Розділ «Голяндія»

— Ми з них мусимо зробити вояків і крім цього показати їм, що воювати не така легка справа, як їм здається! А позатим ми з вас мусимо також зробити добрих вояків. Отже, як зловите одного з них, бийте скільки влізе, позабирайте їм кріси, шеломи і інший виряд. Не застидайте однострою німецької армії, бо хоч серця у вас українські, але однострій на вас німецький! Ріхтунґ авсґанґ, маршшш!!

Пішли ми в німецьких одностроях із українськими серцями. Пристосували ми те, що навчились у німців і додали до того багато, чого навчились ще у Пласті по наших гірських таборах. Заскочили ми цілу оборонну позицію несподівано, обійшли її ззаду, вдарили з боків, збили Гітлер-Юґенд на квасне яблуко, набрали повно зброї і виряду, ще й забрали кермове коло від одної гармати. Бідні німці мусіли цю гармату підтримувати руками, а це важко та ще й вночі.

Вернувшись з бою, склали ми наші трофеї перед сотенним і тоді щойно примаршували німці, з підбитими очима, попухлими носами, з браками у зброї і у виряді. А німецький вишкіл вчить, що втратити зброю, це велика ганьба для вояка і більша від неї це тільки трусливість і зрада. Унтерштурмфюрер Редер використав цю нагоду, щоб пальнути ще одну промову, в якій ми дістали всі похвали, а німці для рівноваги всі картання і погрози і нас відпущено спати, а Гітлер-Юґенд пішли ще раз на вправи в терені, а після приходу мусіли ще чистити зброю, кріси і гармати. Хочу додати, що коли через пару тижнів попереджено нас про нові нічні вправи, хлопці з Гітлер-Юґенд нанесли нам гори папіросок і пляшки горілок, прохаючи, щоб не робити їм кривди. Ну й ми виграли бій значно більш гуманно, як за першим разом.

Сидять зліва: Козинський /Цап/, Криворучка, Дуб, німець-десятник Кампфгавзен, автор Роман Лазурко, Луців, Попович, Фульмес, Галькевич /Дзядзьо/, Боднарчук, Вовк. З другого боку стола німець-десятник Шольц.

Так пройшла пізня осінь і стали наближатися латинські Різдвяні свята. Після ранніх вправ у день Свят-Вечора нам дали вільне і ми зайнялись святочними готуваннями. Чистили кімнати, довели до порядку однострої, приготовили все до спільного Свят-Вечора. Свисток дижурного підстаршини дав нам знати, коли заходити до великої залі. Там уставлені були довжезні столи, що вгинались під напитками, солодким печивом і холодною вечерою. Прийшов сотенний Редер в парадному однострою, привітав нас короткою промовою, побажав нам усім всього найкращого і підняв перший тост, очевидно, за фюрера Адольфа Гітлера. Це був кінець урядової частини і тоді почали ми колядувати. Заля з цього моменту належала до нас. Німці вчились наших коляд і так час пройшов поза північ. Чого ми не могли з'їсти під час вечері, забрали із собою до кімнат. Перший день свят був вільний і ми перевели його на святкуванні. Пити було що, а в товаристві, як відомо, п'ється добре і багато. За це ми мали вночі невелику пригоду.

Ми мали поверхові ліжка, я спав нагорі, внизу, підо-мною спав Козинський-Цап. Змучені колядами і пивом, ми поснули як забиті. Як довго спали, не знаю, збудив нас несамовитий вереск десятника /унтершарфюрера/ Банька. Всі ми позривалися з ліжок, крім Цапа. Той собі спав дальше найспокійніше в світі. Банько мірить нас очима, аж червоними зі злости і питається, хто з нас є найбільшим товаришем Козинського. Очевидно, це був я, отже виступаю вперед і голошуся, як пристало. Банько наказав мені йти з ним до підстаршинської кімнати. Входжу туди за ним, а там наші інструктори попивають і грають в карти. Я стою на струнко і дальше не знаю, пощо я сюди прийшов. Тоді десятник Банько показує мені шафу і долівку біля неї. Шафа мокра до половини, а на долівці велика калюжа води.

— На, вас заґен зі?! Що ви скажете, га? — ревнув Банько.

— Нічого — кажу, — бачу воду…

— Вассер?! Даст іс я кайн вассер! ферштанден?! Він кричить а я слухаю і комбіную, що сталося. Отже Козинський, підпитий, як і ми всі, розбудився серед ночі для потреби і зпросоння пішов коридором до кльозету. Він знав, що йде в доброму напрямку, тільки віддаль змірив зле і замість до кльозету, двоє дверей дальше, «вступив» до підстаршинської кімнати і не звертаючи на німців найменшої уваги, приступив, як пристало, до першого з краю приватного предмету, яким був не уринал, тільки шафа, полагодив свою потребу філософічно і пішов назад спати. Німці пороззявляли губи і прийшли до себе, щойно, як Козинський вже вийшов.

— В порядку, унтершарфюрер, я візьму шмату і зроблю порядок. Я його колеґа.

Настала дискусія у висліді якої половина води зникла між шпарами долівки, а мене повідомили, що Цап мусить це сам зробити, як протверезіє. Я засалютував і вийшов. До ранку не буде й так ні сліду. Але питаю Цапа ранком, чи він щось пам'ятає і чи знає він, де є кльозет. Він нічого не тямив, але коли усвідомив, що сталося, взяв шапку на голову і пішов робити порядок. Та вже було по всьому, хлопці з Г-Ю зробили за нього. За цей «подвиг» Цап мусів наслухатись від нас ще довгий час всяких натяків.

Тогож дня під вечір дістали ми перепустку до міста та й пішли громадою трохи «провітритися». Снігу не було, день був погідний, коли звечоріло, на небі замайоріли зорі. Глянув я на них і подумав, що світять вони і над моєю Україною, хоч і далеко вона звідсіля. Не знав я ще тоді, як: дійсно далеко кине мене доля, в майбутньому. По-дорозі зустріли ми протестантський костел, вирішили вступити, помолитися. Останнє Богослуження мали ми ще в Гайделяґері і якось скортіло зайти туди. Поставали ми біля дверей, в середині, поскидавши шапки, поклякали та й молимось. Інші помалу повиходили, а ми з Цапом ще залишилися. Голяндці зразу стали оглядатись на таке видовище, не чували, щоб СС-и ходили до церкви та ще й молилися. Коли ж вже й ми обидва вирішили вийти, вийшов за нами якийсь старий віком добродій з молодою панянкою, наздігнали нас і стали випитувати хто ми такі і пощо зайшли до костела, бо це тут невидане диво. Ми пояснили їм, хто ми такі і як це ми знайшлись аж у Голяндії і чому ми в німецьких одностроях і чого ми вибрались на війну. Вони обоє запросили нас до себе на вечерю і хоч ми відмовлялись, вони таки перемовили нас до себе. Зокрема панянка, що на наш смак виявилась дуже гарною дівчиною.

При вечері голяндці розказали нам про Синьожупанників і тут ми дізнались про голяндські симпатії до України. Виявилось, що цей добродій сам був колись військовиком і жив тепер на своїх маєтках із своєю внучкою, їй на ім'я було Аня. Ми заприязнились з цією родиною і пізніше зустрічались із Анею дуже часто у маленькому ресторані «Крістіяна», де можна було дістати росіл із рижом і мариновану рибу, а також пограти в білярд. За цією Анею лазив один підстаршина із дивізії Герман Ґерінґ, але зустрівши одного вечора її із нами відійшов і більше її не напастував.

Недалеко цього ресторану на стовпі стояла гарна міньятурка славних голяндських вітряків. Цей вітрячок нам дуже сподобався і одного вечора він щез. Вовк видряпався на стовп, зняв його, приніс до нашої кімнати і цей вітрячок їздив з нами з того часу як наш сувенір, пам'ятка з Голяндії. Привезли ми його аж до Нойгамеру. Перший турнус наших вишкільників з Голяндії привіз собі теж пам'ятку, статую малого карлика, якого вони прозвали «Гуґо».

Тим часом війна йшла повним ходом, хоч ми в цьому закутку Европи її особисто не відчували. Щодня і щоночі понад нашими головами пролітали десятки а то й сотні літаків в обидва боки, звичайно важкі, повні бомб на схід і легкі вже назад. Німеччина вгиналась під вантажем Альянтських бомбардувань, але на Голяндію бомб не скидали. Голяндська королева і голяндський уряд сиділи в Лондоні і чекали на звільнення своєї країни. Вони мали на що чекати. А ми…? Вдень, на вправах, ми лягали у високу траву, покурювали і приглядались ключам стальових птиць, що вирішували на наших очах долю війни.

Десь ще в половині січня трапився в нашій чоті випадок. Згідно із пляном вправ, на нічному марші, треба було вистрілити сиґнальну ракету. Цієї ночі ракетницю ніс Пилип Трач. Все було б в порядку, якби виряд був в порядку. Ракета і ракетниця, які він мав із собою, мали різний калібер і при вистрілі ракета вибухла на місці і сильно поранила Трачеві праву руку. Вправи перервано, Трача відвезли зараз же до шпиталю. Там полатали руку досить добре і вона почала гоїтись без поганих наслідків, а навіть навпаки, Трач отримав відпустку до Львова і ми всі були переконані, що випадок з ракетою треба було зарахувати до щасливих подій! До того всього, приїхавши з відпустки Трач привіз мені пачку від мого брата Осипа, якою ми в нашій кімнаті посвяткували кілька вечорів. Мене постигло після цього родинне нещастя, мій брат згинув з рук польської підпільної боївки, як жертва підпільної війни, що розпочалась між поляками і українцями на терені Західньої України, а зокрема міста Львова. На цю тему Трач привіз нам невеселі вісті. Програвши свою війну на полі бою у так званій вересневій кампанії 1939 року, поляки, за своїм старим звичаєм перейшли до партизанської війни з німцями. Після трьох років тривання, ця війна поширилась також на землі, загарбані поляками від України наприкінці першої світової війни. Але на цих землях вже від 1942 року діяла Українська Повстанська Армія і між польською Армією Крайовою та УПА прийшло до сутичок і боїв. На Волині і Холмщині, де поляки повели спершу свій наступ, згинули свідомі українські громадяни, вбивані підступно, вночі, польськими підпільниками, яким допомагали польські кольоністи, насаджені варшавським урядом між двома війнами, насильно на вивласнених українських землях. Пішли з димом численні церкви, горіли українські господарства, вибухали бомби в українських установах і не диво, що після кількох невдалих пересторог полякам, українці перейшли до протинаступу. Пішли з димом польські кольонізовані села, польські маєтки і загинули запідозрені в протиукраїнській акції польські боївкарі. Ось так під громи і блискавки великої війни, на українських землях йшла вже боротьба з поляками, тільки тепер українська сторона почала швидко перемагати і польський елемент, насаджений на наших землях насильно, став масово виїздити до корінної Польщі, поширюючи перебільшені чутки про жорстокості УПА і промовчуючи, очевидно, польські провокації. Стара історія малого народу, якому вроїлися в головах ягайлонські границі, що належали до цілком іншої історичної епохи, а слабість Польщі, як держави, поробила поляків чистими істериками на цьому полі. Погані це були вісті, але це була дійсність наших воєнних днів. Мій брат загинув у цій малій війні і пачка, яку привіз мені Трач, була останнім знаком життя від нього.

Пилип Трач прийшов до Дивізії ще в Гайделяґрі, під час рекрутського вишколу і призначили його до нас, до першої сотні вишколу. Він приїхав з фронту, у ступні ройового, за перебуту зиму на Східньому фронті мав на блюзі зелену, зимову ленточку німецької армії. Перебував там на середньому відтинку фронту, десь під Вітебськом. З постави і поведінки був бойовий хлоп і багато дечого бачив на свойому житті. Доля розлучила нас пізніше і зустрілись ми щойно в листопаді 1944 року на Словаччині.

Наприкінці січня відійшов від нас Крафт. Шпісом нашого вишколу був на той час штабсшарфюрер Лєвенкампф, дуже гострий і урядовий, але справедливий. Четвертий рій влаштував Крафтові прощання і як звичайно, ліжка пішли під стіни, на столах з'явилися пляшки Больс'у і закуски, а на дверях від коридору ми почепили великий напис: Шпісові вступ заборонений. Бенкет почався як має бути, на горішніх ліжках пригравала нам наша оркестра з мандолін і ґітар, а в низу ми бенкетували, напитками і співом. Гамір з нашої кімнати сягав найдальших кутків касарень і не диво, що шпіс прийшов глянути, що діється. Але ми запросили на наш бенкет поручника Редера і він сидів вже з нами, п'ючи і пробуючи співати наших пісень. Раптово відкриваються двері і на порозі стає шпіс, у повному однострою. Звичай був такий, що коли шпіс входить до кімнати, треба було першому, хто його запримітив, крикнути слово «струнко», /ахтунґ/, але у нашому випадку ніхто цього не зробив, бо серед нас був поручник. Шпіс його очевидно не бачив, бо роззявив губу, щоб нам почитати патерностер, але йдучи за нашими очима побачив сотенного Редера і зам'явся.

Редер глянув на нього суворо, шпіс виструнчився і сотенний питає:

— Ви бачили напис на дверях…?