Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Гросмарктгале – останнє місце, яке відвідав Степан Бандера вдень 15 жовтня 1959 року, перед тим як зустріти смерть на сходах свого будинку. Багато хто вважав, що саме там слід шукати розгадки подій на Крайтмайрштрасе, 7. Можливо, у виноградних ягодах, які куштував Бандера. Але якщо це так, то ключ до розгадування таємниці могла мати тільки одна особа – жінка, яка супроводжувала Бандеру на ринку, – Євгенія Матвієйко.

26 жовтня 1959 року, через десять днів після повідомлення в Держдеп про смерть Бандери, генконсул США в Мюнхені Едвард Пейдж-молодший надіслав до Державного департаменту у Вашингтоні, американських посольств у Москві, Празі і кількох європейських столицях розлогий меморандум під назвою «Загадкове отруєння Стефана Бандери, лідера Організації українських націоналістів (бандерівців)». Меморандум містив резюме останніх повідомлень преси про слідство, базову інформацію про історію і політичний характер бандерівського крила ОУН і спроби Бандери отримати американську візу. Пейдж повідомляв начальству, що «за інформацією з надійних джерел, яка надійшла у генеральне консульство, розтин, проведений 17 і 18 жовтня 1959 року, показав, що причиною смерті стало отруєння ціанідом». Мюнхенські газети ще шість днів тому писали, що Бандера помер від отруєння, але нічого не повідомляли про розтини тіла.

Ще цікавішою була інша інформація Пейджа. «Слідчі поліції, – писав він, – тепер “майже впевнені”, що Бандеру вбили». Схоже, що слідство відкинуло версію самогубства на користь убивства, що й доводили соратники Бандери. Поліція не тільки перекваліфікувала справу, а й окреслила перших підозрюваних. «Вони не дуже сподіваються знайти вбивцю, – писав Пейдж про слідчих кріпо, – хоча взяли в розробку пару підозрюваних».

Генеральний консул нічого не знав про підозрюваних, але цю інформацію у Вашінгтоні незабаром отримали від начальника мюнхенської бази ЦРУ. У середині листопада Вільям Гуд телеграфував у головний офіс ЦРУ список підозрюваних, отримавши його від контактів у мюнхенській кріпо і баварському відділенні Служби захисту конституції. Першим номером у цьому списку значилася Євгенія Матвієйко. Навряд чи ім’я підозрюваної стало сюрпризом для начальства Гуда у Вашінгтоні. Саме штаб-квартира повідомила мюнхенську базу кілька днів тому про факт її існування і про те, що вона останньою бачила Бандеру живим. У шифровці, відправленій з канцелярії Алена Далеса в Мюнхен 5 листопада було сказано: «Еказуар 2 повідомляє[: ] дружина Екаватина 11 з ним безпосередньо перед смертю»[107].

Лише кілька людей з доступом до кодової книги ЦРУ могли зрозуміти це повідомлення. Крім позначки «Редвуд» (радянський відділ ЦРУ), у кутку телеграми значився інший криптонім – «Аеродинамік» (Aerodynamic). Це означало операції управління на підтримку лідерів Української визвольної ради (УГВР), групи українських націоналістів на чолі з Миколою Лебедем, який наприкінці 40-х порвав з Бандерою і відтоді тісно співпрацював з ЦРУ. До цієї ж групи був близьким і вбитий у Мюнхені Лев Ребет. Префікс «ae» в кодових назвах ЦРУ позначав операції і людей, пов’язаних з розвідувальною діяльністю проти Радянського Союзу. Еказуар 2 і Екаватина 11 були явно з цього розряду. Словом «казуар» (крупний нелітаючий птах з Нової Гвінеї, англійською cassowary) позначали лебедівців, залучених у проект із засилання агентів в СРСР під назвою «Аеродинамік». На той момент українські «казуари» вже не літали, але в документах ЦРУ значилися з префіксом «ае».

Судячи з криптоніма, «екаватини» являли собою інший вид агентів. «Каватина» – слово зі сфери класичної музики. Цим словом на позначення короткої пісні характеризували бандерівців. Шифровка з Вашінгтона повідомляла мюнхенську базу, що, за інформацією від групи Лебедя, до смерті Бандери може бути причетна дружина когось із бандерівців. Нещодавно ЦРУ розкрило криптоніми епохи холодної війни, і ми тепер знаємо, хто були ці люди. Кодове ім’я Еказуар-1 використовували для групи Лебедя загалом; під кодовим ім’ям Еказуар-2 значився Микола Лебедь. Трохи іншу систему використовували для бандерівців, самого Степана Бандеру позначали Екаватина-1. Екаватина-11 – це колишній голова служби безпеки Мирон Матвієйко[108].

Отже, штаб-квартира ЦРУ повідомляла мюнхенським оперативникам, що, за інформацією Миколи Лебедя, однією з останніх з Бандерою контактувала дружина колишнього начальника служби безпеки ОУН-б Мирона Матвієйка. Ця інформація багато казала людям, обізнаним з підпільною війною, яку на початку 50-х вели проти Радянського Союзу ЦРУ і МІ6. У ЦРУ пам’ятали, що Матвієйко очолював групу парашутистів, яких навесні 1951 року закинули на українську територію з британського літака за кілька днів до того, як подібну групу, набрану з людей Лебедя, закинули в рамках операції ЦРУ. Після висадження Матвієйко встановив радіозв’язок з Бандерою і британцями; вважали, що він тісно співпрацює з лідерами націоналістичного опору в Західній Україні. Група ЦРУ натомість потрапила в засідку, її керівник Василь Охримович переховувався протягом року аж поки його затримали. Пощастило Матвієйку чи він теж попався і працював під контролем радянських спецслужб, як дехто припускав, – ніхто достеменно не знав. Якщо його дружина справді останньою бачила Бандеру живим, то не можна виключати зв’язок між нею, її чоловіком, смертю Бандери і КДБ[109].

Мирон Матвієйко, справді вже довший час працював під контролем радянської розвідки. В обмін на співпрацю свободи він не отримав, але аж ніяк не потерпав. Щойно Матвієйко почав співпрацювати, його тюремний раціон суттєво покращився, спеціально для нього в місті купували їжу. Врешті-решт його влаштували під домашній арешт на просторій віллі піді Львовом, до «бази» повстанців у лісі можна було легко дістатися машиною. Звідти він з перевербованим радистом і відправляв радіограми на Захід. Оперативники, які вели радіогру й відповідали за безпеку Матвієйка, а також київське начальство намагалися створити йому комфортні умови. Вони разом обідали, навіть відсвяткували день народження Матвієйка і Новий рік. Матвієйко виграв психологічну війну зі своїми охоронцями – їм наказали й носа не показувати, коли він прогулюється в саду при віллі.

У товаристві двох агентів і команди охоронців він ходив у кіно, до театру і на оперу. Матвієйка навіть возили у зразкові колгоспи і підприємства показати, що радянська система прекрасно функціонує і люди задоволені. Матвієйку давали читати книжки, зокрема «Короткий курс історії ВКП(б)» Сталіна. Йому дозволили здійснити стару мрію й повернутися до навчання в університеті. Цього разу Матвієйка цікавила не медицина, а інженерна справа – йому видали підручники і влаштували заочно у Київський політехнічний інститут. Матвієйку платили солідну зарплату у три тисячі карбованців на місяць (колгоспники у сусідньому селі отримували у рази менше); ще по дві тисячі йшло на їжу і одяг.

Аж раптом на львівській віллі сталось немислиме. Вночі 16 червня 1952 року, через рік полону, Мирон Матвієйко зник з-під варти. Новина, що МДБ втратило головного гравця в радіогрі, яка так добре почалася і обіцяла так багато, шокувало начальство. Міністр держбезпеки наказав заарештувати полковника Івана Шорубалку, який відповідав за радіогру (два роки тому його нагородили за участь у знешкодженні головнокомандувача УПА Романа Шухевича). Заарештували й підлеглих Шорубалки. Слідство вів Роман Руденко, обвинувачувач від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі. Виявилося, що Матвієйко грав не подвійну, а потрійну гру. Доброю поведінкою він приспав пильність охоронців, які вже не чекали від нього сюрпризів. Він попросив купити йому слюсарський набір, нібито щоб мати якесь заняття. Насправді Матвієйко робив ключі і з допомогою довірливого охоронця виготовив деталі пістолета.

У ніч втечі Матвієйку не знадобилися ані ключі, ані недороблений пістолет. Він украв справжні ключі із залізного сейфу і гроші з піджака, що його лишив на стільці охоронець. Відкрив сейф, взяв «вальтер», карту Західної України, компас, свій паспорт, десять тисяч карбованців і спокійно вийшов з вілли. Черговий солдат не запідозрив підступу з боку приязного чоловіка, який був у добрих стосунках з офіцерами і ділився з ним цукерками. За хвилину Матвієйко відкрив ворота у двір і зник. На допитах він багато говорив про Бандеру і його людей в Мюнхені, до яких МДБ дотягнутися не могло, але не назвав жодного контакту в Україні. Ніхто й гадки не мав, куди він може податися.

Матвієйко пішов туди, де МДБ навряд чи здогадалося б його шукати, – на Янівський цвинтар в західній околиці Львова. Першу ніч на волі він провів у добірному товаристві серед могил польських аристократів, австрійських професорів і українських вояків минулої війни. Уранці, коли на його пошуки підняли все МДБ, Матвієйко пішов перевірити старі контакти і явки. Його чекало велике розчарування. Люди, яких він знав під час війни, позникали – хтось загинув, когось забрало МДБ. Він не наважився піти ні до своїх родичів (більшість ще 1940 року заслали в Сибір), ні до львівських родичів дружини Євгенії (її зять Михайло Городецький зробив добру кар’єру в міліції). Він знав, що МДБ в першу чергу перевірятиме родичів, і справді – оперативники спочатку заявилися до Городецького.

Матвієйко поступово усвідомлював, що МДБ не тільки прекрасно знало ситуацію в оточенні Бандери, а й зруйнувало інфраструктуру ОУН у містах. Тут радянська пропаганда не брехала: рух опору звівся до крихітних ізольованих груп у гірських лісах. Підпілля було приречене. Матвієйко теж розумів, що рано чи пізно його спіймають. Йому нікуди було йти. У відчаї він написав записки з поясненням, хто він, що з ним трапилося і під чиїм тиском він діяв. Матвієйко розкидав записки по місту у сподіванні, що якась дійде до підпілля, а відтак і за кордон. Що стосується власної долі, він дійшов висновку, що єдиний шанс вижити – це… повернутися у полон.

Ввечері 17 червня – минала доба після втечі – Матвієйко пішов на львівський залізничний вокзал. Але квиток купувати не став, а підійшов до якогось сержанта і спитав, чи той працює в МДБ. Почувши «так», Матвієйко спантеличив сержанта словами, що має зброю і хоче здатися. Сержант одразу відвів Матвієйка у найближчий відділ МДБ, але черговий велів почекати – відділ зачинено до 20:00 на вечерю. Сержант поспішав і чекати не хотів. Він звернувся до перехожого майора, пояснив ситуацію, і вони разом повернулися до пригніченого Матвієйка, який приречено чекав на оперативників. Його передали далі по інстанції – МДБ, ясна річ, не могло не затримати озброєну людину. Матвієйко усвідомив, що свою війну він уже програв. Він хотів вижити, а добровільне повернення було хоч і примарним, але шансом на успіх.

Новина про те, що Матвієйко прийшов назад, ясна річ, потішила колишніх охоронців, тим більше, що вони самі тепер сиділи під арештом. Вони розуміли, що будуть покарані, утім, якщо б Матвієнко втік із кінцями або передав справжню інформацію у підпілля, на них чекало б набагато суворіше покарання. (Чекістам вдалося зібрати всі записки, що їх Матвієйко розкидав по місту за час нетривалого побачення зі свободою.) Політбюро ЦК КП(б)У постановило виключити з партії, звільнити з МДБ і віддати під суд офіцерів, які відповідали за охорону Матвієйка. Полковника Шорубалку відправили служити на базу МДБ в Карпатах. Комусь винесли догану, інших понизили у званні. Попри жорсткі заходи Києва, Москва більше не довіряла українському МДБ такий цінний актив, як Матвієйко. Його відправили до Москви – умови нового ув’язнення дуже відрізнялися від львівських. МДБ достеменно не знало, чи вдалося Матвієйку переправити інформацію про радіогру та інші секрети своїм людям. Але знало напевно, що довіряти йому більше не можна.

Лише після смерті Сталіна у березні 1953 року Матвієйка повернули українським оперативникам. Британська розвідка і бандерівці так і не дізналися про його невдалу втечу й перебування у Москві. Матвієйка оселили в передмісті Києва, за сотні кілометрів від територій, де діяли рештки УПА. Охорону збільшили до дев’яти осіб. Будинок охороняли натреновані собаки, а черевики Матвієйка обробили спеціальним хімікатом, щоб собаки могли взяти слід. У радіогрі почався другий тайм. Матвієйка знову возили у ліс передавати повідомлення в Німеччину. Його навіть показували в зрежисованій обстановці справжнім емісарам із Заходу, щоб засвідчити – з ним усе гаразд, він не працює під контролем МДБ. Результати роботи Матвієйка вражали. Між 1951-м і 1954-м, коли радянська влада заарештувала останнього командувача УПА Василя Кука і британці з американцями вирішили припинити десанти, радянська контррозвідка з допомогою Матвієйка спіймала 8 кур’єрів, 33 парашутисти і захопила 10 радіопередавачів.

Та радіогра на цьому не закінчилася. Її головним завданням стала інфільтрація нових агентів у середовище Бандери і підтримування розколу в націоналістичному таборі. І бандерівці, і лебедівці думали, що УПА продовжує боротьбу з радянськими окупантами, і визнавали її керівництво в Україні, тож МДБ легко стравлювало одну групу з іншою. Довгих вісім років Матвієйко і його радіограми уособлювали голос оунівського «проводу». За ці роки ні Бандері, ні Лебедю не дали стати переможцями у деструктивній боротьбі за владу в українському націоналістичному русі. Матвієйку вдалося повернути довіру спецслужб. У червні 1958-го, через сім років після арешту і через шість років після дивної втечі, начальника служби безпеки Бандери помилували спеціальною постановою Верховного суду СРСР. На той час від був офіційно одружений з агенткою МДБ, яка заразом і стежила за ним[110].

Бандера не сумнівався в надійності свого українського емісара аж до 1959 року. На початку літа він отримав від Матвієйка інформацію, яка скидалася на абсолютну фальшивку. Бандерівці занервувалися. Невже сталося незворотне, і Матвієйко, потрапивши в полон, почав працювати під контролем спецслужб? Через звичні канали Бандера надіслав Матвієйку нове повідомлення і дав йому можливість сигналізувати про провал – Матвієйко мав ужити у відповіді слово «борщ». Той відповів у кінці вересня. Борщу в тексті не було.

Бандера зітхнув з полегшенням. На листопад 1959 року він планував велику конференцію націоналістичних організацій. Конференція мала оцінити стан руху опору в Україні, затвердити його завдання та раз і назавжди розв’язати питання, хто справжній представник «нескореної України» – Бандера чи Лебедь. Головні учасники конференції мали приїхати з України. Доправити делегацію в Німеччину мав Матвієйко, і Бандера дуже сподівався поставити переможну крапку у давній і виснажливій боротьбі. Однак Матвієйко повідомив, що восени 1959-го не зможе організувати приїзд людей з України. Він був цілком упевнений, що зможе приїхати сам, а делегатів організує через рік. Тому-то за годину до смерті Бандера сказав на ринку Гросмарктгале Євгенії Матвієйко, що незабаром приїде її чоловік. Судячи з усього, Бандера помер у щасливому незнанні, що насправді сталося з його українським емісаром[111].

Бандера, схоже, останнім вірив у диво, ніби емісар із Заходу може ховатися від КДБ довгих вісім років. Агенти ЦРУ такого оптимізму не поділяли. Вони припускали, що Матвієйко працює під контролем, і питали себе, чому Москва вирішила ліквідувати Бандеру, яким через Матвієйка було так легко маніпулювати. У звіті ЦРУ фігурувало одне можливе пояснення – КДБ хотів позбутися Бандери до початку запланованої конференції, боячись, що той, запідозривши Матвієйка у зраді і зустрівшись із ним у Мюнхені, виб’є з нього зізнання. Згідно з цією гіпотезою, радянські спецслужби збиралися відправити Матвієйка до Німеччини на конференцію тільки після того, як Бандеру заступить слабший лідер[112].