Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Життя вдалося. Богдан Сташинський рухався вгору. У квітні 1959 року Деймон сказав, що Богдана викликають до Москви і, можливо, він зустрінеться із самим головою КДБ. За що саме йому випала така честь, Сташинський ще не знав, але невдовзі справді отримав квиток на московський поїзд і документи.

У Радянський Союз він завжди їздив по радянському паспорту на ім’я Олександра Крилова. Порівняно з попередньою поїздкою тепер валіза була суттєво важчою – начальство планувало, що Сташинський пробуде в СРСР як мінімум до літа. Прикордонники й митники зазвичай ретельно обшукували пасажирів: їх цікавила, наприклад, натуральна кава або інші товари, які в СРСР були в дефіциті або не дотягували якісно до західних. Та багаж пасажира Крилова їх не зацікавив. На його документах стояла печатка військової частини, яку прикордонники чудово знали: номер 42601 означав КДБ[60].

У Москві його зустрів співробітник КДБ, видав радянські гроші і поселив у готелі «Україна» – одному із семи знаменитих сталінських хмарочосів. Цей будинок (тепер там готель «Редісон Роял») почали будувати 1953-го, у рік смерті диктатора, і закінчили через чотири роки. Саме в той час на вершині радянської влади утвердився Хрущов, давній намісник Сталіна в Українській РСР. Готель офіційно відкрили у травні 1957 року, на той час це був найвищий готель у Європі – висота споруди, включаючи шпиль, становила 206 метрів. Фасад прикрашали символи радянської влади: зірки, серпи й молоти. Готель стояв на початку фешенебельного (за радянськими мірками) Кутузівського проспекту, де жило багато відомих радянських діячів[61].

Через день у номер до Сташинського зайшов чоловік, який відрекомендувався Георгієм Авксентійовичем. Сташинський ніколи не знав ні його прізвища, ні посади у спецслужбах. Він згадував: «У колах КДБ заведено так, що, говорячи з людиною, ви достеменно не знаєте, яку посаду вона обіймає». Куратор у Східному Берліні попереджав, що з ним зустрічатиметься «сам начальник КДБ». Може, це він, хто зна? Хто б це не був, він справив сильне враження на Сташинського. Йому було трохи за сорок, на звичайного чекіста схожий не був. «Я дивився на нього весь час як на аристократа, він був такий спокійний, сидів коло мене, висловлював свої думки таким незворушним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено… Можна було легко помітити, що він звик давати накази, що він обіймав у КДБ одне з перших місць», – розповідав Сташинський[62].

Згідно з розсекреченими біографіями працівників КДБ, людину, яка справила на Сташинського таке враження, звали Григорій Іщенко. На вигляд він був молодшим за свій вік: у його особовій справі роком народження значився 1910-й. За кілька місяців після цієї зустрічі йому виповнилося п’ятдесят. Походження він був звичайного, жодної блакитної крові. Іщенко народився в робітничій сім’ї у станиці Кримська на Кубані. Попри українське прізвище, він вважав себе росіянином – у цьому, можливо, відлунила радянська національна політика: на початку 30-х Сталін позакривав усі українські установи на Кубані й викорінював український дух. Це відбувалося у розпал голоду 1932–1933 років, який боляче вдарив по українському населенню Кубані. Голод списали на опір селян радянській владі, нібито інспірований націоналістами. Невдовзі всіх кубанських українців почали записувати росіянами.

Аристократичні манери Іщенка маскували його сирітське минуле. Батько Іщенка помер 1919 року під час громадянської війни, коли сину виповнилося всього дев’ять років. У той час Кубань була оплотом Білої армії генерала Денікіна. У дванадцять років Георгій почав сам заробляти на хліб. Ще підлітком він опанував ремесло чоботаря, але школу зміг закінчити аж у двадцять шість років. На той час він уже був комуністом і робив кар’єру. Під час голоду Іщенко навчався в партійній школі у Ставрополі. Після партійної школи Іщенко лишився у Ставрополі і працював головою профспілки м’ясокомбінату.

Кар’єрний стрибок Іщенка припав на 1937 рік – у сталінських чистках тоді загинули десятки тисяч управлінців різного рівня. Репресії відкрили двері нагору молодому поколінню радянських діячів. Саме тоді почали свій шлях у партійній ієрархії Леонід Брєжнєв, Володимир Андропов і Костянтин Черненко, які вийшли на перші ролі у 60–70-х роках. Так само й Іщенко. За рік він піднявся від інструктора обкому партії до секретаря з ідеології П’ятигорського міськкому партії, змінивши поступово чотири посади. У 1939-му успішного функціонера перевели на роботу до наркомату внутрішніх справ, невдовзі він очолив п’ятигорське міське управління НКВС. Восени 1942-го, коли місто окупувала німецька армія, Іщенко евакуювався на схід, але вже на початку 1943-го повернувся у звільнене місто. Після війни його відправили в Литву боротися з націоналістичним підпіллям. В останні роки правління Сталіна Іщенко очолював апарат НКВС на рідній Кубані. Після смерті диктатора його відправили працювати в Угорщину, згодом через нього встановлювали зв’язок між КДБ і угорськими спецслужбами. Він брав активну участь у придушенні угорської революції 1956 року і працював у зв’язці з головою КДБ генералом Іваном Сєровим, якого теж відправили до Угорщини[63].

Іщенко справді належав до верхівки спецслужб, але його посада в центральному апараті не була аж настільки важливою, як це уявлялося Богданові і Деймону, його берлінському кураторові. У квітні 1959-го полковник Георгій Іщенко четвертий місяць як керував Дев’ятим відділом Першого головного управління КДБ, що вів зовнішню розвідку. Конкретно Дев’ятий відділ опікувався еміграцією. Іщенко прагнув проявити себе на новій посаді і, можливо, розраховував на генеральські погони.

Полковник розпитував Сташинського про його останнє завдання: стеження за Степаном Бандерою, лідером найбільшої і, на переконання радянської влади, найнебезпечнішої групи української еміграції. Сташинський розповів усе, що знав про Бандеру.

Навесні 1958 року Деймон попросив його з’їздити у книгарню в Західному Берліні й пошукати там книжок автора на прізвище Попель. Так Богдан уперше почув це ім’я. Єдина книжка, опублікована під цим іменем, вийшла у Львові 1943 року і називалася «Початки шахіста». Її написав український шахіст Степан Попель. Після війни маестро Попель виграв багато турнірів у Парижі, а переїхавши у 50-х роках до США, тричі поспіль вигравав чемпіонат штату Мічиган. Не дивно, що в західнонімецькій книгарні влітку 1958 року рідкісна українська книжка Попеля не продавалася. Сташинський доповів, що нічого не знайшлося, і Деймон більше до цієї теми не повертався[64].

Невдовзі Сташинський знову почув це прізвище. У травні 1958-го українська еміграція в Європі відзначала двадцять п’яті роковини загибелі засновника ОУН полковника Євгена Коновальця, якого вбив за наказом Сталіна Павло Судоплатов. За іронією долі, сáме вбивство Коновальця відкрило шлях Степану Бандері до керівництва найрадикальнішим і найчисельнішим крилом ОУН. Пам’ятний захід, куди з’їхалися лідери українських націоналістів з усього світу, відбувся 25 травня 1958 року на цвинтарі Кроосвейк у Роттердамі, де поховали Коновальця. Церемонію відвідали й конкуренти в боротьбі за владу в ОУН – Степан Бандера та Андрій Мельник. Деймон відправив Сташинського в Роттердам з фотоапаратом, щоб сфотографувати лідерів націоналістів[65].

Попри жорсткі заходи безпеки, Богдану вдалося не тільки потрапити на цвинтар, а й зняти учасників траурної церемонії. Він стояв дуже близько до могили Коновальця і добре бачив промовців. Один низенький і непоказний чоловік привернув найбільше уваги присутніх і виголосив найдовшу промову. Сташинський промовця не знав, але запримітив його авто – темно-синій «Опель-капітан». Після повернення в Берлін Деймон показав Сташинському емігрантську газету з текстами промов на цвинтарі. Найдовша промова належала Степанові Бандері. Так Сташинський здогадався, хто цей промовець і чиє це авто.

Деймона цікавили не тільки фотографії йі гості церемонії, а й опис цвинтаря і місцевість довкола могили Коновальця. Він спитав чи можна там щось сховати. Богдану здалося, що цілком. Але коли він зрозумів, що йдеться про бомбу, і не в коробці шоколаду, а в могилі Коновальця, то сказав, що навряд. Сташинський уточнив, що місця замало й вибух зачепить не тільки провід націоналістів, а й жінок та дітей. Деймон до цієї теми більше не повертався, але явно думав про замах на Бандеру[66].

Чергове завдання куратор дав Богдану на початку січня 1959-го: поїхати в Мюнхен і з’ясувати адресу Бандери. Тоді Сташинський вдруге почув ім’я Степана Попеля. Сергій Деймон сказав, що Бандера найімовірніше живе під цим прізвищем. КДБ знав попередню адресу Бандери, але її треба було перевірити. Сташинський вилетів до Мюнхена з новими документами на ім’я Ганса Йоахіма Будайта. Він швидко з’ясував, що людина, яку він бачив у Роттердамі, за відомою чекістам адресою не живе.

Формально завдання було виконано. Богдан міг повертатися до Берліна, але останньої миті проявив ініціативу і подивився телефонний довідник Мюнхена. Там справді значився телефон і адреса якогось Стефана Попеля – Крайтмайрштрасе, 7. Невже це той самий Попель? Наступного ранку Сташинський був на Крайтмайрштрасе. В арці будинку номер 7 він побачив знайомий «Опель-капітан» і чоловіка, який порався біля машини. У списку мешканців будинку значилося ім’я Стефан Попель. Пізніше Сташинський побачив те саме авто біля будинку українських націоналістів на Цепелінштрасе. Сумнівів не лишилося: Стефан Попель з Крайтмайршрасе, 7 – це Степан Бандера. Деймон не міг повірити. «Нарешті ми вийшли на слід Бандери», – радісно сказав він Сташинському.

Полковник Іщенко слухав дуже уважно, хоч знав цю історію майже напам’ять. Перш ніж послати навесні 1958 року Сташинського в Берлін по нові публікації Стефана Попеля, Деймон майже місяць провів у Москві, консультуючись з начальством про операції в Карлхорсті. Бандера в КДБ проходив під кодовим ім’ям «Політик». Убивство називалося «спеціальним заходом»[67].

Вислухавши Сташинського, Іщенко сказав, що прийнято рішення «ліквідувати» об’єкт так само, як два роки тому Сташинський ліквідував Ребета. Богдан застеріг, що, на відміну від Ребета, Бандера озброєний і має охоронця. Полковник відповів, що йому видадуть вдосконалену модель пістолета з двома стволами. Якщо виникне потреба, Сташинський зможе ліквідувати й охоронця. «На мої заперечення він не звернув уваги. Я мав це зробити, як саме – це моя справа. Він сказав, що замах мені вдасться», – згадував Сташинський. Вони випили шампанського за успіх. Сташинському згадався схожий епізод з популярного радянського фільму про долю розвідника[68].

Іщенко сказав Сташинському, що не годиться, побачивши Західну Європу, не подивитися Москву. КДБ часто перед відправленням за кордон влаштовувало агентам екскурсії символічними місцями – Червона площа, Кремль, мавзолей Леніна. Перед поїздкою до Франкфурта для ліквідації Георгія Околовича Ніколая Хохлова зводили в мавзолей подивитися на мумію засновника комуністичної парії і радянської держави. Іщенко дав Сташинському пропуск на першотравневий парад на Червоній площі. Він бачив паради в Києві і Львові, але столичний був набагато масштабніший. Сташинського особливо вразила демонстрація нової військової техніки. Він стояв на трибуні проти мавзолею і добре бачив Микиту Хрущова, людину, яка ніяк не могла забути Бандеру. Тепер доля і обставини об’єднали їх в одній справі: убити Бандеру[69].

Перед від’їздом із Москви Сташинському видали новий удосконалений пістолет-спрей. Зброя мала два стволи, стрілок міг прибрати не тільки об’єкт завдання, а й охоронця. Полковник Іщенко, чекіст-аристократ, сказав Богдану повертатися до Берліна й чекати наказу. Сташинський повернувся у свою кімнату на Марієнштрасе і почав пити. Наказ прийшов у середині травня. Москва хотіла ліквідувати Бандеру якомога швидше. Сташинський отримав від Деймона документи на ім’я Будайта, нову зброю, пігулки й ампули з протиотрутою. Куратор дав набір відмичок для відмикання дверей будинку Бандери. Під’їзд – ідеальне місце для операції, сказали йому в Москві. Але якщо дозволятимуть обставини, то двір будинку теж годиться – все на розсуд агента.