Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Конторські працівники почали збиратися близько дев’ятої. Того ранку до Бандери приходили три працівники, всіх потім допитала поліція і служба безпеки ОУН-б. Близько одинадцятої тридцяти Бандера вийшов із кабінету і спустився в редакцію газети, де працювала його близька знайома, дружина колишнього шефа служби безпеки ОУН-б, закинутого 1951 року в Україну, Мирона Матвієйко, Євгенія. Він спитав, чи не хоче вона під’їхати до ринку й купити фруктів, але Євгенія відмовилася. Згідно зі звітом ЦРУ про обставини смерті Бандери, складеному через кілька місяців, «вона відмовилася тричі, пославшись на те, що не в настрої і нічого не хоче». У тому ж звіті зазначено, що «Бандера наполягав і сказав, щоб вона поїхала просто за компанію. Вона погодилася, тільки коли попросили й інші працівники».

Вони почали спускатися на перший поверх, аж Бандера згадав, що залишив у кабінеті свій берет. Задумавшись на мить, він сказав пані Матвієйко, що забере його після обіду. Бандера зазвичай обідав удома й вирішив купити овочів і фруктів на Гросмарктгале. Усі знали, що він любить роль господаря, домашні клопоти, сам купує продукти і любить смачно поїсти. Інша пристрасть Бандери – автомобіль. Він дуже дбайливо ставився до своєї машини, мив її годинами і сам, без механіка, розбирався з дрібними несправностями. Бандера з Матвієйко вийшли з будинку, сіли в синій «Опель-капітан» і поїхали на Гросмарктгале на інший берег Ізара.

На ринку Бандера купив винограду, слив і помідорів, ймовірно, для засолювання. Пара склала пакунки з покупками в машину й поїхала назад на Цепелінштрасе. Бандера висадив Євгенію Матвієйко неподалік контори. Вона захотіла забрати свій пакунок з горіхами, але Бандера сказав, що принесе його після обіду – він лежав у багажнику під його покупками. Бандера поспішав. «Почекай хвильку. Я скажу Василю Ніновському супроводити тебе додому», – запропонувала Євгенія. Але Бандера часто нехтував інструкціями охорони і не послухав: «Поки Ніновський спуститься, я вже буду вдома. До зустрічі». Про останні години життя Бандери його колегам більше нічого з’ясувати не вдалося.

Медперсонал подзвонив у кріпó (кримінальну поліцію): лікарі діяли суто за інструкцією, окремих підозр смерть пана Попеля не викликала. Оглядаючи тіло, лікарі виявили під правою пахвою кобуру з «Вальтером-ППК» калібра 7,65 – маленький пістолет, розроблений для німецької поліції, його було зручно носити під одягом. Носити зброю в Німеччині було справою незвичною і формально протизаконною, медперсонал мусив у таких випадках доповідати в поліцію.

Та поліція не надто зацікавилася цим випадком – ця смерть злочином не пахла. Вирішили відправити тіло на розтин в Інститут судової медицини в Університеті Людвіга Максиміліана. Розтин призначили на наступний день, тож слідство мусило почекати. Начальник відділу убивств Герман Шмідт і старший інспектор Адріан Фухс причин поспішати не мали.

Розтин відбувся у п’ятницю 16 жовтня після обіду. Його проводили чотири лікарі під керівництвом директора Інституту судової медицини, шістдесятилітнього професора Вольфганга Лавеса. Він очолював інститут з 1945 року і мав значний досвід. Лавесу допомагав молодший колега доктор Вольфґанґ Шпан. Розтин тривав дві години, і його результат здивував поліцію.

Начальник «убійного» відділу Герман Шмідт повернувся в контору весь блідий і шокований. Коментарів пресі не дав. Потім, як з’ясували журналісти, він скликав інспекторів і зателефонував у баварське відділення Федеральної служби захисту конституції. Шмідт досить довго провисів на телефоні із працівниками служби, яка по суті виконувала роль західнонімецької контррозвідки. Новини, якими він не хотів ділитися з журналістами, занепокоїли «захисників конституції». Журналісти, нічого не добившись від Германа Шмідта, переключилися на начальника міської поліції Антона Хайгеля. Але теж нічого суттєвого не дізналися. Хайгель відповів, що звітів про цю справу ще не отримував і вона його мало цікавить.

Коментар шефа поліції розчарував, не додавши нових фактів, за якими полювали журналісти. Єдина заява поліції, зроблена до розтину, зводилася до того, про що журналісти і так знали: Стефан Попель, який помер 15 жовтня на сходах своєї квартири, не той, за кого себе видавав. «Смерть у результаті нещасного випадку», – йшлося у заяві поліції. «Удень 15 жовтня 1959 року п’ятдесятирічний журналіст без громадянства Стефан Попель, справжнє прізвище Бандера, упав на сходах свого будинку у західній частині міста. Він помер від ушкоджень дорогою в лікарню. У справі почато слідство».

Прізвище «Бандера» вперше прозвучало у зв’язку з випадком на Крайтмайрштрасе близько десятої вечора 15 жовтня, коли мюнхенське агентство «Баєрішер Рундфунк» передало повідомлення: «Один з лідерів української еміграції Степан Бандера, п’ятдесят років, помер сьогодні в Мюнхені. Повідомляють, що він упав на сходах свого будинку і помер дорогою до лікарні. Точні обставини його смерті поліції наразі невідомі». У кінці було кілька слів про минуле Бандери: «Як український націоналіст, до Другої світової війни і під час неї сидів у польських та німецьких в’язницях, точніше концентраційних таборах»[75].

Преса мала всі підстави копати цю справу. Розтин тіла Бандери проводили в Інституті судової медицини, і поліція явно щось ховала від преси. Мюнхенська газета «Абендцайтунг» пояснювала допитливість журналістів: «Мюнхен став місцем змагання агентів, шпигунів і емігрантів зі Сходу. Пересічні громадяни зазвичай не здогадуються про тіньову й таємну діяльність таких людей. Лише коли здійснено злочин проти особи, якій Федеральна Республіка дала політичний притулок, над цими зловісними справами піднімається завіса». Інші мюнхенські газети теж написали про загадкову смерть Бандери, але жодної певності в тому, що інцидент невипадковий, не було[76].

У понеділок 19 жовтня журналісти нарешті отримали те, за чим полювали. Стало зрозуміло, чому начальник відділу убивств Герман Шмідт здавався стурбованим і минулої п’ятниці нічого не сказав. Судячи із заяви мюнхенського кріпо, розпочатий у п’ятницю розтин тіла Степана Бандери продовжили в суботу і дійшли несподіваних висновків. «Розтин, проведений 17 жовтня в Інституті судової медицини з метою встановити причини смерті, показав, – йшлося у заяві, – що Бандера помер від отруєння ціанідом. Слідство з’ясовує, було це самогубство чи вбивство».

У п’ятницю асистент професора Лавеса виявив запах мигдалю у шлунку померлого. Подальше розслідування показало сліди ціаніду. Ніяких натяків на капсулу з отрутою або ціаніду у кількості, спроможній убити людину, не виявили, але не лишалося сумнівів, що справа саме в ціаніді – якось він потрапив у шлунок покійного. Поліція вирішила оприлюднити інформацію про отруєння, але не вдавалася в деталі. (Результати ретельного дослідження хімічних елементів, виявлених у шлунку Бандери, будуть готові тільки в грудні.) Того самого дня новину передав «Рейтерс» та інші агентства. Німецькі газети написали про це 20 жовтня, у день похорон Бандери на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф[77].

Новина про отруєння Степана Бандери шокувала все його оточення: і тих, хто встиг повірити у нещасний випадок, і тих, хто був упевнений, що провідника вбили. Отруєння ціанідом без слідів насильства вказувало радше на самогубство, але колеги Бандери не могли повірити, що незламний борець за високу справу непомітно перетворився на депресивну й розчаровану людину, яка чомусь вирішила вкоротити собі віку. Утім, інших переконливих варіантів лікарі й слідчі запропонувати не могли.

Професор Лавес не сумнівався в самогубстві. Він запевнив фрау «Попель» і колег її чоловіка, що не раз бачив самогубства «борців за свободу» і проводив сім чи вісім подібних розтинів. «Борці за свободу», казав він, живуть під постійним тиском, потерпають через погрози родин і шантаж та часом вибирають смерть; це, мовляв, «професійні ризики». Лавес добре розбирався в судово-медичній експертизі, але більше мав справу зі звичайними самогубцями, ніж із «борцями за свободу». Один його, правда заочний, клієнт наклав на себе руки в кінця квітня 1945 року, і звали його Адольф Гітлер.

Лавес дійшов висновку, що отрута потрапила у шлунок Бандери пероральним шляхом не раніше, ніж за три години до смерті. Та фрау Бандера і соратники провідника вперто не вірили в суїцид, – не той характер мав покійник, – і в професора урвався терпець: «Тоді хто його убив? Привид?»[78].

На похорони Степана Бандери мали з’їхатися «борці за свободу» з усього світу, тож мюнхенська поліція і Служба захисту конституції готували додаткові заходи безпеки. Хоч професор Лавес і припускав, що вчорашні комбатанти болісно реагують на душевні кризи, мюнхенська поліція чекала не масових суїцидів. Її непокоїло, що комуністична влада може влаштувати нові замахи на впливових політичних біженців.

20 жовтня на цвинтарі Вальдфрідгоф прогулювалося чимало поліцейських у цивільному. Траурну процесію знімали на плівку, причому не тільки поліція: були й оператори зі сходу, переважно зі Східної Німеччини, і люди з Радянського Союзу. Крім дипломатів і журналістів, серед публіки були й керівники фольклорного ансамблю з УРСР, який щойно почав гастролі в Мюнхені. Оунівці дивилися на «совітів» з неприхованою підозрою.

На похорони Бандери прийшло близько двох тисяч людей, кінооператорам навряд чи доводилося знімали більшу траурну процесію. Надворі 20 жовтня було холодно. Усе це було схоже на державний похорон, хоча покійний був одним з лідерів по суті бездержавного народу. Процесія вирушила о п’ятнадцятій тридцять від цвинтарної каплиці – заупокійну відслужили одинадцять священиків греко-католицької церкви, до якої належав Бандера. Біля них стояли два православних священики від найбільшої української конфесії на батьківщині. Того дня це була вже третя заупокійна. Першу відслужили о дев’ятій ранку в греко-католицькому соборі Івана Хрестителя неподалік центру міста. Попри ранню годину й будній день, церква не змогла вмістити всіх охочих. Люди приходили на цвинтар Вальдфрідгоф задовго до початку церемонії. На третю годину на цвинтарі зібралося більше півтори тисячі людей – у траурній тиші вони проводжали труну від каплиці до місця поховання.

На чолі процесії йшов чоловік середнього віку з Бельгії, він ніс великий хрест. За ним ішли священики й церковний хор. Потім несли жовто-блакитні українські прапори і червоно-чорні оунівські. Далі два чоловіки несли невеличкі урни на червоних подушках. В одній була земля з України, в іншій – вода з Чорного моря. Усі розуміли символічне значення цих предметів – Бандера поклав життя у боротьбі за незалежну і соборну Україну від Карпат до Чорного моря. Чорного моря ні Бандера, ні більшість оунівців ніколи не бачили: вони виростали в польський частині України, відрізаній від моря радянським кордоном. Їхні юнацькі роки минули у Другій Речі Посполитій, яка активно прагнула здобути, а потім утримати вихід на Балтику, і вони вважали, що Україна теж мусить мати вихід до моря. Солону морську воду привіз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, єдиної причорноморської країни, не відгородженої залізною завісою.

Дубову труну Бандери несли шість його побратимів – люди одного з ним віку і схожої долі, багато років тому вони разом почали боротьбу в Україні. За труною йшли вдова Ярослава Бандера і троє їхніх дітей[79].