Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Першим слово над могилою Бандери виголосив Петро Голинський, голова українських греко-католиків у Німеччині і сам недавній біженець з України. Отець Голинський почав з того, що ім’я покійного «відоме кожній найменшій українській дитині там на Рідній Землі й у розсіянні по всьому світі, відоме не тільки приятелям, але куди більше ворогам, голосне межи всіми народами». Він нагадав, що Бандера «малощо не четвертину свого зрілого життя перебував у в’язницях, тюрмах та концентраційних таборах чужинецьких держав, що намагались поневолити нашу Батьківщину. А й ті так звані роки на волі були для нього часто прикріші від тюремного відокремлення, бо завжди і всюди переслідуваний мусів скриватися, тікати з місця на місце, ба навіть жити під чужим іменем. А все це тільки тому, що усім своїм єством любив свою Батьківщину – Україну і з готовістю на велику жертву бажав вибороти для неї найцінніший скарб: свободу і незалежність»[80].

Попрощатися з Бандерою прийшли не тільки українці. У траурній процесії взяли участь «кавказці, грузини і білоруси, угорці і литовці, – писав кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунг». – Це був зріз усієї східної еміграції». Прийшли лідери антирадянських еміграційних організацій, які належали до задуманого Бандерою Антибільшовицького блоку народів, створеного під час війни в українських лісах. Як і бандерівці, вони вступили у Другу світову, сподіваючись на допомогу німців у боротьбі за звільнення своїх країн, а закінчили у таборі західних союзників. Слово від угорського визвольного руху виголосив над труною генерал Ференц Фаркаш де Кішбарнак, він згадав спільну з Українською повстанською армією боротьбу. Фаркаш де Кішбарнак говорив про події осені 1944-го року, коли Шоста угорська армія стримувала наступ радянських військ у Карпатах. Наприкінці війни де Кішбарнак здався генералу Джорджу Патону і виступав зв’язковим між командуванням американської армії й угорськими військовополоненими та біженцями на Заході.

Після угорця виступили представники словацьких, хорватських і румунських громад, потім – лідери українських організацій. Дехто з цих діячів, особливо ліві, не співпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солідарності з політичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всіх. Усі вони почувалися мішенями і пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розійшовся з ним у поглядах і став на чолі демократичної фракції колишніх бандерівців, знайшли мертвим на сходах редакції партійної газети. Задовільних пояснень смерті Ребета так і не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лідерів української еміграції. Але тепер виникали сумніви. Мозок присутніх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослівно висів у повітрі», – писав репортер газети «Дас грюне блат»[81].

Події 15 жовтня стали не тільки емоційним і політичним ударом по бандерівцях, а й свідчили про безпрецедентний провал у системі безпеки. Усі кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зі своєю роботою. Після того як у травні 1951 року Мирона Матвієйка закинули в Україну, охороною Бандери опікувалися заступник Матвієйка Іван Кашуба і помічник останнього Степан Мудрик, обидва досвідчені конспіратори. Охоронці зі свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповів німецькій поліції, що не раз застерігав провідника і його оточення поводитися обережніше, але його, мовляв, не слухали і безпекою нехтували, от і закінчилося бідою.

Ці слова були слушними. Бандера був природженим конспіратором і вважав, що зуміє сам себе захистити. Саме при ньому націоналістичне підпілля на початку 30-х років перетворилося на дієву терористичну організацію. За тривалі роки підпілля у Бандери притупилося відчуття небезпеки, і, живучи під Мюнхеном, він навіть брав попутників дорогою до міста. Він ігнорував правила, встановлені охороною, і дуже погано ставився до тілохранителів – через це багато охоронців відходили і від Бандери, і від ОУН-б. Бандера більше довіряв своєму пістолету, аніж охоронцям. Врешті-решт було ухвалено формальне рішення, що Бандера сам відповідатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охороні була одна особа – функції охоронця, водія і кур’єра виконував Василь Ніновський, колишній старшина УПА[82].

За два тижні до смерті Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку і заопікуватися зміною псевдоніма, – це питання вже давно потребувало якихось дій. На той момент Бандера вже майже десятиліття жив під іменем Стефан Попель. Тривожна інформація йшла від Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвідувальні функції. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав більше професійного досвіду. Він починав 1940 року з ролі кур’єра між штаб-квартирою Бандери в окупованому німцями Кракові і підрадянською Україною. Влітку 1941 року, подібно до багатьох інших симпатиків Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило і заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в інший, аж у квітні 1945 року його звільнила британська армія. Після війни Мудрик служив комендантом табору ді-пі в Західній Німеччині, а потім керував службою безпеки ОУН-б в Аугсбурзі. Після засилання Матвієйка Мудрика ввели у керівництво організації й доручили опікуватися розвідкою. Формально його посада не підлягала відомству Кашуби, але на практиці вони працювали разом і всі сприймали Мудрика як заступника Кашуби[83].

Другого жовтня 1959 року Мудрик зателефонував у мюнхенську штаб-квартиру Бандери з Дюсельдорфа, куди поїхав у відрядження, і попросив покликати Бандеру або Кашубу. Їх на місці не виявилося, і, явно схвильований, Мудрик передав співрозмовникові, щоби той переказав Бандері бути особливо обережний. Він також сказав, щоб Кашуба змінив свій традиційний маршрут дім – робота – дім. Ще Мудрик попросив скликати позачергове засідання проводу організації на понеділок п’ятого жовтня, коли він повернеться до Мюнхена. Заснути в нічному поїзді Мудрик так і не зміг – новина, яку належало донести до керівництва, надто занепокоїла і стривожила його. Вранці п’ятого жовтня всі зібралися в кабінеті Бандери, зокрема прийшли Ярослав Стецько, голова нетривалого українського уряду в 1941 році, і Кашуба, начальник служби безпеки ОУН-б. Мудрик сів у центрі проти Бандери, решта розсілися півколом.

Скуйовджений і втомлений після важкої ночі в поїзді Мудрик розповів, що 2 жовтня зустрівся в Дюсельдорфі з подвійним агентом, який працював і на КДБ, і на Мудрика. Цей агент щойно повернувся зі Східного Берліна, де зустрічався зі своїми кураторами, і повідомив Мудрику, що в Москві на найвищому рівні ухвалено рішення ліквідувати Бандеру і його найближчих соратників, і це може статися будь-якої миті. На цю операцію виділено значні технічні ресурси, і світ, мовляв, навіть не підозрює, які інструменти є в розпорядженні радянських спецслужб. За нову інформацію агент хотів грошей. Грошей у Мудрика не було, але він вважав, що до інформації слід поставитися серйозно. Краще Бандері виїхати з міста, наприклад до Іспанії, де за режиму каудильйо Франко кадебістам буде важче його знайти.

Кашуба теж висловлював незадоволення заходами безпеки довкола Бандери й переконував його виїхати до Іспанії. Але Бандера відмовлявся збільшувати кількість охорони, посилаючись на брак коштів, і казав, що не може надовго залишити Мюнхен. Мудрик погрожував відставкою, але її не прийняли. Здавалося, що керівництво проігнорує новини, привезені з Дюсельдорфа, і все лишиться, як раніше. Але 13 жовтня Кашуба викликав Мудрика й доручив йому завдання, прямо пов’язане з дюссельдорфською зустріччю. Бандера поїхав на кілька днів відпочити в Альпи, позбирати грибів і доручив Мудрику зустрітися в Бонні з впливовим німецьким політиком та попросити його виправити Бандері з родиною нові документи. Стефан Попель мав перетворитися на когось іншого, збивши зі сліду чекістських мисливців. Мудрик знову сів на нічний поїзд і вранці 15 жовтня почав таємну роботу в західнонімецькій столиці.

Справи в міністерстві розтягнулися на цілий день і навіть захопили наступний. Під час обідньої перерви він подзвонив у штаб-квартиру ОУН, щоб поговорити з Бандерою, але розминувся з ним на кілька хвилин: той щойно вийшов на обід. Наступного ранку Мудрик зателефонував дружині і від неї дізнався, що можна повертатися додому: людина, якій він мав добути нові документи, мертва. Першою реакцією Мудрика був гнів: провід організації знав про загрозу, але нічого не зробив. Мудрик добре пам’ятав розмову в кабінеті провідника: цікаво, чи згадав Бандера в останні моменти життя про його попередження[84]?

Важко сказати, наскільки можна вірити цій історії, переказаній пізніше Мудриком. Він дуже старався якось вигородити себе у спогадах, приватному листуванні й інтерв’ю. Охоронець Бандери Василь Ніновський, від послуг якого Бандера в день загибелі відмовився, був психологічно знищений тим, що трапилося в його зміну. Через десятиліття після подій дружина Ніновського все ще розповідала його родичам в Україні, що її чоловік ні в чому не винний. За її словами, 15 жовтня 1959 року Василь Ніновський нібито лежав у лікарні, врятувавши провідника під час попереднього замаху на його життя, коли невідомий автомобіль врізався в машину Бандери. Якби Ніновський був у той день на службі, Бандера не загинув би, переповідала сімейна легенда[85].

У тіні підозр опинився й Іван Кашуба – він безпосередньо відповідав за безпеку Бандери. Особливо насторожувало те, що Кашуба одразу й безапеляційно повірив у версію самогубства. Це суперечило офіційній лінії керівництва ОУН-б, що Бандера загинув смертю героя, і не збігалося з дедалі впевненішою думкою німецьких слідчих, що тут убивство, а не самогубство. Кашуба вважав, що Бандера наклав на себе руки через нерозділене кохання до жінки, яка доглядала сусідських дітей.

«У Степана Бандери був роман з німецькою жінкою, через неї він не одну ніч провів без сну, – розповідав Кашуба. – Він був без тями у неї закоханий і цілими днями тільки про неї думав. Шукав будь-якої нагоди з нею перетнутися й поговорити, під будинком або біля дверей квартири. Можливо, він зустрічався з нею вечорами потай від дружини і роботодавців жінки». Кашуба твердив, що Бандера свідомо пішов з життя біля квартири, де працювала його кохана, – вона останньою тримала його руку перед тим, як він перестав дихати. Кашуба стверджував, що в ОУН знали про цей роман. Чому Кашуба тримався версії любовного самогубства, сказати важко: чи то справді у неї вірив, чи хотів відвернути увагу від своїх професійних провалів, чи мав якісь інші таємні мотиви[86].

Ті, хто прийшли попрощатися з Бандерою, на похороні 20 жовтня 1959 року мали про що хвилюватися і перешіптуватися. Ранній осінній вечір запав над Вальдфрідгофом, силуети людей зливалися з хрестами й деревами, останні учасники процесії залишали цвинтар. Пішли й кінооператори зі Східної Німеччини. У кінці місяця вони підготують кіножурнал про похорони Бандери. Мюнхенська поліція могла порадіти – усе минуло спокійно: ніхто не стріляв, жодних інцидентів. Поліцейський загін, який стояв напоготові у внутрішньому дворі каплиці, невдовзі розійшовся по домівках.

Під кінець війни Мюнхен потрапив в американську окупаційну зону, у травні 1949 року вона увійшла до складу нової Федеративної Республіки Німеччини. Центр міста вщент зруйнувала авіація союзників. Дах готичної Фрауенкірхе, головної туристичної принади міста, обвалився, а одну вежу було серйозно пошкоджено. З уцілілих веж відкривався апокаліптичний пейзаж – від будинку старого магістрату і сусідніх кварталів лишилася суцільна пустка. 30 квітня 1945 року солдати 42-ї піхотної дивізії армії США, звільнивши попереднього дня концтабір Дахау, продерлися через гори уламків у центр Мюнхена. Опору вони не зустріли. Жителі міста, в пивницях якого двадцять років тому зароджувався нацистський рух, охоче здавалися американцям. На Марієнпляц, центральній площі Мюнхена, німецька поліція здавала зброю в обмін на квитанції, що їх видавала американська адміністрація. Альтернатива – відступити на схід і потрапити в радянський полон – здавалася набагато гіршою[87].

Едвард Пейдж-молодший приїхав до Мюнхена 1956 року. Війна давно закінчилася, завдяки американським грошам ішла жвава відбудова міста – план Маршала мав убезпечити Західну Європу від комунізму і поставити знищені війною країни на ноги. Досвідчений дипломат почав службу за кордоном ще 1930 року – двадцятип’ятилітнього Пейджа призначили у Харбін, китайське місто у Маньчжурії, яку через рік захоплять японці. Уся дипломатична кар’єра Пейджа пройшла в гарячих точках Другої світової, а потім холодної війни. Після Харбіна його відправили до Риги, на кордон з Радянським Союзом. Потім він служив у Москві, повернувся у Вашингтон і знову в Москву. У радянській столиці він працював із Джорджем Кенаном, чільним американським совєтологом часів Холодної війни. 1945-го брав участь в роботі Ялтинської і Потсдамської конференцій, на яких було формовано повоєнну карту Європи. Перед приїздом до Мюнхена Пейдж служив у Римі й Берліні. Він обіймав посаду генерального консула Сполучених Штатів і опікувався переїздом консульства в нове приміщення на Кьонігінштрасе, 5 біля знаменитого Англійського саду[88].

Західна Німеччина була ареною холодної війни між Заходом і СРСР, а Едвард Пейдж-молодший став справжнім фахівцем у радянських справах. Це почалося же до його дипломатичної служби. Він виріс у заможному районі Вест Ньютона в Масачусетсі, частина його рідні походила зі Східної Європи. Його батько Едвард Пейдж-старший очолював Новоанглійську компанію вугілля й коксу і походив з американської аристократії – його предки через шлюб були пов’язані з другим президентом США Джоном Адамсом. А мати Ольга фон Бендлер народилася у Східній Європі і мала слов’янське коріння. Старша сестра Едварда Луїза Пейдж Моріс була партнеркою і конфіденткою Джея Лавстоуна, єврея-емігранта з Литви, який у 20-ті роки став лідером американської компартії. Лавстоун ненавидів Сталіна і захоплювався його конкурентом за владу в партії Ніколаєм Бухаріним. Після того як дядько Джо (так називали Сталіна американці на Ялтинській конференції) усунув від справ, а потім ліквідував Бухаріна, Лавстоун і Луїза стали хрестоносцями антикомунізму і союзниками ЦРУ в боротьбі з червоною загрозою по всьому світу. У 50–60-ті роки Луїза їздила на гроші ЦРУ усім світом і виконувала справи, які американський уряд не міг доручати своїм громадянам відкрито.

У Мюнхені Едвард Пейдж мав багато вільного часу. Головні події розгорталися далеко – у Москві і Вашингтоні. У вересні 1959-го Микита Хрущов, імпульсивний та енергійний керівник радянської держави, на запрошення президента Ейзенхауера здійснив безпрецедентний за масштабом державний візит у США. Поїздка пройшла з великим успіхом. Дві супердержави останні роки стояли на межі ядерної війни і тепер зробили крок назад. Хрущов з Ейзенхауером навіть заявили про готовність розв’язати німецьке питання. Проблема полягала в Берліні: після війни союзники поділили німецьку столицю на сектори, але західні країни не мали вільного доступу до Берліна – місто розташовувалося у глибині радянської зони окупації, з якої створили Німецьку Демократичну Республіку. На початку 50-х років Пейдж був у складі керівництва комісії союзників у Берліні і добре знав, як важко утримувати на плаву західний острівець у комуністичному океані. УМюнхені було набагато спокійніше, але й тут виникали проблеми, коли йшлося про радянські справи. В Ялті Пейдж працював перекладачем при держсекретарі Едварді Стетініусі і був свідком підписання радянсько-американського договору про військовополонених – радянська влада домагалася «репатріації» із західної окупаційної зони сотень тисяч «своїх» біженців. Усі ці люди тікали на Захід від комуністичної влади. У Мюнхені Пейдж бачив багатьох «жертв Ялти», яким пощастило уникнути гіркої долі, – після війни нічого доброго в Радянському Союзі цих людей не чекало.

Радянська сторона домагалася, щоби їй видали цих людей, і вважала їх зрадниками батьківщини. Біженці категорично відкидали ці звинувачення – Радянський Союз не був їхньою батьківщиною. Сталін претендував на повернення біженців з територій, завойованих під час війни, – Західної України і Західної Білорусії, які до війни належали Польщі; Прибалтики; Буковини і Бессарабії, які були у складі Румунії; Закарпаття, яке належало Чехословаччині. Американці спершу видавали людей проти їхньої волі, але згодом дозволили біженцям лишатися на Заході. Більшість цих людей переїдуть до США, Британії, Канади й Австралії. Але хтось не прийме нового громадянства і лишиться в Німеччині. У кінці 50-х років у Мюнхені жило близько вісімдесяти тисяч біженців зі Сходу. Більшість становили українці з колишньої Польщі[89].

Про Степана Бандеру, лідера Організації українських націоналістів, найбільшої політичної групи українських біженців у Німеччині, в американському консульстві у Мюнхені знали. За кілька місяців до смерті він подавався на американську візу. Бандера планував поїхати до США навесні 1959 року, але не був певен, що його впустять у країну; так принаймні казав його старий друг, що жив у Нью-Йорку. У заявці на отримання тримісячної візи він назвався Стефаном Попелем, але у графах про дружину і дітей вказав прізвище Бандера. З Попелем-Бандерою розмовляв Керміт Мідтан, молодий працівник консульства, який раніше служив у Федеральному бюро розслідувань. Мідтана заявка Бандери насторожила. Він сильно сумнівався, що його організація (її «формальна» назва – Закордонні частини ОУН), сповідує принципи демократії, які американці утверджували в повоєнній Європі[90].