Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Бандера не надто зважав на підозри Мідтана. Відповідь на питання, як організація Бандери встановлюватиме демократію, коли прийде до влади в Україні, розчарувала колишнього фебеерівця. Демократія, за словами Бандери, неминуче йтиме поруч із національною самореалізацію. Він пообіцяв прислати Мідтану оунівську літературу, щоб той міг скласти враження про демократичний характер організації. Невдовзі консульство отримало вісім брошур з критикою рішень останнього з’їзду КПРС, розповідями про ГУЛАГ, закликами боротися за незалежність України і програмовими документами ОУН[91].

Брошури переслали у Відділ збирання й поширення інформації. Мідтан не мав натхнення або часу їх читати. Зрештою, не він і навіть не Пейдж вирішував, давати Бандері візу чи ні. Диктатори бандерівці чи демократи, терористи чи борці за свободу – це рішення політичне, і його ухвалювали у високих вашингтонських кабінетах.

Одразу після війни Відділ контррозвідки американської армії, який опікувався безпекою американської окупаційної зони, співпрацював з групою Бандери, виявляючи радянських агентів у таборах ді-пі. Та невдовзі в ЦРУ, створеному 1947 року, виникли серйозні застереження стосовно бандерівців. Американці вважали, що, домагаючись одноосібної влади в ОУН і утверджуючи її позиції в середовищі українських біженців, Бандера використовує надто жорстку тактику, вдається до залякувань і насильства. А встановивши в еміграції мало не диктатуру, він охоче перенесе її в Україну, щойно зміниться геополітична ситуація в Європі. Бандерівці були затятими антикомуністами і не любили росіян, але одразу після Другої світової це не мало такого значення, як під час холодної війни.

Відділ контррозвідки, а потім ЦРУ не бачили в бандерівцях і якоїсь особливої оперативної користі. Бандерівське крило ОУН являло собою централізовану й дисципліновану групу, нею керували професійні конспіратори, загартовані в партизанській боротьбі з німцями і радянською владою. Американська контррозвідка не дуже розуміла, як її використовувати і тим більше, як нею керувати, адже досвіду співпраці зі східноєвропейськими партизанами американці майже не мали. Бандерівці встановили контакт з оперативниками Відділу контррозвідки, але водили їх за ніс і не дали жодної корисної інформації, хіба що про радянську діяльність у таборах українських біженців. Вони тримали свої секрети при собі, натомість вели всякого роду незаконну діяльність: прибирали зрадників і незгодних з партійною лінією та фінансували свої операції фальшивими доларами.

Радянська влада домагалася, щоби їй видали Степана Бандеру, який лишався символом антирадянської боротьби в Україні. Десятки тисяч бійців УПА й далі воювали з Червоною армією і загонами НКВД у Карпатах. Для радянської влади всі вони були «бандерівці», багато хто справді вважав Степана Бандеру верховним командувачем опору. Радянський Союз відправляв в американську зону агентів з метою викрасти Бандеру, але той пішов у підпілля, міняв імена й адреси.

Врешті-решт американці вирішили задовольнити радянські вимоги й видати Бандеру. Працівники Управління стратегічних служб побачили в радянському запиті зручну нагоду позбутися незручного й таки небезпечного діяча. Проблема полягала в тому, що й вони не могли його знайти. В американській розвідувальній мережі були прихильники Бандери, які давали хибну інформацію про його схованки. Крім того, Бандері щастило. Одного разу його авто зупинили американці, але відпустили, побачивши журналістське посвідчення. Бандера справді випускав оунівську газету і прикривався журналістським посвідченням до кінця життя. Врешті-решт пошуки припинили. Невдовзі американо-радянські відносини погіршилися настільки, що будь-яку співпрацю забули. Бандера дістав змогу лишитися в Баварії[92].

Армійський відділ контррозвідки передав роботу з біженцями Центральному розвідувальному управлінню. ЦРУ не збиралося ловити й видавати Бандеру, але добре розуміло, хто він такий і що таке його організація. Бандера вів свою діяльність передусім в американській окупаційній зоні, але почав співпрацювати з МІ6, британською військовою контррозвідкою. Британці краще розбиралися в національному питанні та спокійніше ставилися до ідеологічного забарвлення й тактики своїх клієнтів. У британському звіті про Бандеру було сказано: «…професійний підпільник з терористичним минулим і жорсткими уявленнями про правила гри… Можна сказати, бандит з гострим відчуттям патріотизму, яке служить етичним фоном і виправданням його бандитизму. Не кращий і не гірший за інших людей цього типу…». Британці вважали, що з-поміж усіх російських і східноєвропейських організацій бандерівці мають найширшу і найкращу мережу, корисну для розвідувальної роботи в Радянському Союзі[93].

Американці в цьому плані мали певні сумніви: вони вважали, що радянські спецслужби глибоко проточили бандерівську мережу. ЦРУ встановило контакт з конкурентами Бандери по націоналістичному табору. На 1947 рік бандерівське крило ОУН розкололося. Альтернативну групу очолив Микола Лебедь, колишній начальник Служби безпеки ОУН – після арешту Бандери в липні 1941 року саме він очолив переслідувану німцями організацію. На його рахунок можна записати виживання ОУН і героїчну боротьбу з нацистами. При ньому ж 1943 року почалася польська різанина на Волині, хоча відомо, що Лебедь виступав проти етнічних чисток. 1944 року, після наступу радянських військ на Україну, Лебедя відрядили на Захід представляти інтереси українського націоналістичного руху. Він мав розбіжності з Бандерою в питаннях влади в організації і зв’язків із західними розвідками. Бандера нібито розпорядився прибрати Лебедя, але колишній шеф служби безпеки з допомогою ЦРУ втік у США. Звідти від керував фракцією ОУН, яка називалася Закордонне представництво Української головної визвольної ради.

Бандерівські Закордонні частини ОУН співпрацювали з британцями, а Закордонне представництво Лебедя давало людей для таємних операцій ЦРУ в Радянському Союзі. У травні 1951 року МІ6 і ЦРУ координували засилання агентів на територію СРСР. Британську групу спорядили через Бандеру, а американську через Лебедя. Їх по черзі закинули на парашутах в українські ліси. Перші новини були обнадійливі: групи безпечно приземлилися і вийшли на радіозв’язок. Але згодом і американці, і британці запідозрили, що ситуація здається надто успішною, щоб бути правдою.

Сумна реальність полягала в тому, що більшість агентів невдовзі опинилася в руках КДБ і працювала тепер під контролем. Американці й британці рік за роком втрачали агентів і врешті-решт вирішили припинити засилання з повітря. ЦРУ почало використовувати людей Лебедя у психологічній війні з СРСР. Станом на 1954 рік МІ6 припинило стосунки з Бандерою і його фракцією. Західні спецслужби погоджувалися в одному. Як ішлося в одній британській шифровці, «попри наше одностайне бажання “заспокоїти” Бандеру, слід вжити заходів, щоб радянська сторона не викрала або не вбила його… за жодних обставин не можна допустити, щоб Бандера став мучеником»[94].

З такою репутацією в очах західних спецслужб, а особливо американців Бандері було нелегко отримати візу до Америки. Долучилися до проблем з візою і його конкуренти з групи Лебедя, які не хотіли приїзду Бандери до США. Так чи інакше, в американському консульстві у Мюнхені, мабуть, вже забули про подання Бандери на візу, аж раптом прогриміла новина: Бандера мертвий.

Близько четвертої пополудні 16 жовтня після наради й аналізу доступної інформації про смерть Бандери генеральний консул Едвард Пейдж надіслав телеграму керівникові американської дипломатії держсекретарю Крістіану Гертеру, який кілька місяців тому заступив на цій посаді куди відомішого Джона Фостера Далеса. Телеграма, отримана в Держдепі близько полудня за місцевим часом, повідомляла: «Стефана Бандеру, лідера української емігрантської організації ОУН-б знайшли мертвим на сходах його будинку в Мюнхені по обіді 15 жовтня за обставин, які мюнхенська преса вважає загадковими. Схоже на смерть від падіння, але поліція не виключає убивства. Звіт надішлю. Пейдж»[95].

Телеграму послали й дипломатичним представникам США у Москві, Бонні, Франкфурті й Парижі. Повідомили й ЦРУ. Пейдж, напевно, припускав, що розвідка вже знає про смерть Бандери.

Вільям Гуд, тридцятидев’ятилітній начальник бази ЦРУ в Мюнхені, повідомив Вашінгтон про смерть Степеана Бандери у той же день, 15 жовтня. Телеграму адресували директору ЦРУ Алену Далесу з позначкою «терміново». Вона проходила під кодами «Redwood» (це мало привернути негайну увагу радянського відділу ЦРУ, який вів операції проти СРСР) і «Lcimprove» (увага: діяльність радянської розвідки за кордоном). Телеграму надіслали близько півночі за мюнхенським часом, її текст був аж надто коротким: «15 жов[тня]. Т[ема]: повідомляють, що Стефан Бандера мертвий. Деталі згодом. Кінець». За дві години до того мюнхенське радіо повідомило, що Бандера забився на сходах, але, судячи з телеграми Гуда, ЦРУ мало своє джерело інформації[96].

Вільям Гуд особисто знав Алена Далеса. Наприкінці війни він служив під командуванням Далеса в Управлінні стратегічних служб – «прото-ЦРУ» – у Берні. Далес і його працівники налагоджували зв’язок з командувачем військ СС в Італії генералом Карлом Вольфом, домагаючись капітуляції німецьких військ на Апеннінах. Новини про сепаратні переговори дійшли до Сталіна і розгорівся міжнародний скандал – йшли перші шпигунські репетиції холодної війни, згодом їх у дещо викривленому світлі покажуть у радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни».

1949 року Вільям Гуд перейшов на роботу у створене за два роки до цього Центральне розвідувальне управління. Його відрядили у Відень, де Гуд мав перевербувати майора Петра Попова з радянської військової розвідки. У Мюнхені Гуд очолював місцеву базу ЦРУ, а таємними операціями в цілій Німеччині керувало відділення у Франкфурті. Гуд приїхав у Баварію разом з дружиною Корделією Додсон, теж офіцером ЦРУ, вона була на сім років старша за чоловіка. Місіс Гуд вільно говорила французькою і німецькою, вчилася у Греноблі і Відні та почала працювати на американську розвідку ще до війни. Під час війни вона працювала із секретними матеріалами про код «Енігма» і допомагала переправляти нелегалів у нейтральну Швейцарію. Місіс Гуд мала блискучий розум і, як дехто вважав, розвідницькими талантами перевершувала чоловіка[97].

Робота на мюнхенській базі потребувала активної допомоги і дружини, і підлеглих Гуда. За деякими свідченнями, йому добре вдавався джеймс-бонд стиль, життя на широку ногу, але не повсякденна рутина. Джону Шервуду, оперативнику ЦРУ, який зустрічав Гуда в Мюнхені, не подобалися аристократичні манери боса. «Він поправляв ваш одяг, – згадував Шервуд. – На вечірках йому не було рівних. Він грав у шахи, любив шаради, добре грав у бадмінтон, вживався в роль і ніколи не працював «у полі» – ніколи». Хоч підлеглі мали про Гуда Різні думки, Вільям Гуд вважався молодою зіркою управління і закінчив службу у 70-ті роки на дуже високих посадах у штаб-квартирі ЦРУ у Вашінгтпоні. Жовтень 1959-го був передостаннім місяцем його роботи в Мюнхені; на початку грудня Гуда переведуть на посаду начальника бази ЦРУ в Західному Берліні – набагато відповідальніша й престижніша посада, зважаючи на роль розділеного міста у холодній війні. Можна припустити, що в останні дні роботи в Мюнхені він не хотів ризикувати новим призначенням. Можливо, саме тому він і його підлеглі тримали вашингтонське начальство в курсі загадкової загибелі Степана Бандери від першого дня після його смерті[98].

Але для такого докладного інформування були й інші, більш поважні причини. Про лідера українських націоналістів добре знали у Вашінгтоні, а не так давно він навіть вів переписку зі штаб-квартирою у його справі. 5 жовтня 1959 року, за якихось десять днів до смерті Бандери, Гуд писав начальству, щоб посприяти Бандері в отриманні американської візи – тієї самої, яку місяцями не видавали Едвард Пейдж і консульські працівники в Мюнхені. Записку Гуда супроводжував більш детальний лист агента ЦРУ в німецьких спецслужбах під кодовим ім’ям «Гердаль». «Гердаль» вважав, що Бандера відмовився від надто жорсткої тактики, бо намагається втримати свою організацію і цілу українську громаду під контролем. Гуд запевнив агента, що «штаб-квартира дуже зацікавлена в цій справі, особливо з огляду на те, що Бандера “змінився”, і може становити оперативну користь у майбутньому».

Формально Бандера подався на тримісячну американську візу, щоб відвідати родичів. Справжня причина полягала в іншому. Він планував зустрітися з послідовниками й надихнути їх на продовження боротьби. За німецькими оцінками, чисельність української еміграції, контрольованої прихильниками Бандери, становила від трьохсот до чотирьохсот тисяч. Крім того, з Північної Америки Бандера отримував фінансову підтримку: у 1953–1958 роках звідти надійшло близько 900 000 доларів. Бандера також хотів зустрітися з представниками американського уряду й обговорити можливу співпрацю. «УВ принципі, – підсумовував Гуд повідомлення агента, – сьогодні Бандера в оперативному плані може запропонувати більше, ніж будь-яка інша російська емігрантська група на Заході». Гуд мав на увазі шпіонаж за залізною завісою – західні спецслужби дуже хотіли знати, що там відбувається[99].

Коли мюнхенська база отримала повідомлення про смерть Бандери, відповідь на запит про візу з Вашінгтона ще не надійшла. Наступного дня після першої короткої телеграми Гуд відправив у Вашингтон посутнішу інформацію. 16 жовтня він написав Далесу, що, за словами «суб’єкта», «близько місяця тому Бандера отримав анонімного листа з погрозами. З цієї причини та з міркувань загальної безпеки він перебував під захистом СБ. Утім, з невідомої причини Бандера 15 жовтня поїхав з контори на Цепелінштрасе додому на обід сам. Подзвонив у двері з вулиці, відчинила дружина. Далі він піднімався сходами на третій поверх. Дружина почула крик на другому поверсі й падіння. Викликали швидку. Приїхавши до лікарні, Бандера помер. Що є причиною травми голови – падіння чи щось інше, досі не з’ясовано. Люди Бандери підозрюють убивство. Поліція веде слідство. Розтин проведено вранці 16 жовтня». «Суб’єкт» Гуда – «Гердаль» або хтось інший – очевидно, мав доступ до попередніх результатів слідства. Телеграма закінчувалася на тривожній ноті і обіцяла нові подробиці: «Результати повідомлю».