Розділ «31 G — 6004949»

Натурально, ми всі, як один, відповіли позитивно на третє питання, неґативно на обидва перші. З вигляду запитника ми зрозуміли також ще щось: хоч приїхала польська місія, яка була зацікавлена в репатріяції польських громадян, третє питання напевно не було подане поляками. Виходило, що американці не були дуже зацікавлені в нашому виїзді до совєтської сфери впливів, байдуже, чи до самого СССР, чи хоч би тільки до Польщі. Якась гра велась десь високо за нашу долю, але ми не мали поняття, яка, ким і защо. Однак ми мали тему до балачок, а це завжди скорочує час в полоні.

Дня 20 грудня із сусідньої клітки число 8 забрали 158 членів армії Власова. Вони зголосились їхати «на родіну». Ми не знали серед них жадних українців, все були росіяни.

Наближалось латинське Різдво і ми почали міркувати, яке буде наше різдвяне меню. А що нас чимось обдарують, ми були певні. І так і сталося. Вже в неділю 23 грудня з самого ранку дістали ми по чотири і пів пачки тютюну, папірці, ножики до голення, крем до голення, порошок і щіточки до зубів, мило, знов мило. Усього вже тепер маємо досить, дають нам все, тільки не волю, а ми власне її найбільше бажаємо. Може хтось, хто ніколи не сидів у тюрмі, або не був у полоні, не зрозуміє цих моїх частих згадок за волю, але її брак людина відчуває найбільше. Очі щодня мимоволі зупиняються на дротах і свідомість товче молотком: там є воля, а тут неволя. І хоч би нам давали були і золоті монети, однаково — там є воля, а тут ні. Людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно і зараз же, а я ще тільки мрію, щоб цілий наш нарід так раптово і так сильно відчув втрату волі у всій своїй масі…

Святочний приділ харчів був теж гарний, чисто як тій пташці у золотій клітці дають нам вже аж забагато. Тільки, чи вийдемо ми на волю, чи може так, як ця пташка впадемо на дно золотої кліточки — мертві…?

В понеділок, 24 грудня, в навечер'я Різдва дістали ми по 450 грамів білої булки і так діставали ми через три дні, але зате на сніданок була тільки чорна кава і на обід ріденька зупа — латинникам не хотілось певно виварювати під час свят! Проминули свята, прийшов і минув новий, 1946-ий рік, але зараз же після нового року прийшлось ще раз виповняти карточки із питанням, чи хочемо служити в американській армії і знов всі написали, що так. Привикли до зброї, що зробиш.

Тепер наближались наші Різдвяні Свята. І як завжди на свята, наші думки линули до Краю, до наших рідних сторін, до рідних, дорогих осіб. Як їм там святкується під большевиками-антихристами, чи мають вони хоч такий кусок хліба, як ось тут ми…? І чому, чому ми маємо бути в російській неволі, яким правом наш нарід має так терпіти, яким правом росіяни посунули на нашу землю і чому, чому ми їх не вирізали до ноги ще тоді, коли вони вперше до нас прилізли…?! Бо наші батьки були добродушні, вони не знали, вони вірили в договори і обіцянки і сьогодні їх унуки в неволі караються. Може наші унуки хоч не будуть на нас нарікати, бо ми наскільки могли взяли зброю в руки і хоч ще не виграли, та боротьба ще не закінчена, ні, вона щойно починається!

В навечер'я Різдва, в неділю 6 січня, наш капелян, о. Левицький відправив у нас Службу Божу, сказав нам гарну проповідь, поручив нам думками злучитись з нашими рідними і в наших рідних містах і селах, які нас чекають і чекатимуть. Тисячі матерів кластимуть на столах порожні тарілки для своїх синів, що може якраз прийдуть на Свят-Вечір додому, виглядатимуть у вікна перед зорею і після неї, а коли не діждуться, клякатимуть у молитвах за здоров'я і щастя своїх дітей… Неодному сльози стали в очах, коли ми виходили з бараку, шкляними очима дивлючись на ненависні дроти, на вежі з кулеметами, чужі вежі, чужі дроти, а ми ж такий великий і чисельний нарід…!

Перед бараками якийсь дивний рух. Заїжджають три вантажні автомашини, чути свистки, рух в канцелярії і на воротах. Приходить американський наш командант і читає по-німецьки написану картку:

— Український Червоний Хрест бажає всім українцям веселих свят і пересилає кожному воякові скромний різдвяний дарунок…!

Нам здається, що ми мріємо на яві, що це сон! Чи дійсно ці наші молитви десь зібрались і когось спонукали заступити нам хоч в такий символічний спосіб наших матерей, наших рідних…?! Чудо! Не довіряючи власним вухам і очам, все таки ми стаємо на збірку, уставляємось, на команду, гусаком і по черзі підходимо до авт, де кожному з нас видають таки дійсно тяженький пакунок. Я чую, що мені сльози стають в очах. Не забули про нас, не забули…

Як діти спішимо до наших кімнат, щоб розпакувати, подивитись, що воно таке ми дістали на Свята. Папери шелестять, а далі оклики захоплення, заламаними голосами, зворушення всім давить горло, якби не стидались самих себе, плакали б як дійсні діти…

Крізь замрячені очі бачу консерви, папіроски, кекси, мило, щіточка і паста до зубів і багато всяких дрібниць, алеж вони нам потрібні, бо ми не маємо дослівно нічого із собою. Ні, ми таки гарний нарід, таки перед нами ще велике майбутнє, коли ми уміємо пам'ятати про своїх там, а тут — уміємо так зворушитись. Не впадемо духом, нехай діється, що хоче, ми свого таки діпнемо!

— Хлопці, - кажу — зробимо гідне Різдво…!

Барак ожив, і я подумав, як мало треба, щоб людей піднести на дусі, але як багато треба, щоб знати як і коли!

Робимо кутю. Такої куті ще в світі українці не робили. Кукурудзу з усіх пушок зсипаємо до великої баньки, додаємо туди шоколяди і це буде наша кутя. Кекси смаруємо горіховим маслом, це буде наша символічна просфора, нею ми будемо ділитись і складати собі побажання. Одне поверхове ліжко ми розібрали і зробили з нього посередині бараку стіл, застелили «вишиваним обрусом», який на нашу мову звався коцом, бо нічого іншого в нас не було, поскладали всі дари на столі. І свічка знайшлась у нас, самі зробили а-ля-мінут! Зістругали віск з американських залізних порцій «С» /латинська буква, наше «Ц»/, розтопили, обліпили ним кусок шнурка і свічка готова, як у Яворові на празнику!

Починає надворі сутеніти. Ми ходимо навколо себе навшпиньках, настрій такий святочний, що я не знаю, чи коли на Рідних Землях так обходили Різдво. Не один, а десяток вибігають що хвилини надвір — дивитись, чи вже зійшла перша зірка — символічна Вифлеємська зірка, ця сама, що у сьогоднішній вечір зійде в Україні, де мільйони очей глядітимуть до неї в цій самій хвилині — і це одинока наша всенаціональна сполука, одинокий пункт у Всесвіті, що злучить нас всіх в одну, українську рідню, в Америці, в Европі, в Азії, по цілому світі. Це є один, одинокий вже момент на цілий Божий рік, що всі наші думки і бажання з'єднаються в одній, загальній молитві: Боже, дай нам міць і витривалість, а ми виборемо волю Україні, і Боже, дай нам єдність…

А надворі мороз бере на вечір, на Свят-Вечір! Сніг скрипить під ногами, небо погідне, чисте, морозне, і нарешті — великий оклик: є зірка, ось там, не бачиш, дивись! Єєє…!

Всі вбігають назад у кімнату, я найстарший тут ступенем і мені припадає честь засвітити свічку, горить гарно, рівним світлом. Гасимо електричні лямпи і саме зайшов отець Левицький, зворушений, як і ми, та поблагословив святочні страви. З усіх кімнат зривається як на команду «Рождество Твоє, Христе Боже наш» — різдвяний тропар, а горло співає повною силою, то знов вривається спів. Щось душить, підходить від серця, очі вогкі, і знов співаємо і знов те саме. Скінчили спів і одне побажання лунає над святочним столом:

— Дай Боже, ці свята щасливо відсвяткувати і других дочекати, вже на волі! Христос Рождається!

— Славіте!!! — гуде табір.