Розділ «Епілог. Холодна війна-2»

Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

Джеймс Бонд заходить у кабінет шефа. Його називають агент «М» – кодове ім’я голови британської розвідки МІ 6 віце-адмірала Майлеса Месерві. Їхня розмова закінчується не так, як попередні. Бонд дістає з кишені піджака незвичний пістолет і стріляє в шефа отруйною рідиною. Останньої миті «М» встигає натиснути тривожну кнопку в кріслі. Між ними опускається куленепробивне скло, і цівку отрути зупиняє скляна стіна. Бонда охоплює лють. «Ціанід», – вигукує офіцер внутрішньої безпеки, увірвавшись до кабінету. Він наказує всім вийти з приміщення. Міс Меніпені, прикривши рот рукою, з жахом спостерігає, як її улюбленця Бонда виводять з кабінету.

Це епізод з останньої книжки Яна Флемінга про Джеймса Бонда – «Людина із золотим пістолетом». Агента 007 у цій серії бондіани зіграв Роджер Мур. Флемінг написав цю частину 1964 року, у розпал холодної війни, і в ній фігурують реальні шпигунські пристрасті, про які тоді писала світова преса. Образ Бонда, який піддався на провокацію радянських спецслужб і стріляє з пістолета рідким ціанідом, виріс прямо з газетних репортажів 1962 року. Преса тоді багато писала про вбивцю-кагебіста, який наприкінці 1950-х прибирав ворогів радянського режиму в Мюнхені. Якраз перед тим, як Бонд намагається убити шефа, вони говорять про мюнхенські вбивства. «А про вбивства Горшера і Штуца в Мюнхені минулого місяця вони не згадували?» – питає «М», переконуючи Бонда, що КДБ якось не схожий на борців за мир у всьому світі[428].

Те, що не вдалося Бонду – вбити людину з пістолета-спрея, – зумів зробити Сташинський. Але його історія, хай там як вона відлунить у популярній культурі, показала, що убивство як інструмент зовнішньої політики – річ дуже ненадійна. Агент виконав завдання, але кінцевої мети організатори вбивств все одно не досягли – ставши надбанням публіки, ці спецоперації тільки зашкодили Кремлю.

Убивство Степана Бандери вписувалося в логіку боротьби радянської влади зі збройним підпіллям на Західній Україні, але на момент цієї операції рух опору було вже здебільшого придушено, а КДБ контролював зв’язки Організації українських націоналістів із західними розвідками і маніпулював організацією через своїх агентів. На цьому вбивстві наполягало найвище кремлівське керівництво, але ефект воно дало прямо протилежний сподіваному. Замість того, щоб розколоти антирадянський табір і спровокувати боротьбу за владу в найсильнішій еміграційній організації, убивство лідера, який втрачав популярність і не становив реальної загрози, перетворило його на мученика, дало його прихильникам такий потрібний і потужний об’єднавчий символ.

Очевидці процесу Сташинського порівнювали його з головним героєм «Злочину і кари» Достоєвського. «Сташинський – це ідеологічний Раскольніков», – писав кореспондент «Кельніше рундшау» про вирок і суд. Як і Раскольнікова, Сташинського мучили моральні дилеми, він теж зізнався під впливом коханої жінки і, врешті-решт, отримав такий самий термін – вісім років. Але ще виразніші паралелі можна провести між історією Сташинського і романом Джозефа Конрада «Очима Заходу» (1911). Головний герой цього твору на прізвище Разумов здає охранці товариша-студента, який попросив у нього притулку після теракту. Поліція вербує Разумова і відправляє у Швейцарію із завданням проникнути в коло російських революціонерів. Там він закохується в сестру чоловіка, якого зрадив. Нестерпний моральний тягар змушує його у всьому зізнатися коханій і революціонерам[429].

Схоже, що дилема Раскольнікова/Разумова змусила здатися і двох таємних агентів КДБ – Ніколая Хохлова і Богдана Сташинського. Обоє вважалися морально стійкими, обоє мучилися своєю кривавою роботою, на обох вплинули жінки. Хохлов народився і виріс в СРСР, Сташинського «завоювали» у восьмирічному віці – формально вони не були іноземцями. Але їм дали морально складне завдання, яке розбігалося з патріотичними почуттями агентів. Хохлов не хотів убивати інших росіян, а Сташинський, ліквідувавши двох співвітчизників, зрікся українства і став росіянином[430].

Західні розвідки радо скористалися достоєвщиною в душах перебіжчиків, зізнання Хохлова і Сташинського принесли їм чимало балів у пропагандистській війні з СРСР. Проблема полягала в тому, що ЦРУ і західноєвропейські спецслужби часто вдавалися до тих самих методів, що й КДБ. «Ми робимо неприглядні речі, щоб прості люди спали спокійно», – говорить герой роману Джона Ле Каре «Шпигун, що прийшов з холоду», переконуючи підлеглого з МІ6 ліквідувати противника. «Звісно, іноді доводиться робити неприємні речі, але, зважуючи за і проти, ми робимо хибне порівняння; зрештою, хіба можна порівнювали ідеали однієї сторони з методами іншої?»[431]

Офіцер британської розвідки Дейвід Корнвел, він же автор популярних шпигунських трилерів Джон Ле Каре, знав, про що пише. Але у західних розвідок не було такого провалу з убивствами, як у КДБ зі Сташинським. Пояснення тут досить просте. Судячи з книжок і фільмів про Джеймса Бонда, західним розвідникам теж доводилося убивати, але на практиці убивства віддавали на аутсорсинг «фрілансерам», дуже часто криміналітету, а розвідка опікувалася плануванням, організацією, фінансуванням і логістикою операцій. Так було, наприклад, коли ЦРУ організовував замах на Фіделя Кастро, залучивши до справи босів чиказької мафії Сема Джанкану і Санто Трафіканте-молодшого, які потрапили в список десяти найнебезпечніших злочинців ФБР[432].

І Радянському Союзу, і Сполученим Штатам було цілком до снаги ліквідувати незручного іноземного діяча. Сталін намагався прибрати югославського генсека Йосипа Броз Тіто, який виступив проти Москви, а мішенями американців на початку 60-х років були конголезький лідер Патріс Лумумба і домініканський президент Рафаель Трухільйо. Чекісти зазвичай полювали на лідерів емігрантських фракцій, яких вважали радянськими підданими, натомість американці діяли проти іноземців, а не проти своїх громадян. У цьому важлива різниця політичних культур двох супердержав часів холодної війни. Цілком у традиціях російського царизму радянська влада вважала людей типу Бандери своїми підданими, а себе вправі ліквідовувати їх, хай навіть такі люди ніколи не мали радянського громадянства і народилися на території, яка досить пізно опинилася у складі СРСР[433].

Убивства у 50-ті роки практикували не тільки КДБ і ЦРУ. Агенти французької розвідки по всьому світові вистежували діячів алжирського Фронту національного визволення, який боровся за незалежність французької колонії. Одна з таких операцій теж розгорталася в Західній Німеччині. У листопаді 1958 року французькі агенти на двох автомобілях «Мерседес» затиснули на автобані «Пежо» Айта Ахсене, емісара ФНВ у Бонні й розстріляли його з автоматів. Ахсене помер від ран за кілька місяців. І це не єдина жертва французів, їхніми мішенями були політичні лідери, дипломати й торгівці зброєю, які підтримували алжирських повстанців[434].

Попри відмінності в методах і об’єктах «розробляння», чекісти й західні розвідки однаково рішуче боролися з різного роду повстанцями, які виникали через послаблення або розпад імперій. Прибираючи Ребета й Бандеру, радянське керівництво захищало свою країну від розпаду, який все одно настав 1991 року. Французи захищали свої колоніальні володіння. Американці не мали своєї імперії, але, попри антиколоніальну риторику Вашингтона, охоче підтримували інші, якщо це шкодило комуністичному табору.

Лідери незалежних країн штибу Фіделя Кастро, Патріса Лумумби, індонезійського президента Ахмада Сукарно чи домініканця Рафаеля Трухільйо могли не догодити американцям своїми прорадянськими позиціями, незалежною політикою, або, як у випадку з Трухільйо, Вашингтону здавалося, що їхня політика веде до комуністичної революції. Іноді прибрати президента чи прем’єра було мало, і американці готували довгий список претендентів на «ліквідацію». У чорному списку ЦРУ, складеному на початку 50-х років під час підготовки перевороту у Гватемалі, крім президента Хакобо Арбенса Гусмана, фігурувало п’ятдесят вісім осіб. ЦРУ заявляло, що ні цих, ні жодних інших політиків не вбивало. Так чи ні, зрозуміло одне: у 50–60-х роках Вашингтон вважав убивство цілком прийнятним способом розв’язувати політичні кризи, які повсюдно виникали у зв’язку з деколонізацією[435].

З часом міжнародні скандали, спричинені нелегальними операціями КДБ і ЦРУ, як вдалими, так і проваленими, змусили спецслужби призупинити практику політичних убивств. Російська влада заявила, що Радянський Союз припинив це після справи Сташинського. Розслідування діяльності ЦРУ в сенатській комісії Френка Черча змусило президента Картера 1978 року зупинити ліквідаційну програму. Після завершення холодної війни в міжнародних відносинах почалася нова гуманніша епоха. Американський політолог Френсис Фукуяма заявив навіть про «кінець історії», тобто остаточну перемогу ліберальних ідей в усьому світі. По завершенні доби холодної війни лібералізм справді прийшов у Східну Європу, повалено режим апартеїду у Південній Африці, ненадовго запанувало перемир’я між ізраїльтянами й палестинцями. Але водночас болісний удар дістала Росія. На карті виникли нові національні країни, і їм довелося давати раду непростим стосункам з колишніми господарями й сусідами, поновилося багато заморожених міжетнічних і міжнародних конфліктів. Радикальний іслам, кинувши ідеологічний виклик лібералізму, заступив місце комунізму на міжнародній арені[436].

З початком нового тисячоліття старі вороги по холодній війні знову дістали давні шпигунські інструкції, сподіваючись змінити світ під себе. Росіяни хотіли зберегти те, що лишилося від червоної імперії, і оточити себе дружніми (читай – підлеглими) державами. У лютому 2004 року катарська влада заарештувала трьох російських громадян за підозрою у вбивстві президента невизнаної Чечні Зелімхана Яндарбієва, якого підірвали у столиці Катару. Один підозрюваний мав дипломатичний імунітет, але двом іншим дали пожиттєве ув’язнення за участь в організації злочину. Наступного року їх видали Росії заради покращення російсько-катарських відносин. Російська влада так і не визнала, що агенти мали ліквідувати Яндарбієва. Речник російської розвідки заявив, що після скандалу зі Сташинським Москва не практикувала політичних убивств. Мало хто йому повірив. Судячи з усього, Яндарбієва, другого президента бунтівливої Чечні, убили за наказом російського керівництва. За вісім років до того Джохара Дудаєва убили в Чечні ракетою, прицільно запущеною з російського літака[437].

Восени 2004 року інформагентства повідомили про загадкове отруєння кандидата в президенти України Віктора Ющенка. В його організмі було виявлено сліди діоксину. Підозри падали на Росію, адже хімічні лабораторії існують при спецслужбах лічених країн, і ніхто інший не мав резонів отруювати Ющенка. У листопаді 2006-го ще один опонент Кремля, колишній офіцер КДБ Олександр Литвиненко помер у Лондоні від отруєння екзотичною речовиною – радіоактивним полонієм. Вдруге Москву запідозрили у використанні радіації. Першій жертві, Ніколаю Хохлову, 1957 року вдалося вижити. Йому підсипали отруту в каву, Литвиненку – у чай. Британська влада вимагала екстрадиції колишнього чекіста, підозрюваного в отруєнні, але Москва відмовила[438].

Старі методи холодної війни підхопила не тільки російська розвідка. Судячи з усього, ЦРУ випереджала конкурентів. Росіяни прибирали своїх, американці – чужих. Найвідоміший приклад ліквідації ворога за санкцією керівництва держави – вбивство Усами бін Ладена і його родини, здійснене морськими котиками США за керівництва ЦРУ у травні 2011 року. Президент Обама і члени уряду стежили з Білого дому за операцією «взяти живим або мертвим» (наголос на останньому слові) у прямому ефірі. Операцію санкціонував президент особисто. Убивство бін Ладена – епізод масштабної кампанії проти лідерів, оперативників і рядових членів «Аль Каїди», яка почалася 2004-го і сягнула апогею 2010-го.

Нові технології у вигляді безпілотних літальних апаратів-дронів «Предейтор» («Хижак») дали ЦРУ велику перевагу над противником. Дрони стали звичайною зброєю в антитерористичних операціях, але їх дуже часто використовували і проти повстанців у колоніальних війнах. Безпілотники кардинально змінили тактику й методи воєнної боротьби. Вони діють на відстані, прямо не контактують із жертвою і зумовлюють «побічні втрати». Вочевидь, вперше в історії нова технологія уможливила вбивство американських громадян за кордоном без суду й вироку. Використання дронів спричинило гострі дебати в багатьох країнах НАТО, Організація Об’єднаних Націй почала розслідувати використання американцями безпілотників, фахівці з безпеки і міжнародних стосунків дискутували про нові військові технології, дехто доводив, що дрони – з морального боку найадекватніший інструмент боротьби з ворогом[439].

Світ від часів холодної війни суттєво змінився. Але логіка політичних убивств як легітимного інструмента державної політики лишилася. «Після війни наші методи і методи нашого противника стали по суті однаковими, – каже персонаж «Шпигуна, який прийшов з холоду». – Я маю на увазі, що не можна бути м’якшим за противника тільки тому, що твій уряд переслідує шляхетні цілі». Шляхетні цілі й далі були головним виправданням політичних убивств. Холодна війна закінчилася, але останнім часом виникло нове напруження у відносинах між Сходом і Заходом, постали нові виклики усталеному світовому порядку. Тож не дивно, що колишні суперники повертаються до старих методів.

Україна сьогодні стає одним з ключових полів битви у новій холодній війні, де Росія випробовує свою нову зброю, нові стратегії гібридної війни та нові методи терору. Знання про минуле раптом стало як ніколи актуальним. Так що історія Сташинського – це не просто епізод давньої історії, а й погляд у сьогоднішній день та застереження на майбутнє.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду» автора Сергій Плохій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Епілог. Холодна війна-2“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи