Розділ «31 G — 6004949»

— Чому не можна? Свобідній людині у свобідній країні можна було б хіба більше, як нам у чужому полоні. Куди ж поїхали ці мадяри, що зголосились їхати додому…?

— О, на свою родіну, на Мадярщину.

— Дивно. А листи від них приходять тепер із Омська! Хіба це їхня батьківщина? Вони своїх домів навіть не бачили, правда? Чому ви прийшли нас сюди дурити? Ви знаєте, що ми не є ваші громадяни і ви знаєте, що ваш Сталін брехун найбільший у світі! Кого ви ще хочете здурити? Нас…?

Стрілець сказав це і добре сказав, їй-Богу і хотів вступити вже назад в лаву, але цивільний втратив панування над собою. З його запіненого рота посипались тепер вигуки і прокльони:

— Ви зрадники, ізмєнніки родіни, нє хатітє єхать на родіну да ми вас і в Амерікє найдьом!!

Перекладач ледве встиг перевести командантові, щоб цей зорієнтувався в чому справа, але американець вже й сам здогадався, про що йдеться і скомандував гостро:

— Кейдж драй — веґтреттен! Клітка третя — розхід! Чомусь нам вирвався з уст оклик «Слава» і табір аж затрясся від нього. Якось нам так хотілось крикнути, а 210 чоловіка мужви, це таки вигук, дай Боже здоров'я. На цьому справа для нас була закінчена. Та ми не знали, який ефект матиме наш оклик на совєтських представників. Цивільний хутко втік і заховався за плечі американського команданта, майор з НКВД відбіг назад, аж під канцелярійний барак, тільки армійський майор залишився стояти на місці, покурюючи і я запримітив, що на його обличчі з'явився усміх. Чому…? Не знаю. Він мені не сказав. Але він був вдоволений цією сценою. Може він був українець і може у нього були свої власні, глибоко заховані думки? Хто знає, але нехай мені ніхто не каже, що там, за залізною заслоною немає українських патріотів в армії, в міліції, а може навіть і в партії і в МВД. Я наслухався досить оповідань про дивні події від наших людей, що можуть підтвердити цей здогад. Нехай тільки час прийде…

Це була остання комісія, яку ми колинебудь бачили. Більше ми клопоту з большевиками не мали. Наступного дня сам американський поручник, командант, розказав нам, підстаршинам в нашому колі, що сталось цього попереднього дня ще на воротах, при в'їзді до табору. Як відомо, до табору не вільно було входити зі зброєю, вся зброя мусіла бути залишена на вартівні, де сидів один американець вартовий, гріючи ноги до червоної печі. Ворота до табору були відкриті і коли над'їхало авто з большевиками, очевидно, американський джіп, бо якеж авто могли мати переможні большевики, щоб заїхало із Совєтського Союзу аж до Німеччини? За кермою авта сидів цей цивільний і вартовий, жуючи ґуму ледве запримітив, як авто проїхало повз ворота, не затримуючись. Обидва большевицькі старшини в одностроях мали нагани при боці, цивільний, як показалось пізніше мав наган під плащем. Вартовий зірвався як опарений і вибіг з крісом в руках за ними. Авто затрималось тоді вже під самою канцелярією і тут наздігнав їх вигідний вартовий, лютий як сто чортів. Американець став верещати, щоб вони здали зброю, а ці з комісії, або не розуміли його, або прикидались, що не розуміють, вартовий став тягнути за револьвер енкаведівського майора, почалась шаматня. Тоді вартовий засвистав на сполох, і з канцелярійного бараку вибігли вояки і за ними командант. Американці люблять сензації, вояки обступили москалів якслід тісним колом і командант ледве пробився в середину. Почалась торговиця за зброю. Але наш командант був неменше впертий, як розумний. Совєти мусіли здати свого зброю і на це не було відклику. Дальше сталося, як я описав вище. Наш командант був вдоволений вислідом совєтської аґітації, хоч він дав нам до зрозуміння, що між нами є багато українців із східніх областей України. Але він стояв твердо на становищі, що силоміць не вільно нікуди людей забирати і ми не знали, чи це дійсно його особисте становище, чи може вже щось змінилось в американській команді після цих нещасних випадків по таборах ДП, де люди відбирали собі життя, щоб тільки не вертатись до СССР. Ото країна, громадяни якої воліли вмирати, як жити в її межах, під «рідним» режимом старого, доброго «вуйка Джо»! І чому світ не відбув ще хрестоносного походу проти цієї сатрапії. Бог тільки один знає, бо я справді не можу зрозуміти!

І знов поплили дні за днями, сірі, одноманітні. Надворі почалась середнє-европейська осіння хляпа, перед бараками глина розмокла, важко витягнути з неї й так вже подерті черевики. Вийти на прохід нема куди, та й яка приємність чалапати мокрими ногами по болоті? Аби яка поетична душа, то важко в болоті знайти гарний настрій для спрагненої краси душі. З бараку виходили ми тільки на збірки, та дижурні, які мусіли по черзі йти по наші харчі. Дня 15 листопаду впав перший сніг, та не полежав довго і станув. А 28 листопаду отримали ми по одному американському, вовняному коцові і тепер вже було тепло спати, цей коц грів, як рідна мати. Наступного дня видали нам по одній парі теплого білля і чудо, видали нам по одному кускові мила до прання і по одному кускові пахучого, туалетного мила, чи повірите…?! Тепер сталими вмиватись і це просто якась манія з нами, неначе хотіли змити із себе всі бруди минулих місяців неволі. Перемо наше білля, ну барак як одна велика пральня. І розбудився дух підприємчивости у наших людей. Зібралися хлопці і десь придбали слюсарські знаряддя та стали виробляти з мосяжних рурок перстені. Гравірували на них написи і дати, потім довго чистили, щоб вони досягнули відповідного блеску. Найкраще чистилося американським порошком до зубів марки Колґейт. Скоро на ці перстені з'явився ринок, очевидно американський. Ціна перстінчика вагалась між 20 і 30 папіросок. Найкращими покупцями виявились американські вояки-мурини, які просто розхаплювали товар і замовляли наперед перстені з українського золота! Що палець під таким перстенем скоро чорнів, того у муринів видно не було, звісно ж. Знайшлися спеціялісти, які стали виробляти забавки і це теж йшло як свіжі бублики. Знайшлись і торговельні посередники, щоб заповнити прогалину між продуцентами і покупцями. Найздібнішим посередником виявився стрілець Коба. Від ювілерників він брав готовий товар за який мав дати15 папіросок, що взяв більше було його. Не було випадку, щоб Коба дістав менше, як 20 папіросок за перстінь, часом виторгував хліб, консерву, або шоколяду.

Наші харчі встановились менш-більш так: на сніданок діставали ми солодке какао, 320 грамів хліба, рибну консерву, одну на п'ять осіб, по 10 сливок та по 21 кексові. Коли мені не ставало курити, я продав 12 кексів за 40 німецьких марок, купив собі 4 «паль-малі», покраяв на четвертини і у «люфці» мав що курити 16 разів. Порція хліба на нашому чорному ринку коштувала 30 марок і ніхто не хотів вже віддавати за неї 3 папіроски, хліб подешевів, бо голоду не було. Дня 1 грудня дістали ми знов по дві пачки тютюну в мішечках з папірцями і знов на якийсь час було що курити, а наші настрої залежали часто від того, чи були в нас папіроски, чи ні.

Десь в тому часі на заміну американцям до охорони таборів приділили армію ген. Андерса, щоб мала якесь зайняття і не їла дурно хліба. Ми підходили під дроти і дивились на них. Виглядали нещасно. Однострої у них були більше зношені, як наші, покорчені з холоду, покоцюрблені якісь такі. Дух в них впав дощенту. Старались ми з ними йти на розмови. Деякі приставали охоче, інші дерли носа, а ми думали, що цілком не було чого, бо їх «покивала» доля в цій війні ще ліпше, як нас. Ми нічого не мали і нічого не втратили, а вони мали готову державу та ще й «моцарствову…»!

Дивлючись на них, жаль мені їх було. Покинули вони свою землю не з власної волі, а вивезені або взяті в полон большевиками, які постріляли їхніх старшин як собак в катинському ліску, а їх самих запроторили в сибірські тайги, в яких вони побували і за царату. З рук смерти вирвав їх ген. Андерс і обійшов з ними пів світу, через Персію, Ірак, Палестину, Єгипет до Італії і нарешті до Німеччини, на цьому шляху пролили вони море своєї крови і до чого довоювались…? В їх батьківщині москалі господарили та ще й руками їхніх власних зрадників — комуністів, а вони мокли сьогодні днями і ночами на дощах та снігах, на чужині і стерегли німців та нас, щоб нам нічого злого не сталося!

В розмовах з ними я зорієнтувався, що більшість з них, це цілком прості люди, що й не дуже визнавались на закамарках політики. Все, що вони знали і чим себе потішали, це те, що в Нюрнберзі судять чільних німецьких воєнних злочинців, що їх всіх повісять або постріляють, а всіх СС-ів засудять на 15 років важких робіт. Ці вістки вперто повторювані поляками, пригнобили наш табір. Нашим командантом дальше був симпатичний американець і одного разу, після перечислення я і ще кількох товаришів підступили до нього і повторили це, що чули від польської охорони. Наш американець тільки посміхнувся і махнув рукою.

— Вони нічого не знають, ми їх тримаємо з ласки, бо самі англійці не знають, що з ними зробити. Про вас я знаю вже дуже докладно. Ви були фронтовою частиною, за вами немає жадних воєнних злочинів. Інша справа з партійними СС, але Ваффен-СС не буде мати великих клопотів. А тим більше ваша Дивізія.

Цей молодий поручник заспокоїв нас і ми чомусь вірили йому, що він нас не обманює. Наші дні знов плили монотонно вперед і ми чекали, всі чекали якихось змін.

Дня 4 грудня, у вівторок, після Служби Божої з нагоди свята Воведенія во Храм Діви Марії залунав несподівано свисток на збірку. Ми чомусь ніколи не сподівались нічого доброго від всяких несподіванок, не знаю, чи така вже була наша настанова, чи просто набутий досвід. Американці відчислили і відлучили від нас 87 стрільців і перевели їх з їхніми речами з нашої клітки число 3 до клітки число 12, де перебувала основна кількість нашого стрілецтва. Ніхто нам не пояснив, чому так зроблено і це залишило, очевидно, поле до широких, фантастичних здогадів. Чому їх забрали? Чому нас залишили? Може вкоротці і нас прилучать до решти наших? А може…, ми якісь спеціяльні? Може… з нас зроблять жест в сторону СССР, щоб заткати їхні домагання щодо Дивізії…? Всякі здогади могли мати місце, коли нічого не відомо ясно. В четвер, 6 грудня, на ці наші настрої прийшов до нас отець капелян Левицький. З ним був ще один священик. Отець Левицький представив нам його як висланника Святішого Отця з Риму, який з доручення Папи об'їздить табори наших полонених, щоб розвідати точно про стан і наші умови життя. Він випитував нас дуже докладно, як нам живеться і які у нас побажання. Ми не нарікали перед ним на жадні дрібні невигоди, ми просили тільки одного, а саме, щоб випустили нас на волю, пощо нам час марнувати за дротами. Ми здорові, молоді люди, можемо вчитися, працювати, неволя вбиває нашого духа і наші надії. Висланник з Риму запевнив нас, що Святіший Отець піклується нами всіми і заступається за нами перед власть імущими в нашому повоєнному світі, запевнив нас, що насильного вивозу не буде, все помалу унормується і довго очікувана воля також незабаром прийде. Економіка воюючих країн сильно надшарпана або й знищена, Альянти не можуть випустити нагло і без приготування мільйонових мас полонених нараз на волю, бо це тільки спричинить повний хаос. Ще трохи терпеливости і все наладнається. Перед своїм відходом роздав нам на пам'ятку свячені образки. Цей перший тиждень грудня повний був для нас всяких ще сподіванок і на диво, не поганих! Ми дістали по 480 грамів хліба, солодку каву з молоком на сніданок, на обід густу фасолеву зупу, так, що «ложка в ній стояла». На вечерю вівсяні платки із спорошкованими яйцями! В суботу, 8 грудня ми отримали американські польові однострої, одні були зафарбовані на чорно і на плечах та на колінах білою фарбою виписані були латинські букви «P.W.», інші однострої не були фарбовані, прийшли в ориґіналі, зелені і без жадних букв на собі. Мені попався такий однострій і до нього я дістав чорний, військовий плащ, в якому я пізніше вийшов на волю, але цього я не знав ще тоді, у грудні, як і не знав, що буду парадувати вже на волі по розритих вулицях Мюнхену якраз в цьому ще плащі. Не забув я теж про ім'янини мого брата Клима, якого адресу я нарешті дістав і написав йому листа, побажавши всього найкращого, та знаючи, що він переживає у своєї нареченої, побажав я щасливого одруження, з яким вони однак зачекали аж на мій вихід з полону. Дня 14 грудня минуло повних сім місяців нашого полону, а волі, як не видно, так і дальше не видно. Коли ж вона прийде до нас? Може загубила нашу адресу…? В цій повоєнній метушні і таке могло трапитися.

Надійшов день святого отця Миколая, 19 грудня. Кажуть, що тільки дітям Він приносить дарунки, а ось і ми дістали щось від нього. Угодник Божий, видно, сам не мав багато і наділив нас цим, що у нього там ще залишилось. А залишилась у нього польська військова місія. Відпоручник польської держави, очевидно, комуністичної, молодий офіцер в «роґативці» зробив на нас все таки чомусь краще враження, як ці совєтські представники. Як не як, а він виглядав, як европеєць, навіть рукавички мав на руках і штани на ньому лежали краще і чоботи мали якусь елеґантну форму. Нас почали реєструвати ще з ранку і вже після обіду роздали нам свої запитники, на яких у німецькій мові були видруковані такі питання:

1. Чи хочеш вертатися додому?

2. Чи хочеш залишитись в таборі?

3. Чи хочеш вступити до американської армії?