходив повною парою. Ми вже виходили в поле з гарматами. Кожну гармату тягнули чотири стрільці, а п'ятий керував заднім колесом, втримуючи напрям. В полі ми стріляли, звичайно до розбитих танків, вивчали розбирати замки в гарматах, спочатку звичайно, а потім із замкненими очима, вивчали польову тактику, примінену до вжитку протитанкових гармат, де велику вагу прикладали до маскування зброї і до непомітного руху в терені, під ворожим обстрілом. У касарнях ми вивчали лекції, які вечорами треба було вивчати дослівно напам'ять, з огляду на багатий матеріял і на не дуже ще опановану німецьку мову. Прийшли також нічні вправи, спершу лише нашої чоти, а потім разом із вишколом Гітлер-Юґенд. Ці хлопці дивились на нас весь час згори, навчені у своїх партійних школах, що вони «іберменші», а ми якісь там слов'яни зі Сходу. Треба відмітити теж, що більшістю називали нас «ґаліцішефрайвілліґен», згідно з офіційною на той час німецькою назвою нашої Дивізії, що нас досить дратувало.

Одного разу повчили ми зарозумілих німців із Гітлер-Юґенд. Їхня бундючність допекла, видно не тільки нам, бо коли прийшли знов нічні вправи, сотенний Редер вислав перших в поле, щоб обкопались в обороні, поставили гармати у вогневі становища і чекали атаки.

- І якщо будете заатаковані, маєте боронитися, як леви! — продовжував унтерштурмфюрер грімким голосом; — не застидайте німецької зброї і німецького однострою! Ріхтунґ авсґанґ, марш!

Пішли Гітлер-Юґенд, посміхаючись. І коли вже їх не було видно і чути, сотенний Редер взяв балак до нас.