Розділ «31 G — 6004949»

Мовчки ділимось тепер нашою просфорою, а думки у кожного з нас, як легкі пташки, вже далеко в дорозі на Україну, кожна під свою власну стріху, у своє власне віконце, до своєї власної Матері, Сестри, Батька і Брата… Очима душі кожний з нас обнімає своїх рідних, тішиться ними, заспокоює: я живий, здоров, все гаразд, все буде добре…

Сідаємо по кімнатах, кожна за своїм столом, споживаємо Божі дари, всі, як брати, свої рідні. В душі побажали своїм рідним і землякам в Україні, в душі бажаємо нашим землякам на чужині, що хоч самі нічого не мають, про нас не забули. Ми за них пішли воювати — вони за нас пам'ятають… Тільки цей, хто пережив ці хвилини може оцінити їх вагу і силу. Ми пережили і ми оцінили.

Відкриваємо вікна, хоч на дворі мороз, але нам чомусь не холодно, кожному серце палає. Починаємо колядувати, «Бог Предвічний» несеться крізь відкриті вікна у простір вселенської святої ночі і очі наші мимоволі біжуть за хвилями пісні до цієї зірки, що передасть їх зараз же, в цій же самій хвилині в Україну, у наші рідні хати, у рідні серця… Не стримують коляди колючі дроти, не стримують вежі, вартові стоять на них, як зачаровані, задивлені, заслухані у містерію нашого Різдва. Ідемо тепер з колядою до наших сусідів, під їхні вікна, вони й свої відкривають, їхні голоси зливаються з нашими, відкриваються дальші вікна, весь табір вже колядує, слухаємо, а ехо несе до нас коляду з наших сусідніх кліток, де сидить решта наших друзів. Повітря, холодне, чисте, дрижить тонами нашої коляди і вона лине, лине у далечінь, нам здається, що ми бачимо її нашими очима, як вона лине на Схід, до наших земель, понад гори, ліси, ріки і кордони, понад голови ворогів… Ми сміємось із них! Які маленькі вони, які слабі вони, які вони дурні…!!

До пізньої ночі ми колядували, ніхто нам не перешкоджав, вартові шанували наше свято. Спати полягали ми помучені, похриплі, але ж бо ми й заколядували! Серце б'ється зворушенням, радістю, надією. Спимо при відкритих вікнах, це нам символізує свободу, волю, а позатим, нехай думки і молитви наших рідних пливуть свобідно до нас, бо ми знаємо, що вони теж колядують, вони теж думали про нас і може й плачуть, не знаючи нашої долі.

Мені вночі здавалось, що я ще дитиною, що моя мати ходить по бараку, шукаючи мене, що ось-ось і вона буде біля мене… Але я усвідомляю, що я вже не дитина і сон замикає очі та переносить мене кудись у світи спочинку.

Святкували ми три дні. Кожного дня ранком Служба Божа, потім продовжуємо наші святкування і дивно, святкуємо без алькоголю, а у кожного очі світяться, кожний повний гумору, надій, сил. Третього дня свят, тобто у середу, 9 січня 1946 року зараз же після обіду несподівано зараджено збірку з усім майном. Кудись йдемо — але куди? Ніхто не знав. Не було часу думати, треба було скоро зібрати і спакувати свої скромні достатки. Ще один погляд навколо на бараки, що гостили нас як уміли і ми вже маршуємо. Ведуть нас до клітки число 12, там де перебуває решта наших друзів! Нарешті об'єднались! Тиснемо руки на всі боки, клепання по плечах, вигуки, оклики, великий рух. Зустрів я зразу ж могоЛеґіоніста, який вже трохи віджив на кращих харчах, тримався вже простіше і вуха не відставали так страшно на боки від сухої голови. Зустрів я і Петра Батога і багато інших, вони ж всі тут були. Але нам тут було гірше, як у попередніх бараках, бо завели нас до великої шопи, повної триповерхових ліжок без сінників, самі голі дошки і на них ми мали спати. Дах у цій шопі був діравий і крізь нього до середини текла вода на деякі ліжка-«причі». На середині шопи одна велика залізна піч, в якій як день, так ніч горить «вічний вогонь», але й так огріти велику шопу він не всилі, крізь шпарини в стінах вітер дує здорово і снігу навіває. День і ніч ходимо і спимо в шапках і плащах і тепер, натішившись об'єднанням, стали жаліти за нашою упорядкованою 3-ою кліткою, де ми жили, наче на курорті.

— Возз'єднали нас чисто як у 1939 році! — пішло між стрільцями.

— За все треба платити ціну — кажуть інші. — Ми разом, а це нам коштує.

— Таку саму соборність зробив нам Сталін… — сміються ще інші.

— Бідну, діраву, холодну і без надій…!

Добре, що гумор ще проявляеться. Треба ще потерпіти, так і треба, нема ради. У цій шопі було нас разом 130 осіб. Надворі дощ із снігом, а під ногами розмокла глина. Черевики наші майже вже погнили, в ноги холодно. До кльозету по болоті далеко ходити, тож «легші» потреби полагоджуємо зараз же біля бараку, але так, щоб ніхто не бачив, бо був би крик і біда, а воно однаково в мокру глину всякає, який біс. Хай трактують нас як людей. Може нема в Німеччині добрих бараків…? Вечірні перечислення найбільше тепер даються нам в знаки. У 12-ій клітці було кілька тисяч полонених, тож заки їх всіх перечислили, можна було дістати запалення легенів. Тільки збірка кінчається, вся мужва гурмою біжить до бараків, скидає черевики і влазить під коци, щоб хоч трохи погрітися. Від лежання на голих дошках болять кості, а ми вже їх трохи вигладили в нашому попередньому таборі, тож погрівшись трохи, знов надягаємо розшляпані, мокрі черевики на холодні ноги і тепер хто як може, одні сідають біля печі, аж з них пара йде, інші проходжуються, щоб тримати кружляння крови в тілі, кожний має свою найкращу рецепту на втримання себе при здоров'ї.

У клітці число 12 був вже зорганізований хор, яким дириґував молодий, здібний дириґент, ппор. Гнатюк. Його хор був гарний, а коли до нього дійшли ще кращі співаки з нашого хору, вийшла таки добра співуча хорова одиниця. Співали в ньому брати Козаки, один із них був бас-соліст, Шпитковський, дуже гарний, надійний тенор-соліст, який на превеликий жаль помер на туберкульоз легенів вже після звільнення з полону, Зарицький Василь, Филипович Микола і багато інших. Праця хору була однак дуже важка, тому, що нічого конечного і основного для неї хор не мав. Сходились ми в такій самій холодній шопі, як наша, сідали і хто знав якусь партію, підспівував, а ппор. Гнатюк писав ноти на картонах з опакувань консерв і коли бракувало якоїсь партії, він її сам докомпоновував і так виходили наші пісні, може не завжди повністю згідні з ориґіналами, але зате не менш мелодійні. До нашого репертуару належали, між іншими «Ой, зійшла зоря», соліст Козак, «Гей Карпати, рідні гори», соліст Шпитковський, як також я, «Засяло сонце золоте», «Закувала та сива зозуля» та багато інших, разом чи не дванадцять пісень, між іншими в'язанка стрілецьких пісень, з якими ми ходили на гостинні виступи до інших кліток, часом давали в тиждень два концерти і завжди мали багато вдячної публики. Але ми маємо, як нарід також свої хиби, до яких в першу чергу належить брак витривалости, крім перебування в неволі, очевидно. Спочатку хор працював добре і успіхи були чудові, але якось щораз менше співаків приходили на проби, помимо того, що довгими вечорами не було що робити. Виглядало мені так, що ми зробили хор на те тільки, щоб доказати собі і чужим, що ми вміємо його зорганізувати, але вже тривала, систематична робота нам не під смак. Тому у нас так вдаються повстання і тому так важко нам тримати державу… Дириґент ппор. Гнатюк нарешті розгнівався, коли абсенції стали вже просто провокативні і розігнав хор. Серед хору було нас кількох, дійсних ентузіястів співання і нам стало прикро. Зібрали ми другий хор, без цих найгірших «ананасів» з першого хору і ледве впросили ппор. Гнатюка, щоб нами дальше дириґував. Але цей другий хор ніколи вже не дорівняв першому, а по виході першої групи наших полонених на волю, він розв'язався.

Тому, що ми висиплялись цілими днями, а ночі тягнулись зимою довго, я зголосився до нічної служби в нашій шопі. Завдання такого службового було сидіти чотири години біля печі і підкидати дрова, щоб «вічний вогонь» не погас. А друга, ще важливіша функція, це було видавання квитків до кльозету. Із шопи можна було виходити разом тільки трьом особам. Ми мали три дощинки в 10х10 сантиметрів і на них написане було число шопи. Кожен, хто хотів вночі вийти за потребою, мусів зголоситись у вартового біля печі, дістати табличку і з нею щойно міг іти туди, де цісар пішки ходив, як говорили «за Австрії». Повернувшись, віддавав табличку знов вартовому для наступного вжитку. Цю функцію називали ми з німецька «шайсс коммандо». Американська команда платила нічним вартовим за одну ніч 8 німецьких марок, але ці гроші вписувались тільки на дане особисте конто і отримати їх можна було щойно після виходу з табору. На цій службі заробив я собі 230 марок, яких я не видав і до сьогоднішнього дня, а заховав собі на пам'ятку. Ця сума є записана на посвідці звільнення з полону.

Під час такої чотири-годинної служби ми не дармували, Загрівши в бляшанках на печі воду, прали білля і шкарпитки, часом хтось сів біля нас і розказував свої пригоди, інший умів гарно розказувати казки, часом грали в карти. І так тягнулись наші зимові, сірі, холодні і мокрі дні. Голоду ми вже не відчували, а все таки мріяли ще про харчі, очима їли б все, що бачили. І курити було вже що, але якийсь неспокій помалу закрався між нас, якийсь нервовий настрій, що його жертвою падав то цей, то той, вибухаючи сваркою, чи авантюрою часом без жадної видної причини. Ми почали діставати «таборітіс», оцю психічну недугу кожного в'язня, яка виринає з конфлікту між бажанням волі і неможливістю її дочекатися, зокрема, коли абсолютно невідомо, який час нам визначили до «відсидження» — якщо визначили взагалі.

Так прийшла нова «річниця» — середа 13 лютого, тобто повних девять місяців нашого полону! Дуже довгі були ці місяці, кожен з них мав по тридцять, а то й тридцять один днів і стільки ночей, а скільки годин! За цей час ми наголодувались, натерпілись, намерзлись і напеклись на сонці, а кінця полону як не видно, так не видно. Наближалась весна, а ми дальше не знали, що нас чекає. Не було авторитетного чинника, який заявив би нам: сидите до того і того дня, або: будете сидіти до кінця світу і не майте жадних надій. Як на злість, навіть жадні паролі не ходили по таборі. Люди змучились вигадувати їх…