Розділ «Голяндія»

— Яволь, унтерштурмфюрер — каже шпіс.

— Ну і що там пише…? Шпіс проковтнув свій віддих.

— «Шпісові вступ заборонений». Айнтрітт ферботен.

Тепер Редер вже дуже суворо:

— Ну й що ви тут робите…?!

Шпіс зам'явся, не знаючи що казати. Тоді ми всі вже встрянули, бо це був, розуміється, жарт з цим написом, Редер розсміявся і ми шпіса запросили до стола. Святкували до пізньої ночі.

Наступного дня ранком, вишкіл пішов, як звичайно на вправи, а я з Цапом вибрались відпровадити Крафта і ройового Ледерлє, який також від'їздив, на залізничу станцію. Ми гарно розпрощались, висловивши копу надій на скоре побачення і знаючи при цьому, що це тільки так говориться, «для анімушу», бо на війні ані ніхто не знає, куди його доля кине, ані коли його куля зупинить у життьовій мандрівці. Обидва вони від'їхали до Франції, а ми з Цапом вернулись до порожніх касарень. Очевидно, Крафт забув сказати шпісові, що ми підемо з ним на станцію. Ми собі в кімнаті гарно пороздягались і вивчаємо якісь лекції, коли нарозтіж відкриваються двері і на порозі шпіс. Ще заки сказали йому «добрийдень» паде команда; «гінлєґен, кріхен, авф, гінлєґен» і тоді щойно звичайне, нормальне питання: що ви тут робите, чому ви не на вправах. Вияснили ми що і як і дістали наказ в шеломах піти на площу вправ з крісами. Ми збирались і йшли так довго, що вишкіл вже вертався назад і ми, зголосившись у сотенного, прийшли разом — без вправ. Варто на цьому місці відмітити, що хоч всі ми розуміли, що ці вправи для нас дуже корисна річ, проте дуже приємно було хоч раз від них звільнитись і сердешно відпочати. Тому кожен міркував таке зробити, але нагод було дуже мало. Ми всі були здорові і це видно було по нас, отже «маркеранція» відпадала, а інших причин ніколи не траплялося, хіба щось вийнятково, як ось від'їзд унтершарфюрера Крафта.

Коли Крафта не стало, нашу чоту перебрав обершарфюрер Гофмокель, типічний прусак, рижий, важкий з постави, з доброю дозою військового садизму в собі і з іще більшою дозою ненависти до нас. Його шиканам не було кінця і за його «панування» ми навчились хіба добре робити «гінлєґен». Але ми терпіли, бо вишкіл добігав до свого кінця і виконували всі його накази, хоч без найменшого ентузіязму. Ми вирішили, що ми міцніші за нього і що він нам нічого своїм садизмом не зробить. Зате він показував нам, що він уміє і одного разу, коли я завдав собі труду, нарахував я понад триста гінлєґен у болоті.

Наша чота співала дуже гарно і звичайно Редер наказував нам іти на чолі сотні, щоб сотня презентувалась гарним співом. Гофмокель за нашими піснями не пропадав, кажучи делікатно, але сотенний розпоряджався, він мусів мовчати. Одного разу Редер пустив чоту Гітлер-Юґенд наперід, та їм спів щось не вийшов, сотенний взлостився, поклав їх на дорозі, казав нам перемаршувати по їх плечах на чоло кольони і заспівати щось порядного. Очевидно, наша бойова пісня «Протипанцирні» загомоніла вдвоє міцніше, як звичайно і співаючи, ми дивились на нашого Гофмокеля з презирством: і що ти нам зробиш, га…?

Під час нашого перебування в Голяндії запримітили ми цілком інакше відношення німецької влади до місцевого населення, як у нас, в Україні. Передусім не бачили ми ніде написів «нур фюр Дойче» на залізницях, трамваях чи автобусах, як у нас, вдома. Німці поводились культурно, виконуючи військову управу, але залишивши всю самоуправу в руках голяндців. Кидалось у вічі також, що тут не було такого браку харчів, як у нас, позатим крамниці були повні товарів, в ресторанах можна було отримати обід чи вечерю без харчових карток і разом з цим не запримітили ми існування чорного ринку, який у нас був конечністю. Значить німці мали дві різні міри для поведінки з населенням окупованої ними Европи: на Заході цілком іншу, як на Сході. Згодом, після війни, коли я мав нагоду прочитати документи Нюрнберзького процесу і усвідомити жах німецького панування на Сході, мені не могло зійти з думки, як це так все було зорганізоване, що населення безпосередньо заторкнутих околиць так мало знало. Наприклад, у Західній Україні німці поводились далеко гірше, як в Голяндії, але далеко краще, як в Наддніпрянській Україні, де німецьке панування стояло на поземі гірш колоніяльного. Пізніше, вже після нашого відходу в Дивізію і в Західній Україні погіршало, почались розстріли закладників за дії УПА і українські міста злились знов кров'ю невинних. Про це знали ми з листів з дому. Не легко приходилось перебувати з німцями в одній армії, читаючи такі листи і наше відношення до німців змінилось відповідно до того. Назверх ми були коректні, але в душі наростала ненависть, прихована тільки зовнішньою дисципліною і внутрішнім почуттям нашої потреби затримати зброю в руках «на всякий випадок».

Німецьке положення на Заході, видно, не було таке дуже певне, бо на випадок несподіваного десанту з боку Англії німці вправлялись в наглих алярмах, звичайно пізною ніччю, або вчасним ранком. Такі алярми були переводжені незвичайно чітко і докладно, так неначе б від них залежало життя німців, що в дійсності так і могло бути. Коли залунав свисток, або постріл алярму, треба було зібрати всі свої речі, комплетно всі, винести надвір, спакувати в найкоротший час до дороги, перевірити зброю і перейти контролю, чи все зроблене згідно із наказом. Після того нас розділювали по всякого типу магазинах, із зброєю, з одягами, з харчами та медикаментами. Усе до чиста треба було виносити і ладувати на вантажні машини, неначе до транспорту в Німеччину. Все було провірюване старшинами і підстаршинами, все було важене і раховане з німецькою докладністю. Але всюди могли трапитися «малі недогляди», звичайно там, де попали наші спритні хлопці. Найкраще під час алярму було бути приділеним до харчового магазину. Ніде правди діти, ми були завжди голодні. Молодий організм потребує здорового, повного харчу, а у нас ніколи не було досить м'яса чи товщів. Годували нас ранком чорним хлібом, з куском марґарини або бурякової мармоляди, чорною кавою, на обід зупою, що в ній було все хабаззя Европи але жадного куска м'яса, чи хоч би кости, картоплею, якої відживну вартість всі ми добре знаємо і нарешті куском якогось м'яса, що йому ані жити ані вмірати не дали. Те саме з вечерою. Тому ми при кожній нагоді старались щось з'їсти в голяндських ресторанах, або зорганізувати якісь харчі «приватно». Під час одного такого алярму, Цапа, мене і ще кількох призначили до харчового магазину. Тут щойно ми побачили, що харчі є, тільки ми їх не отримуємо. Уявіть магазин повний солодких кексів, чоколяди, солонини, масла і чого там ще не було! А ми ходимо голодні. Ми відчули елементарну несправедливість в такому стані справи і вирішили без жадної змови, автоматично, направити лихо, хоч трохи в нашому скромному «заряді». Ми обидва з Цапом на самому початку знайшли відкритий мішок із кексами і розбиту паку з чоколядою. Ці речі були призначені до спеціяльного вжитку, на якісь залізні порції і були важені та раховані дуже докладно. Але ми понапихали повні кишені в плащах цими кексами і пачками чоколяди, а при тому ще й не пожаліли собі з'їсти на місці, щоб додати собі «енерґії». Ладували ми все це на авта, ладували, нарешті виїхали за місто на постій, доки всі інші ділянки алярму не були сконтрольовані. Саме цей час використали ми на «обід». Всі наші товариші дістали від нас кекси і по пачці чоколяди і кожний на місці махнув все до шлунка, бо це одиноке місце, де ніхто нічого знайти не може, а споліскування шлунка, як описував Гашек у своєму «Швейку», ніколи не робили. За якийсь час відкликано алярм і ми повернулись до касарень, витрусивши по дорозі кишені до чиста. З неспокійною совістю і наїдженими шлунками, в добрих гуморах приїхали ми назад. Але наші гумори не конче рівнялись німецьким, коли магазинери стали провіряти харчі в вдруге і переваживши всю чоколяду три рази з несамовитим, німецьким криком, ствердили, що бракує кілька кілограмів! Те саме з кексами. Шукали, шукали, чи не загубилось, та де там. Пропало.

На вечірній відправі справа набрала вже офіційного характеру. Здається мені, що німці за нічим в світі так не шукали завжди, як за харчами і в цьому відношенні відбирання харчів по залізничних станціях в Галичині може кинути ще жмут світла на німецьку психологію «фрессен» /жерти/. Шпіс Лєвенкампф наказав цим з нас, хто був при вантаженні харчів виступити вперед. Очевидно, що Цап, я і наша вся група від харчів гордо виступила вперед. Ми ж завантажили і вивантажили харчі як має бути, в скорому часі і…

— Гінлєґен! Авф! Марш-марш! Гінлєґен! Авф! Нах рюквертс марш-марш! Гінлєґен!! - і ми лежимо за всякими приписами, з носами в землі. Лежимо та лежимо на шутрі, а камінці вбиваються в коліна і руки, а шпіс читає і читає різні розпорядження, як звичайно буває під час вечірньої відправи. Закінчив читати, спитав, чи у кого є якісь питання, на щастя не було жадних і шпіс розпустив вишкіл по кімнатах. Тоді щойно, ніби припадково запримітив нас, що лежали на камінні, наказав піднятись і стати перед ним. Довго мірив нас очима і щось, певно, міркував, не знаючи, що я це все чверть віку пізніше опишу у своїх спогадах.

— На, хто з'їв кекси і чоколяду — питає.

Мовчимо. Питає кожного з нас зокрема. Ні, не їв. Ніхто не їв. Дежби ми, бідні українці зі Сходу, відважились їсти чоколяду, та ще німецьку! Борони Боже!

Не вірив шпіс. Мав добрий нюх. Наказав нам бігом принести з наших кімнат плащі. Сам витрясав і вивертав кишені, але не знайшов нічого, хоч під мікроскоп бери. Весь вишкіл стояв у вікнах, дивлючись, що то з нами буде. Пальнув він нам тоді моральну мову, що це не годиться їсти харчі призначені на залізні порції, з нашого боку не було заперечень і нарешті відпустив він нас на добраніч. Ну й хто виграв?

Мушу признати, що Лєвенкампф і в службі і поза службою був дуже гострий і суворий, але при тому справедливий. Його важка рука спочивала на наших плечах весь час вишколу, але ми не нарікали. Ми прийшли навчитись воєнного ремесла і що строгіше нас вчили, тим краще для нас. Лєвенкампф був членом нацистської партії, і на правому рукаві носив «вінкель». Пильнував він дуже порядку і чистоти, кожний стрілець мусів бути щодня підголений, щонайменше раз на два тижні підстрижений, волосся не сміло бути довше сірника. В його уяві вояк мав бути завжди причесаний, не терпів він всяких «фризур», черевики і пояс мусіли світитись, як зеркало, а треба згадати, що не легко було чистити черевики воєнною пастою. Треба було вживати пляшки і нею «глянцувати» шкіру, доки вона не почала світитись, так, що можна було своє коротке волосся до неї причесати. На підошвах кожен мусів мати свої 32 «зольнеґлі» /цвяшки з п'ятикутними головками/, на ранньому перегляді кожний ряд по черзі підносив то ліву то праву ногу, шпіс йшов позаду нас і глядів, чи не бракує там де цвяшка. Горе тому, кому бракував хоч один! На два тижні закритий вихід у місто, при цьому, просто як пригадка, кілька «гінлєґен».

Але мій колеґа Цап мав слабість на точці своєї чуприни. Була вона у нього густа і чорна і блискуча, мав чим пишатись і пильнував її, як ока в голові. Де тільки міг ставав перед зеркалом і причісувався. А тут кажуть втяти на довжину сірничка. Та де там! Отже Цап умудрився. До зеркала сам собі ножичками підтинав волосся на висках і над вухами, а позаду росла собі здорова українська кучма. На вечірній відправі, коли падала команда «мюце аб» /зняти шапки/ і шпіс проходив повільно вздовж наших лав, придивляючись до кожної голови. Цап звертав лице до нього і так відпроваджував його під правильним кутом, тобто фронтом свого лиця, доки шпіс не минув критичного пункту, тобто коли вже не міг ніяк побачити заду голови Цапа. За весь час вишколу шпіс його ніколи на цьому не зловив! Але вже перед нашим виїздом з Голяндії, під час прощальної вечері, після промови команданта вишколу, шпіс теж сказав своє слово, назагал прихильно до нас і наприкінці, вже півжартома спитав, чи і взагалі ми його якось обциганювали за час нашого перебування під його рукою. Цап зразу піднявся. Ми всі його любили, бо хоч був трохи «офермуватий» щодо вправ, то все таки підтягався сильно і давав собі раду по-своєму, забув я додати, що він мав послаблений зір і носив досить сильні окуляри.

— Штабсшарфюрер — каже Цап під загальну, зацікавлену тишину. — Я не ходив часто до фризієра і ви мене ніколи не зловили!

І на доказ своїх слів повернувся задом до шпіса, показав йому густу і довгу кучму волосся ззаду і гарно рівно підстрижені виски. Шпіс розсміявся і потиснув йому руку.